Кайдашева сім’я

Стислий переказ

У селі Семигори на Київщині живе стельмах Омелько Кайдаш: добрий майстер і богомільна людина, але гроші в нього не тримаються — вони, як каже автор, «втікали до шинкаря». Його дружина Маруся Кайдашиха замолоду служила в панському дворі й набралася там облесливості: з панами та попадями вона солодка, а розсердившись, «кричала на ввесь рот». Старший син Карпо — суворий і непоступливий, молодший Лаврін — веселий і схожий на матір.

Карпо засилає старостів до Мотрі Довбишівни — гарної дочки заможного Довбиша, яка, за словами Лавріна, «трохи бриклива». У Кайдашевій хаті Мотря швидко розуміє, що свекруха вдає хвору, а всю роботу скидає на невістку, і відповідає їй тим самим. Сварка за мотовило закінчується тим, що Карпо збиває батька з ніг, і Кайдаш ставить синові окрему хату через сіни.

Лаврін закохується в бідну Мелашку з Бієвців, яку вперше бачить біля млина на Росі. Свекруха тиждень стримується, а потім починає її допікати. Мелашка йде з бабою Палажкою до Києва на Великдень, лишається там у проскурниці, і Кайдашиха з Лавріном та Мелашчиною матір’ю знаходять її на церковному цвинтарі. Після цього свекруха знову «солодка» — на якийсь час.

Омелькові, який дедалі більше п’є, ввижаються чорти й покійний батько, і він тоне коло млина. Сини ділять батьківську землю, і одразу ж спалахує війна жінок: за сміття, яйця, кухоль і горшки. Мотря держаком деркача виколює Кайдашисі праве око, а волость наказує Карпові зірвати свою хату й поставити її окремо.

Після зими, проведеної в мирі, півень, кабан і кінь знову розпалюють війну, і Карпо жене стару матір дрючком до ставка. Найдовше воюють за грушу: її колись прищепив Лаврін, а росте вона на Карповому дворі. Волость, священик, дубець і коцюба не допомагають. Діло закінчується несподівано: «Груша всохла, і дві сім’ї помирились».

Докладний переказ за розділами

Розділ I. П’ятниця перед паликопою. Омелько Кайдаш постить і майструє вісь у повітці, а сини Карпо й Лаврін на току перебирають сільських дівчат: Лаврін називає одну красуню за одною, Карпо до кожної знаходить зачіпку. Йому потрібна не «тиха, як телиця», а така, що була б «трохи бриклива» й мала «серце з перцем». Тоді Лаврін каже: «Мотря й гарна, й трохи бриклива, і в неї серце з перцем». Омелько йде по гроші до пана і, не стримавшись, заходить до шинку; там він із кумом нарікає на «каторжний горб» на дорозі, де ламаються вози, але копати його ніхто не береться. Додому Кайдаш вертається п’яний, у темних сінях натрапляє на діжку з водою й вирішує, що впав у ставок, а Карпо глузує: «вже не будете в воді потопати».

Розділ II. Карпо приходить до Довбишів, коли батьків немає вдома, і, жартуючи з Мотрею, перекидає її глиняники з глиною. У неділю Мотря йде до церкви вбрана в квіти й стрічки, Карпо задивляється на неї, і віз із снопами перекидається на тому самому горбку. Кайдаш бідкається: «Покарала мене й свята неділя, й свята п’ятниця». По обіді Карпо наймає музики, перед Семеном засилає старостів, а на Семена Кайдаші йдуть на розглядини до Довбишів. Там Кайдашиха «наговорила приказок живим і мертвим повнісіньку хату», хвалила синів і розповідала, як її шанували пани й попи, а Кайдаш пообіцяв приробити для Карпа хату через сіни.

Розділ III. Після вінчання Кайдашиха будить невістку ще вдосвіта, називає її «серденьком», а сама лягає на піч охкати. Вона стоїть над душею в Мотрі, «наче осавула на панщині», а Мотря огризається: «Я, хвалити бога, панщини не робила й у панів не вчилась». Сварки за неметену хату й ночви доходять до того, що Кайдаш замахується на Мотрю, і Карпо вперше стає проти батька: «Тату, в Мотрі є чоловік», — каже він понуро й просить не махати на неї кулаками. Перед Великоднем свекруха привозить Мотрі з ярмарку чорну хустку й убогу темну матерію, і Мотря думає: «Не моя воля волить у цій хаті».

Розділ IV. Мотря народжує сина. Після Покрови Кайдашиха ділить полотно: невістці — товсте, собі — тонке. Мотря починає прясти окремо, і через мотовило свекруха з невісткою мало не б’ються. Кайдаш товче мотовило на цурпалки й штовхає Карпа в груди, а Карпо в запалі кричить: «Не лізь, бо задушу, іродова душе!» — і збиває батька з ніг. Наступного дня Кайдаш приносить двоє нових мотовил. Невдовзі Мотря готує обід лише для себе й Карпа, Кайдашиха шпурляє її кашу в помийницю, а Мотря кидає миску свекрусі під ноги. Кайдаш бачить, що дітей справді треба «одрізнити»: ставить Карпові хату через сіни, а Мотря, замазуючи її, співає про свекруху, яку б «халяндри скакати» заставила. Карпо дістає пару волів, воза, борону й частку поля.

Розділ V. Лаврін везе борошно до млина на Росі й бачить за річкою дівчину в маковому вінку, що полола панські буряки. Це Мелашка, дочка бідного Охріма Балаша з Бієвців. Лаврін ходить до неї «через день»; коли він зізнається матері, мати застерігає, а він відповідає: «Як з нею не оженюся, то в Росі втоплюся». На розглядини в Западинці Кайдаші їдуть урочисто: Кайдашиха в нових жовтих чоботях хоче показати себе, але віз перекидається, а в Балашевій хаті вона з розгону б’ється головою об низький одвірок. Балашеві діти дивуються: «Які в тітки жовті ноги, неначе в нашої зозулястої курки». Та, глянувши на чорнобриве Мелашчине личко, свекруха «трохи пом’якшала», а за чаркою «Мелашчина краса таки розв’язала їй язик». Невдовзі Лаврін і Мелашка повінчались.

Розділ VI. «Тиждень прожила Мелашка в свекровій хаті, як у раю», а далі Кайдашиха, за словами автора, «почастувала її полином»: глузує з її зросту, лає за недовимішане тісто, а коли Мелашку посилають по хліб до Мотрі, кричить, що переб’є їй ноги, — і Мотря з порога вигукує те саме. До матері Мелашка потрапляє лише наприкінці жнив, і мати втішає: «Зав’язала голівоньку, не розв’яжеш довіку». На страсному тижні до Кайдашів заходить баба Палажка Солов’їха й розповідає про київські дива; Мелашка проситься з нею, і Кайдаш каже: «Та, про мене, йди та й за нас подаси на часточку». У Лаврі Мелашка плаче над співом ченців, а в Братському монастирі чернець у темряві цілує замість неї бабу Палажку. «Третій день прожила Мелашка в Києві, як у раї», і, подумавши про повернення, просить проскурницю: «Найміть мене, матушко, за наймичку. Не піду я додому». Палажка з іншими прочанками вертається без неї, і в Семигорах постає скандал: баба Параска розносить плітки, Палажка кидається на неї з граблями, а волость відмовляється гнати Палажку до Києва. Балашиха з Кайдашихою й Лавріном ідуть шукати Мелашку й знаходять її на церковному цвинтарі. Мелашка кидається до Лавріна й каже, що без них сама б не вернулась. Свекруха «знов облила Мелашку солодким медом» і купує їй на ярмарку тканину на спідницю, хустку й очіпок.

Розділи VII–VIII. Лаврін, менший син, вважає себе господарем і не слухає Омелька. Старий Кайдаш дедалі частіше заглядає до шинку; на вечірні йому здається, що співають образи, а надворі — що на свинях верхи їдуть чорти. До нього приходять покійний батько й херсонський чумак, і він визнає: «Це моя смерть іде за мною». Баба Палажка шепоче над ним закляття й радить утопити в горілці цуценя; Омелько три дні п’є ту горілку, потім іде до священика й на якийсь час кидає пити. «Був я колись Кайдаш, а тепер перевівся на маленького Кайдашця», — каже він у шинку. Одного ранку його знаходять у воді коло млина. Карпо зауважує, що батько постив дванадцять п’ятниць, «щоб не вмерти наглою смертю та в воді не потопати, а проте втопився».

Через кілька днів після похорону брати міряють город, але Мотря береться міряти поясом і виходить, що Лаврінова половина більша; всі йдуть до волості, і волость присуджує батьківське добро Лавріну з матір’ю. Невдовзі Мелашка змітає сміття до Мотриної призьби, Мотря розкидає його назад, і жінки воюють деркачем і кочергою, б’ючи шибки. Ввечері Мотря лізе на горище по яйця, а Лаврін трясе драбину. Наступного дня в сінях розбивають кухоль, а за ним горшки: Кайдашиха з Мелашкою б’ють Мотрині, Мотря — Мелашчині. Мотря сунула держаком деркача Кайдашисі межи очі, і та голосить: «Виколола проклята зміюка мені око!» Лаврін видирається на дах і зриває кулики з Карпової хати. Волость присуджує Карпові «одірвати хату й поставити окроми на своєму городі»; Мотря сидить у холодній два дні, а Кайдашиха сліпне на праве око. Карпо переносить хату, і дві сім’ї потроху миряться: першими діти, потім чоловіки, що позичають один в одного струг чи сокиру. Громада обирає Карпа десяцьким: «з його буде добрий сіпака». Він велить скопати той горбок, де його батько «поламав десятків зо два возів», і навіть Мотрю вигнати на роботу. Шинкар Берко, який викупив у пана право ставити в селі шинки, частує старшин горілкою й оселедцями, обіцяє сорок карбованців, і громада віддає йому громадський шинок. Карпо не пристає, але його не слухають.

Розділ IX. «Цілу зиму й весну Кайдашенки прожили в ладу», доки Мотрин півень не лізе в Мелашчині огірки: Кайдашиха влучає в нього палицею й перебиває ногу, а згодом скручує йому в’язи й варить у борщі. Мотря у відповідь б’є Лаврінового кабанчика, а потім заганяє в хлів рябого кабана; Карпового коня, що вискочив у Лаврінів город, замикають Кайдашиха з Мелашкою. На подвір’ї дві родини стоять одна проти одної, наче дві чорні хмари. Карпо з дрючком жене матір до ставка, і, коли вона вскакує у воду, вигукує: «Не так шкода мені матері, як шкода чобіт!» Волость присуджує йому десять різок або п’ять карбованців, хіба що він перепросить матір; Карпо перепрошує, і брати знову миряться. А влітку роздор спалахує за грушу, що відійшла до Карпового двору, хоч її колись прищепив Лаврін. Тут уже «пахло карбованцями»: діти крадуть груші, Мотря лякає їх кропивою, лупить дубцем і коцюбою, а волость і священик нічого не можуть вирішити — і священик іде в кімнату й зачиняє двері. Баба Палажка гадає: якби одну хату одіпхнути за гору, а другу за ставок, то помирились би. Діло з грушею скінчилось несподівано: «Груша всохла, і дві сім’ї помирились».

Аналіз твору

Чому конфлікт саме побутовий. У повісті немає ні війни, ні голоду, ні пана-кривдника — панщина лишилась тільки у спогадах Кайдашихи. Родина руйнується сама: від мотовила, від сміття, від півня й груші. У цьому найстрашніша думка твору: щоб зруйнувати сім’ю, великих причин не потрібно. Але «дрібниці» мають соціальний корінь: Кайдашиха набралась у панському дворі «панства» й переносить панську владу у власну хату, а Мотря відповідає їй: «Я, хвалити бога, панщини не робила й у панів не вчилась».

Сміх крізь сльози. Сцени сварок написані так, що читач сміється: Мотря «теліпалась на стіні, неначе павук на павутині», а баба Палажка кинулась на Кайдашиху, «як півень кидається на другого півня». Але водночас читач розуміє, що дивиться на людей, які втрачають життя на дурниці. Гумор тут не розважає, а знеболює.

Омелько й Кайдашиха. Батько мав би бути тим, хто мирить, але авторитету в нього нема: він то гримить («Я тобі полічу ребра оцим мотовилом»), то відмахується від жінок, то сам кидається у сварку. Богомільність і пияцтво співіснують у ньому без внутрішнього конфлікту: «одна чарка не гріх», — міркує він, зайшовши до шинку після цілоденного посту. Його смерть у воді, від якої він сподівався вберегтися п’ятничним постом, — найгірший жарт у повісті. Але після нього сварки не припиняються, а тільки переходять до поділу спадщини: зникла людина, а причини розбрату — ні. Кайдашиха, осліпнувши на око, питає: «Од чого це в нас почалася колотнеча в сім’ї?» — і шукає причину в чому завгодно, тільки не в собі: у майстрах, які, на її думку, «закладали хату не на смерть, а на колотнечу».

Дві невістки. Мотря гостра на язик і відповідає на кожне слово, Мелашка тиха й довго мовчить, але й вона, опинившись між свекрухою й Мотрею, в кінці бере в руки деркач. Київські сторінки — окрема сатира: баба Палажка водить прочан по монастирях, а черниця просить жертвувати «на святі мощі» й ховає гроші під рясою. Мелашка ж на третій день у Києві почувається, «як у раї»: вперше не чує лихого слова. Автор їй співчуває: недарма вона так довго зважується повернутися.

Символ груші. Груша — чужа й спільна водночас: росте на Карповому дворі, а колись її прищепив Лаврін, і батько подарував її синові. Поки груша не родила, «лиха не було», а коли вродила, «пахло карбованцями». Тому вона — не просто привід до сварки, а втілена жадоба до грошей. Мир настає не завдяки мудрості, а тому, що предмет суперечки зник: така ворожнеча закінчується не примиренням, а вичерпанням.

Горбок на дорозі. Тихий лейтмотив повісті. У першому розділі Омелько з кумом нарікають на «каторжний горб», де ламаються вози, але ніхто не береться його копати. У другому Омелько каже синам: «Комусь треба почать», а Карпо відповідає: «Як хтось почне, то й я копирсну». Копають горбок аж тоді, коли з волості приходить наказ рівняти шляхи й Карпа обрано десяцьким, — «так як колись радив старий покійний Кайдаш». Ніхто в родині не береться за спільну справу першим.

Громада й шинок. У розділі про шинкаря Берка автор показує, що розбрат — не лише родинна біда: громада, яка тільки-но постановила не ходити по горілку до Берка, тепер сама віддає йому громадський шинок. Берко «неначе грав їм на цимбалах своїми облесливими словами», і «громада дорого потім заплатила». Карпо не пристає на цю угоду, але його не слухають.

Проблематика. Взаємини свекрухи й невістки; батьки й діти; влада дрібної власності над людиною; роль жінки в патріархальній родині; руйнівна сила пияцтва; показна й щира побожність; уміння (і невміння) поступатися.