Іван Франко

Коротко про життя

Іван Франко народився в Нагуєвичах на Дрогобиччині в родині сільського коваля. Дитинство не було легким: батько помер, коли хлопцеві було лише вісім років, і родина одразу відчула бідність. Здібності до навчання виявилися рано — після початкової школи в Дрогобичі він вступив до реальної гімназії, а тоді на філософський факультет Львівського університету.

Студентські роки стали і початком літературної праці, і початком переслідувань: за участь у соціалістичних гуртках і пропаганду серед селян Франка заарештували 1877 року, ще студентом, — це був один із перших політичних процесів над українською молоддю в Галичині. Ув’язнення повторювалися ще тричі, 1880, 1889 і 1892 року.

Журналіст, партієць, учений без кафедри

Франко писав не лише художні твори. Разом із Михайлом Павликом він засновував журнали й альманахи для селян і робітників, редагував «Зорю», «Житє і слово», а згодом — разом із Михайлом Грушевським і Володимиром Гнатюком — «Літературно-науковий вістник». 1890 року він заснував Русько-українську радикальну партію, першу українську політичну партію, і очолював її до 1898-го.

Науковий шлях був складнішим за літературний: докторський ступінь Франко здобув у Віденському університеті 1893 року, але кафедру українознавства в рідному Львівському університеті так і не отримав — 1895 року галицький намісник Казимир Бадені заблокував його призначення саме через політичну діяльність Франка. Визнання прийшло з іншого боку: 1906 року Харківський університет надав йому звання почесного доктора, а восени 1915-го його висунули на Нобелівську премію з літератури — та лист про номінацію дійшов до Стокгольма запізно, і Франко до рішення не дожив.

Останні роки

Після 1908 року Франка почала мучити важка хвороба суглобів: руки поступово втрачали рухливість, і частину пізніх текстів він диктував. 1913 року помер його старший син Андрій — удар, від якого письменник уже не оговтався повністю. Помер Іван Франко 28 травня 1916 року у Львові; поховали його 31 травня на Личаківському цвинтарі.

За життя він писав під майже сотнею псевдонімів і криптонімів — Джеджалик, Мирон, Кремінь та інші, — здебільшого через цензуру. Лишив по собі прозу, поезію, драматургію, літературознавчі й наукові праці, переклади й публіцистику: від історичної повісті «Захар Беркут» і соціально-психологічних «Перехресних стежок» до інтимної лірики «Зів’ялого листя» і філософської поеми «Мойсей».