Трагедія Регіни в повісті Івана Франка «Перехресні стежки»

Регіна Стальська — одна з найтрагічніших жіночих постатей української прози. Але її трагедія не така, як звикли уявляти: чоловік майже не б’є її.

Стальський вигадав гірше. Він десять років не говорить до дружини ані слова: звертається через служницю, розмовляє при ній із собачкою, тримає другий ключ від її спальні. Свій метод він описує сам: «Я роблю своє діло помалу, спокійно, холодно, але їй від сього не легше».

Регіна не має де взяти сили. Вона сирота, її виховала тітка, вона ж і видала її заміж за день до того, як Євгеній Рафалович склав докторат. Коли через десять років він пропонує їй виїхати, Регіна відмовляє: «Пане, я шлюбна жінка... чесна жінка». Але в тій самій розмові вона називає й іншу причину — не хоче красти його в його ж діла: «подвійна крадіж».

Найстрашніше приходить потім. Коли вона нарешті наважується піти сама, кохання вже минуло, і Євгеній говорить із нею про законний розвід. Тієї ж ночі, побита й обплювана чоловіком при свідках, вона вбиває його — спокійно, без крику, на пальцях, щоб не збудити.

У цьому й полягає трагедія Регіни: її навчили мовчати так добре, що вона не змогла сказати «так» тоді, коли ще був час.

Читаючи «Перехресні стежки», легко записати Регіну Стальську в жертви й на цьому заспокоїтися. Франко такої простоти не дозволяє. Він будує образ так, що читач мусить побачити не побиту жінку, а людину, у якої поволі відібрали здатність діяти.

Почати варто з методу Стальського. Він майже не піднімає на дружину руки — і сам цим пишається: «пальцем тебе не ткну». Замість цього він десять років не говорить із нею. Обідають разом і мовчать; коли треба щось сказати, він звертається до служниці; замість дружини розмовляє з собачкою Фідолькою. Він має другий ключ від її спальні й іноді вночі заходить туди, щоб стягнути з неї ковдру й полюбуватися її жахом. Свою систему він формулює з холодною точністю: «Я роблю своє діло помалу, спокійно, холодно, але їй від сього не легше». Це не спалах злості, а розрахунок — той самий, з яким колись малий Євгеній чув, як цей чоловік кілька днів мучив спійманого кота.

Наслідок такої школи видно в найважливішій сцені повісті. У парку Євгеній пропонує Регіні кинути все й виїхати. Вона відповідає найхолоднішими словами, які тільки могла знайти: «Пане, я шлюбна жінка... чесна жінка». Але за цією формулою стоїть зовсім інше: вона не хоче того, що сама називає «подвійна крадіж», — не хоче вкрасти його в тих людей, «що потребують тебе». Це не слабкість, це чи не єдиний вільний вибір, який їй лишили. Ціна його — власне життя.

Свій справжній голос Регіна знаходить тільки на самоті. Найдовший її монолог звернений до людини, якої немає в кімнаті: вона розповідає, як дитиною бачила на вершку гори блискучий камінець, ішла по нього й заблукала в лісі, а потім їй сказали, що то скляний череп від пляшки. «Се мрія мойого щастя», — розуміє вона аж тепер.

Тому й фінальне вбивство Франко подає без афекту. Регіна не кричить і не б’ється — вона йде на пальцях, щоб не збудити чоловіка, і чотири рази б’є молотком по сікачу. Так діє не розлючена людина, а людина, у якої всередині вже нічого не лишилося.

Трагедія Регіни — не в жорстокості чоловіка, а в тому, що її розучили говорити. Вона змогла вимовити своє «так» лише мовчки, сікачем — і одразу після цього пішла в заметіль на чужий голос, до виру Клекіт.

Історію Регіни Стальської сьогодні впізнають одразу, хоч вона написана понад сто років тому. Змінилися костюми, а схема лишилася та сама.

Стальський не торкається дружини пальцем — майже до самої останньої ночі. Він робить те, що зараз назвали б психологічним насильством: не розмовляє з нею, звертається через служницю, тримає другий ключ від її спальні, іноді вночі входить туди, щоб налякати, а на людях удає люблячого чоловіка. Він навіть уміє переконливо пояснювати, що винна вона: «Пощо ти упираєшся против мене?»

Так само впізнавана й реакція оточення. Латинський пробощ усе знає, але лише застерігає Євгенія. Свідки, яких Стальський приводить додому, бачать, як він б’є дружину в лице й плює на неї, — і мовчки виходять, «засоромлені чогось до глибини душі». Ніхто не втрутився. Соромно було не за неї — за себе, і цього вистачило, щоб піти.

А найгірше — те, що сталося із самою Регіною. Її не просто зробили нещасною, її переконали, що виходу немає. Коли Євгеній пропонує їй утекти, вона відмовляє найказеннішою фразою, яку тільки можна вигадати: «Пане, я шлюбна жінка... чесна жінка». Пізніше вона пояснить це сама собі: «Я так відвикла від подарунків життя, що рука не простягається приймати їх».

Ось чому фінал такий страшний. Людина, доведена до межі, не рятується — вона вбиває того, хто її мучив, і сама гине. Франко не пропонує тут ніякої втіхи. Він показує, до чого доводить мовчання: і мовчання чоловіка, і мовчання тих, хто все бачив.