Характеристика Мелашки з повісті Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»

молодша невістка, дружина Лавріна 10 клас

Риси характеру

Ніжність і поетична душа: Автор пише: «Мелашка була з поетичною душею, з ласкавим серцем. Часом вона в своїй розмові несамохіть вкидала слова пісень». У лісі вона співає, а Лавріну каже: «Я б прикрила твій слід листом, щоб його вітер не завіяв, піском не замів».
Сором’язливість і граціозна кокетливість: На Лаврінове запитання, з якого вона села, Мелашка відповідає жартома: «Не питай, бо швидко старий будеш». Але коли в лісі він каже, що, побачивши її над водою, ніби з криниці напився, вона «засоромилась і дивилась в землю». А вдома, думаючи про нього, не може взятися до діла: «робота випадала з рук».
Працьовитість і бідність: Вона полола панські буряки за Россю, а вдома, коли мати не знає, чим пригостити сватів, підказує: «Зварім на полудень вареники з суниць та з полуниць». Автор нагадує, що «Мелашка була потрібна в господі як робітниця», а хата Балашів — «мала, стара», з п’ятьма меншими дітьми.
Терплячість і мовчазність перед свекрухою: Спершу Мелашка «ніби не бачила, як п’яний свекор лаявся з свекрухою». Коли Кайдашиха глузує з її маленьких рук і тіста, вона «почутила, що рідна мати і б’є, та не болить, а свекруха словами б’є гірше, ніж кулаками». Автор додає: вона «не сміла нічого говорити проти свекрухи і мовчки робила все, що загадувала свекруха».
Тужливість і вразливість: Вона тужить за матір’ю й батьківською хатою: «Я одна, як билина в полі», — каже вона Балашисі. Лавріну розповідає сон, ніби вона зозулею летить до Бієвців і бачить матір мертвою. Матері зізнається: «Нема мені од чого цвісти. Якби не Лаврін, то я б, здається, ладна й до вас вернутись».
Довірливість і щира побожність: Слухаючи Палажчині оповідки про Київ, вона просить: «Ой, пустіть мене, матінко! Здається, вмру, як не піду в Київ». У Лаврі, слухаючи страсні співи ченців, «залилась слізьми» й молиться: «Рятуй мене, боже! Рятуй, бо я, молода, загину!» Простодушно каже, що бабу Палажку вночі цілував, «мабуть, якийсь послушник», — і баба сердиться.
Імпульсивність і нестійкість рішень: У Києві вона раптом просить проскурницю: «Найміть мене, матушко, за наймичку. Не піду я додому». Але другого тижня «почала нудитися за Лавріном» і плаче: «Не жаль мені ні села, ні роду, жаль мені тільки чоловіка». Побачивши рідних, «заридала, як мала дитина» й кинулась до Лавріна так, як стояла, в одній сорочці.
Здатність дати відсіч: У суперечці про сміття вона вже не мовчить: «А зась! Не діждеш ти мене сміттям годувати. Нагодуй свого Карпа». Кричить Мотрі: «Ти мені не свекруха, а я тобі не невістка. Я од тебе не втікатиму і мовчать тобі не буду». Бере в руки деркач, а під час побоїща рогачем б’є Мотрині миски.

Хто така Мелашка

Мелашка — дочка бідного Охріма Балаша з Бієвців, невеличка на зріст, але «рівна, як струна, гнучка, як тополя». Нечуй-Левицький малює її лагідною дівчиною, що вирізняється серед гострих на язик героїнь повісті. У ній мало суворості й багато поезії. Вона любить співати, а в розмові, за словами автора, «несамохіть вкидала слова пісень», так що навіть звичайна фраза в її устах звучить як рядок із народної лірики.

Кохання й весілля

Вперше вона з’являється серед жита в маковому вінку, і Лаврін забуває запрягти другого вола. Дорогою Мелашка жартує з ним, але коли він каже їй щире слово, соромиться й дивиться в землю. Після першого побачення вона зізнається Лавріну: «Я цілу ніч спала, як не спала. Все ніби гуляла з тобою в зеленому гаю та квітки рвала». Любов у ній тиха й віддана, вона відповідає на питання, чи не сумуватиме за Бієвцями: «Там мені буде веселенько, де ти будеш зо мною». Коли батько вагається, віддавати дочку чи ні, Мелашка стоїть коло печі й «заливалась слізьми». Згода на заручини приходить тоді, коли Балаш помічає, чого вона так пізно вертається з вулиці.

Свекруха й терпіння

Перший тиждень у Кайдашевій хаті Мелашка прожила «як у раю», а потім почалося те, чого вона не чекала. Свекруха глузує з її маленьких рук і діжі, до дна якої дівчина не може дотягтися, лає за кожну дрібницю й забороняє позичити хліба в Мотрі. Мелашка мовчить: вона звикла терпіти й не знає, як відповісти. Єдине, що рятує її, — слово Лавріна й дні, коли вона одпрошується в гості до матері. Але й там плаче, що самотня, «як билина в полі».

Київ

Поїздка до Києва — перша справа, про яку Мелашка просить сама й наполягає. Вона вперше бачить золоті верхи церков, слухає страсні пісні ченців і плаче, бо впізнає в них своє горе. У Києві вона раптом просить проскурницю взяти її в наймички: тут ніхто не гризе їй голови. Перший тиждень вона відпочиває, але далі нудиться за чоловіком, і їй сниться, що Лаврін тоне в Росі. Коли вона бачить рідних на церковних східцях, вибігає до Лавріна в самій сорочці. Київ для Мелашки — не бунт проти чоловіка, а коротка перерва в житті, де її ніхто не доїдає. Недарма автор їй співчуває.

Війна невісток

Після повернення з Києва свекруха на якийсь час «знов облила Мелашку солодким медом», але Мотря залишилась. Сварка за сміття, на яку Мелашка відповідає деркачем, стає початком її змін: тиха дівчина виявляє, що вміє кричати й битися. Вона відповідає на образи про свій рід («Брешеш, брешеш, як стара собака!»), розбиває Мотрині миски й захищає дітей «як вовчиця». Автор малює її в останній сцені сяючою «як кущ калини», і навіть у розпалі сварки вона лишається найгарнішою в цій картині.

Висновок

Мелашка — образ тихої, щирої жінки, яку родинна колотнеча робить учасницею безглуздої війни. Нечуй-Левицький співчуває їй, але не робить святою: вона так само кричить і б’є горщики. Її історія показує, як у хаті, де людей щодня гризуть, навіть тиха дівчина вчиться давати відсіч.

Стосунки з іншими

Лаврін Кайдаш →: чоловік; Мелашка кохає його щиро й тужить за ним навіть у Києві, а він ніколи її не бив і не лаявся
Кайдашиха: свекруха; спершу «почастувала її полином», а коли Мелашка вернулась із Києва, «знов облила Мелашку солодким медом»
Мотря Довбишівна →: старша невістка й ворогиня; спершу Мелашка мовчить, потім у сінях і на подвір’ї відповідає їй гостро
Балашиха: мати Мелашки; втішає її, що «зав’язала голівоньку, не розв’яжеш довіку», і разом із Лавріном іде шукати її до Києва
Баба Палажка Солов’їха: знахурка й прочанка, що розповідає про київські дива й веде Мелашку до Києва

Цитати-характеристики

«Мелашка була з поетичною душею, з ласкавим серцем.»

розд. V: авторська характеристика
«Часом вона в своїй розмові несамохіть вкидала слова пісень.»

розд. V
«Вона почутила, що рідна мати і б’є, та не болить, а свекруха словами б’є гірше, ніж кулаками.»

розд. VI: після лайки свекрухи за діжу
«Я одна, як билина в полі»

розд. VI: матері про свою самотність у Кайдашевій хаті
«Найміть мене, матушко, за наймичку. Не піду я додому.»

розд. VI: проскурниці в Києві
«Не жаль мені ні села, ні роду, жаль мені тільки чоловіка.»

розд. VI: у Києві, коли проскурниця питає, чому вона плаче
«Ти мені не свекруха, а я тобі не невістка. Я од тебе не втікатиму і мовчать тобі не буду.»

розд. VII–VIII: Мотрі в суперечці про сміття

План характеристики

Для усної відповіді або твору-характеристики.

Хто така Мелашка
Кохання й весілля
Свекруха й терпіння
Київ
Війна невісток
Висновок