Перехресні стежки

Стислий переказ

Молодий адвокат Євгеній Рафалович переїздить у провінційне галицьке місто й одразу виграє свою першу справу — оборону селян, обвинувачених в аграрному бунті. На вулиці його впізнає Валеріан Стальський, судовий офіціал, колишній домашній інструктор, який колись бив малого Євгенія і на його очах кілька днів катував спійманого кота. Стальський знаходить йому помешкання й нав’язується в приятелі. Обходячи з візитами міських «гонораціорів», Євгеній переконується, що потрапив у клоаку: кожен обливає брудом кожного, а всі разом бояться нового «демагога».

Канцелярія росте. Рафалович робить її україномовною — річ у тодішній Галичині нечувану — і починає не з політики, а з економіки: радить закладати позичкові каси, зсипи збіжжя, крамниці. До нього приходить власник дому, лихвар Вагман, і пропонує дивну річ: узяти його ж векселі й пустити з торбами маршалка Брикальського, щоб буркотинські селяни викупили панський маєток. Але селяни лякаються, забирають свої папери й тут же доносять панові, ніби адвокат намовляв їх на чуже. Це перший тяжкий удар по Євгенієвій вірі в народ.

Другий удар — особистий. У чорній дамі, яку він двічі бачить — на вулиці й на лавочці в міському парку, — а потім у дружині Стальського Євгеній упізнає Регіну — дівчину, яку любив десять років тому у Львові й яку тітка спішно видала заміж за день до його докторату. Тепер він знає з уст самого чоловіка, як живе ця жінка: десять років без єдиного слова, з другим ключем від її спальні в чоловіковій кишені. У парку Євгеній пропонує їй утечу за море. Регіна відмовляє: це була б «подвійна крадіж» — він украв би її в чоловіка, вона його — в його діла, — а до того ж вона «шлюбна жінка».

Далі повість розгортається двома руслами. Євгеній їздить у повіт, бачить дітей, померлих від щеплення зіпсованою коров’янкою, гумниський суд із недоумкуватим Страхоцьким, шахрая Шнадельського, що збирає з селян гроші за «увільнення» від вигаданої бранки. Він пише дописи до львівської й віденської преси, домагається слідств — і всюди натрапляє на «нема винуватих». Тоді він вирішує скликати перше в повіті народне віче — головно проти маршалкового плану загарбати «хлопську касу». За кілька днів до віча обидва священики-референти відмовляються, і він бере все на себе.

Тим часом Регіна не витримує. Увечері перед вічем вона забирає своє віно і приходить до Євгенія — щоб не вертатися. Але чує від нього лише розсудливу мову про законний розвід. Саме тоді до дверей ломиться Стальський зі свідками; Євгеній викидає його зі сходів, Регіна тікає задніми дверима. Удома чоловік прилюдно б’є її, плює їй в лице — і засинає п’яний. Регіна вбиває його сікачем, виходить у заметіль на голос Баранового тарабана й гине у вирі Клекіт, куди її з моста зіштовхує сам Баран. Тієї ж ночі Шварц і Шнадельський душать Вагмана й забирають з його каси п’ятдесят тисяч.

Наступного дня віче все-таки відбувається — на передмісті Вигода, під вивіскою «жидівського» зібрання, яке за кілька днів до того хитро виклопотав бурмістр. Селяни говорять уперше в житті, ухвалюють резолюцію проти реформи каси — і просто з подіуму Євгенія арештовують за підозрою у вбивстві Стальського. Слідство тягнеться до середопістя, поки не знаходять тіла Регіни й Барана, а привезений хворий із Берліна Шнадельський не розповідає про вбивство Вагмана. Євгенія випускають. Він іде до старости й вимагає прилюдної реабілітації — перед таким самим вічем, яке скликає на найближчий торговий день.

Докладний переказ за розділами

Розділи I–III. Стальський. Перед будинком карного суду Євгенія Рафаловича вітає підстаркуватий панок у витертому сурдуті — Валеріан Стальський, його домашній інструктор із другої гімназіальної класи. Поки той бігає по кельнерах, Євгеній пригадує: інструктор не так учив, як бив, а одного разу спіймав кота, що покрав його ковбасу, і чотири чи п’ять днів катував його в садівницькій будці, поки той не здох. За обідом Стальський виливає на нового знайомого потоки міських спліток. Прощаючись, він мимохідь згадує, що жонатий, і що жінка в нього «уцивілізована настілько, що не скаже мені нічого».

Розділи IV–VI. Візити. Стальський знаходить Євгенію помешкання в домі лихваря Вагмана — з вікнами на міський парк. Ідучи з ним оглядати помешкання, Євгеній зустрічає на вулиці високу жінку в чорному під густим вельоном; від самого її ходу в нього перехоплює подих. Далі йдуть обов’язкові візити: староста просить «жадних там віч, зборів, читалень», президент суду остерігає перед Вагманом, податковий інспектор — перед президентом, директор гімназії кличе на чайок, а парох остерігає перед директором. Латинський пробощ перший каже прямо: Стальський нелюдськи поводиться зі своєю дружиною. Осібно стоїть візита до бурмістра Рессельберга — жида й польського патріота, який заявляє: «Я не знаю жадної Русі». Тут же Євгеній уперше бачить маршалка Брикальського — власника Буркотина, проти якого виграв свій перший процес, — і той зустрічає його улесливими погрозами: «Пізнаєте їх, паночку, пізнаєте!»

Розділи VII–X. Сповідь. П’яний Стальський зачіпає на подвір’ї сторожа Барана — і той в епілептичному нападі мало не душить його. Стальський тут же розповідає історію: Баран задушив невірну дружину й кинув у ріку, суд засудив його на смерть, але просто в залі його схопив напад — і його випустили як хворого. Далі, за наливкою, Стальський розповідає власну історію: службовий аванс, «порада» президента одружитися (якої не можна було не послухати), салон «цьоці Зюзі», шлюб із сиротою — і перша ж сварка через служницю Орисю. Відтоді, за його словами, десять років він не говорить до дружини ані слова, розмовляв при ній із собачкою Фідолькою (поки та не зникла), має другий ключ від її спальні й, повернувшись пізно та напідпитку, заходить туди, щоб стягнути з неї ковдру й полюбуватися її жахом. Євгеній не спить цілу ніч.

Розділи XI–XII. Канцелярія і Вагман. Минає кілька місяців. Канцелярія росте, Рафалович веде її українською — і міські «головачі», що спершу назвали його демагогом, тепер називають москалем. Він не говорить про політику, зате всюди товче про економічну організацію: каси, зсипи, крамниці. Одного вечора приходить Вагман: рекомендується лихварем і «добродієм добродіїв», показує пачку маршалкових векселів і радить пустити пана з торбами, щоб буркотинські селяни викупили маєток — із трьомастами моргами дубового лісу, на який ось-ось прийде попит із Гамбурга. На запитання про власний інтерес він відсилає Євгенія до отця Зварича з Бабинець.

Розділи XIII–XVII. Чорна дама і Львів. Євгеній бачить чорну даму на лавочці в парку просто навпроти свого вікна, біжить туди — і не застає нікого. Далі йде довга ретроспекція. Третій рік прав, академічний бал, панночка, яку він потім пізнає на вулиці «по ході». Щоб бачити її, він записується на лекції гри на фортеп’яні до вчительки, що живе поверхом нижче, — хоч грає краще за неї саму. Панночку звуть Регіна Твардовська. Тихе щастя до самого Різдва, без жодного освідчення; вона дає йому свою візитівку з адресою: вулиця Зелена, 8, у пані Армашевської. У день докторського екзамену він посилає їй звістку — і того ж дня дістає у відповідь чужу картку: «Моя сестріниця Регіна Твардовська власне вчора вийшла замуж».

Розділи XVIII–XX. Буркотинці й вечеря. Євгеній кличе до себе трьох буркотинських селян і обережно підводить їх до думки викупити панський маєток. Ті лякаються, підозрюють, що їх дурять («Пан нас щось дурять»), забирають свої папери й ідуть. Того ж вечора приходить Стальський із дивним проханням: він начебто хоче помиритися з дружиною й просить Євгенія бути за свідка: «У нас нині сімейне свято». Євгеній їде. З бокових дверей виходить висока жінка в чорному. Це Регіна.

Розділи XXI–XXVI. Сон і дві розмови. Євгенію сниться дараба, обмаєна смерічками: музики, весільний поїзд, молодий — він сам, а лиця молодої не видно; потім рікою пливе біле жіноче тіло. Прокинувшись, він пригадує вчорашній вечір: Регіна вийшла до гостя в пом’ятій, злежаній шлюбній сукні й сказала, що це десятилітній ювілей її нещастя; Стальський, зрадівши, що «розлучив колись два закохані серця», кинувся мирити їх — і Євгеній вибіг геть. Уранці приїздить маршалок Брикальський і з реготом переказує, як буркотинці, нібито переказуючи слова адвоката, відмовилися від його послуг і просили віддати їм папери. Тоді ж Євгеній бачить у парку Регіну, біжить до неї й пропонує кинути все й виїхати за море. Вона відмовляє: це була б «подвійна крадіж». І йде, не подавши руки.

Розділи XXVII–XXXIV. Поїздка в повіт. Замовляючи фіакр, Баран питає, чи не треба чотирьох чорних коней, і врешті прямо називає Євгенія антихристом — так йому сказав на сповіді отець-місіонер. Увечері Баран здає Вагманові свою звичайну «реляцію», а потім у шинку Стальський дає йому срібного ринського й просить дати знати, коли Регіна з Євгенієм зустрінуться знову. Дорогою в Бабинці Євгеній думає про осінь, про власне малодушшя й приходить до думки: «Ах, як багато праці потрібно!» — а за нею і до докору собі: «Яке ти маєш право бути вільним, коли твій народ у неволі?» У Бабинцях він застає похорон: повітовий фізик защепив дітям зіпсовану коров’янку, семеро вже поховано, п’ятеро конає. Отець Зварич розповідає, як позичив у Вагмана десять тисяч «на мою бороду» й за тиждень сплатив усі лихварські борги села. Наступного ранку селяни розпитують Євгенія про те, що навесні буде «велика війна», а незадовго — «велика бранка» — виявляється, по селах їздить Шнадельський і бере по п’ятнадцять–двадцять ринських за увільнення від війська. У гумниському суді Євгеній бачить, як протоколянт викликами скидає з денного порядку вісімдесят справ зі ста п’ятдесяти, як суддя Страхоцький садить двох селян в арешт за те, що ті помирилися в сінях, і як вирок у справі Ілька Марусяка йому підсовує на картці практикант.

Розділи XXXV–XXXVIII. Буркотин і рішення. Дорогою назад Євгеній підвозить старого Демка Горішного, що від самого ранку блукав у молодому сосновому лісі поблизу рідного села, — і бачить у ньому символ усього народу. У буркотинській корчмі Шнадельський проповідує селянам не вірити нікому, крім цісаря. Євгеній прилюдно називає його шахраєм; той кидає в нього гальбою й розбиває голову старому Демкові. Донесення Євгенія проти повітового лікаря повертають із поясненням, що власть «дисциплінарним способом полагодила справу»; донесення проти Шнадельського обертається проти самих селян: жандарми водять їх до Гумниськ у кайданах, і Страхоцький записує, що вони ні про що не знають. Допис до львівської газети конфіскує прокураторія, допис до віденської наробив галасу — і скінчився переведенням кількох жандармів, а другий віденський допис, «Нема винуватих», навіть тамтешня редакція назвала занадто песимістичним. Тоді Євгеній вирішує скликати віче: «Все одно! Мушу двигнути!»

Розділи XXXIX–XLIII. Пани. Маршалок Брикальський добивається «реформи» кас; опозицію несподівано підняв граф Кшивотульський. Шнадельський, якого в корчмі до крові побив п’яний парубок, шукає, як допекти графові, і підказує маршалкові спосіб: у графа якраз слідство за двадцять п’ять канчуків, власноруч виданих селянинові Грицеві Галабурді. На іменинах маршалкової пані президент суду, маршалок і граф домовляються: Галабурду вмовлять забрати скаргу, а граф не заважатиме реформі. Тим часом маршалок довідується, що всі його векселі — у Вагмана, і випрошує проволоку до Великодня.

Розділи XLIV–XLVII. Тарабан. У новорічну ніч Баран чіпляє на себе балію, бере два праники й іде по місту тарабанити, щоб розбудити сплячих: «Ворог близько». Ціле місто зривається на ноги, за ним женеться натовп, поки він не падає під костелом в епілептичних корчах. Тієї ж ночі Шварц і Шнадельський, повертаючись від Стальського (де той навмисне принизив дружину при гостях), зупиняються під Вагмановими вікнами й обмірковують план пограбування. Невдовзі комісар накладає на Вагмана п’ятдесят ринських кари за вчинок його сторожа; Вагман приходить радитися до Євгенія — і ще раз намарне вмовляє його купити Буркотин.

Розділи XLVIII–LI. Як віче стало «жидівським». Обидва священики-референти відмовляються від участі: одному відрадив декан, другий «не бесідник». Староста спершу просить Євгенія відкласти віче «на весну або на петрівку», а потім викликає корчмаря Мотя Парнаса, і той повертає завдаток. Вагман іде до бурмістра Рессельберга й веде з ним довгу розмову про асиміляцію, про «стару жидівську душу», розірвану надвоє, і про те, що жиди на руській землі підрубують гілляку, на якій сидять. Наслідок — хитрість: бурмістр радить старості не забороняти віче тепер, а стати «на букві закону» в останню хвилю, а сам подає прохання про власне, «жидівське» зібрання того ж дня на Вигоді.

Розділи LII–LVI. Ніч. За обідом Стальський глузує з дружини й прямо штовхає її до зради: «Я розрішаю тебе від усіх ніби моральних зобов’язань». Регіна замикається в себе й довго говорить у порожнечу — про діамант, який дитиною бачила на вершку гори. Увечері вона бере всі свої гроші й коштовності та йде до Євгенія. Той приймає її спокійно й заводить мову про законний розвід; вона розуміє, що кохання минуло, і залишає саквояжик «на основний фонд» організації. Тут до дверей ломиться Стальський із Шварцом, Шнадельським і ще двома панками; Євгеній викидає його зі сходів і показує Шнадельському револьвер. Регіна тікає задніми дверима. Шварц, який тим часом перехопив Вагманів лист до графа й довідався про п’ятдесят тисяч, у ту саму ніч разом зі Шнадельським душить Вагмана й підвішує його на гак, щоб мало вигляд самогубства.

Розділи LVII–LX. Клекіт і віче. Стальський приводить свідків додому, влаштовує роль «морально обуреного» мужа, б’є Регіну в лице, плює на неї — і, коли два свідки, засоромлені, йдуть, допиває пляшку й засинає за столом. У Регіниній голові пливуть уривки: діамант на вершку, лице тітки, колискова про вербу. Вона бере з креденсу сікач і молоток і чотирма ударами вбиває чоловіка. Крізь заметіль чути тарабан — вона йде на цей голос за Бараном, аж до моста, і той зіштовхує її в Клекіт. Шварц зі Шнадельським, зайшовши до Стальських, знаходять мертвого й нічого нікому не кажуть, а Шварц забирає зі столу Регінине віно. Уранці віче збирається в Парнасовому заїзді; староста з міським будівничим забороняють його задля безпеки. Бурмістр тут же запрошує всіх на своє зібрання на Вигоді. Там селяни вперше в житті виступають з промовами й ухвалюють резолюцію проти реформи каси — а тоді на подіум піднімається поліційний комісар і арештовує Рафаловича за підозрою у вбивстві Стальського. Слідство тягнеться до середопістя, поки не тане сніг: у полі знаходять замерзлого Барана, у Клекоті — тіло Регіни, а з Берліна привозять хворого Шнадельського, який розповідає все про Вагмана й вішається у своїй келії. Євгенія випускають. Він приходить до старости й вимагає прилюдної реабілітації перед таким самим вічем, яке скликає на найближчий торговий день. Староста лишається сам: «Чи сяк зроблю, чи так, а ордер пропав напевно!»

Аналіз твору

Чому саме «перехресні стежки»

Назва звучить у самому тексті лише раз — і то як гірка думка Євгенія про Регіну: «Стрічаються перехресні стежки на широкім степу та й знов розбігаються!» Але принцип, схоплений у цій фразі, тримає всю повість. Тут ніхто ні з ким не з’єднується надовго. Євгеній і Регіна зустрічаються тричі — у Львові, на лавочці в парку й у його кабінеті — і щоразу розходяться: вперше її відводить тітка, вдруге вона сама відмовляє, втретє те кохання, по яке вона прийшла, у ньому вже згасло. Інтелігент і селянин зустрічаються — і селяни того ж дня йдуть донести на нього панові. Українець і жид зустрічаються в особах Рафаловича й Вагмана, ледь не домовляються — і Вагмана вбивають раніше, ніж із цього щось вийде. Навіть злочин і кара розминаються: Регіна гине, не діставши вироку, а Євгеній сидить за вбивство, якого не робив.

Дві правди про народ

Франко навмисне не дає читачеві вибрати між ідеалізацією і зневірою. Спершу селяни показані з найгіршого боку: вони не вірять адвокатові, який радить їм викупити панський маєток, і біжать жалітися панові; вони віддають гроші шахраєві, бо той говорить їхньою мовою обіцянок; вони кланяються кожному панові, бо це «одинока цивілізація», яку передав їм двір. Євгеній думає про них жорстко й прямо: «Дурневі дурна дорога!»

Але та сама повість показує їх і на вічі — де люди, з вигляду яких «всякий сказав би, що ледве вміють дорахувати до п’ятьох», раптом виявляються природженими промовцями, та ще й із гумором, який бурмістр називає найцікавішим. Різниця не в людях, а в тому, дали їм говорити чи ні. Звідси й Франкова формула: політичне життя — це школа плавання, і з берега їй не навчишся.

Обов’язок і щастя

Найважча сцена повісті — не вбивство, а розмова в парку. Євгеній пропонує Регіні все кинути, і на одну годину він справді на це готовий. Відмовляє йому вона — словами, які він сам мав би сказати: він украв би її в чоловіка, а вона його — в тих людей, «що потребують тебе, що — нехай і так — не вміють оцінити тебе, але мають право до твоєї праці і помочі».

Через кілька годин, уже дорогою в Бабинці, Євгеній формулює це від себе — і виходить найвідоміша фраза Франка: «Яке ти маєш право бути вільним, коли твій народ у неволі?» Тільки важливо, як саме вона стоїть у тексті. Це не гасло з трибуни, а докір самому собі, подуманий у бричці, після дня, коли герой мало не зрадив власне діло. І плата за цю правоту виявляється жахливою: Регіна, яку він урятував від того, що вона сама назвала «краденим щастям», гине. Франко не пом’якшує цієї ціни й не пропонує іншого виходу.

Регіна: не жертва, а людина без мови

Десять років Стальський, за його ж словами, не торкається дружини: «Пальцем тебе не ткну». Він робить гірше: позбавляє її мови. Він не говорить до неї, звертається через служницю, розмовляє при ній із собачкою, тримає другий ключ від її спальні. Тому Регіна вміє говорити тільки на самоті, сама до себе — і найдовший її монолог у повісті звернений до людини, якої немає в кімнаті. Її дитячий спогад про діамант на вершку гори — про мрію, яка може виявитися скляним черепком, і про те, що це «ще не значить, що діамантів і зовсім нема». Убивство вона чинить не в афекті: чужий брутальний голос усередині неї двічі перепитує, «чи буде трепотатися», і вона йде на пальцях, щоб не збудити. Це найстрашніша сторінка Франка про те, що робить із людиною десять років мовчання.

Вагман і єврейська тема

Вагман — постать, через яку Франка досі читають по-різному, і саме тому її варто брати з тексту, а не з переказу. Він лихвар і не приховує цього. Він мститься — і сам це визнає. Але його довга розмова з бурмістром — це не сатира на жида, а найсерйозніша розмова в повісті: про те, що асимільовані «стару жидівську душу розірвали надвоє» і задержали гіршу половину; про те, що жиди асимілюються не з тими, хто ближче, а з тими, хто дужчий; про те, що на руській землі вони підрубують гілляку, на якій сидять. І практичний висновок Вагмана — почати будувати міст до руського берега тепер, «коли вони ще слабі». Але вбивають його не за це, а через гроші: не селяни й не пани, а двоє вигнаних із суду писарчуків, яким потрібні гроші на дорогу до Америки.

Форма: чому повість здається «неохайною»

«Перехресні стежки» часто дорікають за розтягнутість і за те, що детективна лінія з’їдає громадську. Але Франко будує саме так свідомо. Замість одного вузла тут десяток паралельних історій — гумниський суд, зіпсована коров’янка, канчуки графа, касова «реформа», Баранів тарабан, — і жодна не має кінця, який задовольнив би читача. Донесення відкидають, слідство закінчується переведенням жандармів, маршалок замість покарання дістає посаду у Львові. Це і є головний художній засіб: повість влаштована так само, як влаштований описаний у ній повіт.

Тому й фінал — не перемога. Євгеній виходить із тюрми й вимагає в старости прилюдної реабілітації; останнє слово в повісті лишається за старостою, і воно про ордер. Регіна мертва, Вагман мертвий, Баран мертвий, Шнадельський мертвий, Шварц за морем із чужими грішми. Що лишилося — це віче, призначене на наступний торговий день. Франко обіцяє читачеві рівно стільки й ні краплі більше.

Що варто сказати на уроці

• «Перехресні стежки» — не роман про кохання і не детектив, а повість про те, чи можлива в Галичині чесна громадська праця, і якою вона обходиться ціною.
• Головний конфлікт внутрішній: Рафалович бореться не з маршалком, а з власною спокусою кинути все.
• Франко однаково не жаліє ні панів, ні влади, ні священиків, ні селян, ні себе самого в особі героя-інтелігента.
• Фраза «Яке ти маєш право бути вільним, коли твій народ у неволі?» — не заклик, а самозвинувачення.

Чи можна обійтися переказом

Ні. Половина сили цієї повісті — в тому, як саме говорять її люди: у солоденькій чемності Стальського, у сухій точності Вагмана, у беззв’язних монологах Барана. Переказ передає, що сталося, і не передає, чому від цього мороз по шкірі. Розділи VII–X (розповідь Стальського), LIII (монолог Регіни) і LVII–LVIII (остання ніч) варто прочитати в оригіналі, навіть якщо на все інше немає часу: це двадцять–тридцять сторінок, і без них про твір нема чого сказати.