Проблема служіння інтелігенції народові (за повістю Івана Франка «Перехресні стежки»)

Героєм повісті «Перехресні стежки» Іван Франко зробив не поета й не бунтаря, а звичайного адвоката. І це не випадковість: письменник хотів показати служіння народові не як подвиг, а як роботу.

Євгеній Рафалович починає з дрібниць. Він робить свою канцелярію україномовною — річ у тодішній Галичині нечувана — і береться тільки за ті селянські справи, які справді можна виграти. Замість промов про політику він радить людям закладати позичкові каси, зсипи збіжжя, крамниці.

Вдячності він за це не дістає. Селяни, яким він порадив викупити панський маєток, налякалися й того ж дня донесли на нього панові. Священики, обрані референтами на віче, за кілька днів до нього відмовилися: один боїться декана, другий каже, що «не бесідник».

Але саме серед цих розчарувань Рафалович формулює головне для себе. Він сам пропонує коханій жінці втекти за море, вона відмовляє, і він у бричці докоряє собі: «Яке ти маєш право бути вільним, коли твій народ у неволі?» А коли священики відступають, бере скликання віча на себе: «Все одно! Мушу двигнути!»

Отже, служіння народові у Франка не залежить від того, чи оцінять його. Рафалович працює не тому, що йому дякують, а тому, що вважає це своїм боргом перед людьми, чиїм хлібом він вивчився.

«Перехресні стежки» Івана Франка часто читають як історію нещасливого кохання. Насправді це повість про те, чи можлива в Галичині кінця XIX століття чесна громадська праця й скільки вона коштує тому, хто за неї береться.

Показово, ким Франко зробив свого героя. Євгеній Рафалович — не поет, не студент і не змовник, а адвокат із докторатом summa cum laude, людина практична й обережна. Його служіння народові починається не з промови, а з паперу: він робить канцелярію україномовною і домагається, щоб суди приймали українські подання. Франко називає це прямо — «правдива революція». Далі так само тверезо: не «освіта» взагалі, а позичкові каси, зсипи збіжжя, крамниці, бо «яку політику ви можете зробити з жебраками?».

Найважче в цій праці — не пани, а самі люди. Буркотинці забирають у Рафаловича свої папери й ідуть до маршалка розповісти, що адвокат намовляв їх на панське добро. Селяни віддають останні гроші шахраєві Шнадельському, бо той говорить їхньою мовою обіцянок, а чесному адвокатові не вірять. Рафалович не приховує від себе гіркоти, але робить з неї інший висновок, ніж більшість його знайомих інтелігентів: коли люди такі, «то нічого й гризтися», треба «провести їх через школу життєвої освіти». Звідси і його відома формула про віче: «А школа політичного життя – то так як школа плавання. Стоячи на березі і слухаючи теоретичних викладів і упімнень, ще ніхто на світі плавати не навчився».

Справжня перевірка приходить тоді, коли він має шанс на особисте щастя. На одну годину Рафалович готовий кинути все й сам пропонує Регіні виїхати за море. Відмовляє йому вона — бо це була б «подвійна крадіж». І вже потім, у бричці, він доказує це сам собі словами, які стали найвідомішими у Франка: «Яке ти маєш право бути вільним, коли твій народ у неволі?»

Кінець повісті не тріумфальний. Обидва референти зрікаються участі, віче забороняють, а самого Рафаловича арештовують просто з подіуму. Але саме тому його служіння переконує: воно тримається не на успіху й не на вдячності, а на єдиному рішенні — «Все одно! Мушу двигнути!»

Коли я читав «Перехресні стежки», мене найбільше здивувало, наскільки нецікаву роботу робить головний герой. Ми звикли, що служіння народові в літературі — це промова, повстання, у крайньому разі заслання. А Євгеній Рафалович пише подання, їздить на терміни в брудний повітовий суд і вмовляє селян завести зсип збіжжя.

Спочатку мені здавалося, що це слабкість повісті. Потім я зрозумів, що це й є її головна думка. Франко навмисне забрав у героя все, чим зазвичай прикрашають таких людей: успіх, вдячність, красиву смерть. Селяни доносять на Рафаловича панові. Священики, з якими він домовився виступати на вічі, відмовляються за кілька днів до нього. Його дописі до газет закінчуються тим, що переводять кількох жандармів у інший повіт.

І тут стає видно, чим служіння відрізняється від пориву. Порив живиться відгуком: поплескали — і хочеться далі. Служіння тримається на самому рішенні. Найточніше місце в повісті — не гучна фраза, а тиха: їдучи повз бідні села під осінньою мрякою, Рафалович не складає програми, а тільки зітхає: «Ах, як багато праці потрібно!»

Мені здається, це найчесніша відповідь на питання, яке ставить твір. Не треба чекати, поки народ «дозріє» й подякує. Не треба чекати умов. Рафалович береться за віче тоді, коли духовні референти відступили: «Все одно! Мушу двигнути!» Здається, саме звідси й починається все, що потім називають громадською працею, — з людини, яка не пішла, коли всі інші пішли.