Чорна рада

Стислий переказ

Навесні 1663 року паволоцький полковник Іван Шрам, колишній воїн Хмельницького, який під старість склав із себе полковництво й постригся в попи, а потім знову став полковником, разом із сином Петром їде через Київ до Переяслава, до наказного гетьмана Якима Сомка. Він хоче з його допомогою об’єднати обидва береги Дніпра «до одної булави» й повернути Україну до єдності. У гостинному хуторі Хмарище, де живе багатий козацький пан Черевань, Шрам сватає Лесю, дочку Череваня, за Петра, але Череваниха відкладає розмову й розповідає про свій віщий сон: дочку візьме славний гетьман.

У Києві Шрам зустрічає Сомка, який публічно називає Лесю своєю нареченою. Шрам знімає своє сватання: «лучче я свого сина оддам у ченці, ніж би став тобі з їм на дорозі!» А запорожець Кирило Тур, який давно позирає на Лесю, обіцяє вкрасти її й відвезти в Чорну Гору. Вночі він справді забирає дівчину, Петро наздоганяє його без пістолів, вони б’ються до знемоги й падають обидва. Сомко першим береться рятувати Тура, а не пораненого Петра, і цим, сам того не знаючи, втрачає любов Лесі. Петро видужує в Хмарищі, і вони з Лесею мовчки признаються одне одному.

Тим часом Україна розпадається. Полки переходять до кошового Брюховецького, який на Запорожжі ставить себе захисником бідних, і чорна рада збирається під Ніжином. Під Ніжином Шрам обходить сомківський табір, а Гвинтовка, осавул і брат Череванихи, потай веде своїх людей до Брюховецького; запорожці й мужики кричать за Іванця, князь Гагін не втручається, а Сомко залишається без війська, кидає шаблю й потрапляє під варту.

Після ради Брюховецький «рівність» обертає на грабунок: запорожці б’ють «мужву», яка сподівалась поживитись, а міщан і шляхту роздягають; потім він розриває й зі старими запорозькими дідами, які вірили, що заведуть на Вкраїні свої порядки, і ті йдуть на Низ. Іванець хоче смерті Сомка, але не наважується сам. Кирило Тур пробирається до глибки з перснем, щоб урятувати Сомка, але Сомко відмовляється: «Чужою смертю я волі куповати не хочу».

Шрам іде до гетьмана Тетері й бере на себе вину за бунт паволочан, за що його страчують; Сомка з Васютою стинають у Борзні. Петро, оплакавши батька, повертається до Хмарища, де на нього чекають Череваниха, Леся й Черевань; за півроку вони одружуються. Оповідач порівнює лихо з бурею: вона мине, а що господь звелів рости й цвісти, те залишиться.

Докладний переказ за розділами

Розділ I. По весні 1663 року двоє подорожніх наближаються до Києва з Білогородського шляху: молодий козак і старий, схожий на священника, але зі шрамами на обличчі й шаблею під рясою. Не доїхавши до міста, вони звертають до Хмарища — хутора багатого й веселого козацького пана Череваня. Ключник Василь Невольник, що три роки пробув на турецькій каторзі, впізнає в гості паволоцького Шрама. Оповідач питає: «Що ж то був за Шрам такий, і як се він був разом піп і полковник?» Це син паволоцького попа, учень Київської братської школи, який ще замолоду став священником, але за Остряниці пішов у козацьке військо, довго жив на Низу й за Хмельниччини став полковником. Двоє його синів полягли під Смоленськом, лишився тільки Петро; на старість Шрам склав із себе полковництво й знову постригся в попи. Коли помер полковник, що держав уряд після нього, Шрам вийшов на раду в рясі й сказав, що потрібен полковник, «щоб знав, де вовк, а де лисиця». Тетеря нічого не міг вдіяти: «рада була старша од гетьмана». Шрам передав пірнач осаулові Гулаку й таємно виїхав із Паволочі.

Розділ II. Черевань слухає кобзаря — сліпого «божого чоловіка», що ходить без поводиря й викуповує невільників. Він розповідає про розбрат в Україні. Сомка вибрано гетьманом у Козельці, але ніжинський полковник Васюта теж хоче булави, а запорожці кличуть гетьманом Брюховецького. Кобзар пояснює, звідки взявся Іванець: чура Хмельницького, який при молодому гетьманові Юрієві зчепився з Сомком. Сомко сказав, що «старого пса не пристойно мішати в нашу компанію», а коли Іванця спіймали з ножем біля Сомкового ліжка й військова рада присудила стяти голову, Сомко видумав «гіршу кару» — посадити верхи на свиню й провезти по всьому Гадячу. Іванець, коли Юрій пішов у ченці, підчистив гетьманське срібло й утік на Запорожжя, де його обрали кошовим. Тоді Шрам відкриває, що їде не до Києва на прощу, а в Переяслав до Сомка, щоб підняти його з полками на Тетерю. Кобзар відмовляється їхати з ними: «не слід мені встрявати до тії Заверюхи».

Розділ III. У Череваневій світлиці Черевань показує гостям срібний жбан, а тоді входить Леся, його дочка, — «так, як сонце засіяло». Шрам сватає Лесю за Петра, а Череваниха уникає прямої відповіді: діло треба чинити «по-християнськи», спершу з’їздити на прощу. Петро розуміє, що вона «б’є на якогось іншого зятя». Череваниха розповідає йому свій сон: на могилі стоїть панна, з’їжджаються лицарі з усіх кінців і б’ються за неї, а тоді приїздить молодий гетьман і бере її. Ворожка витлумачила: дочка буде красою на весь світ, а зять — славою.

Розділ IV. Опис Києва 1663 року: Поділ, дерев’яні хати й сліди пожежі, яку 1651 року влаштував Радзівілл. Посеред вулиці вози збилися в купу біля хати, де міщани справляють родини; господар — Тарас Сурмач, колись сурмач у Шрама. Поки Шрам тут стоїть, зав’язується суперечка міщан із козацькою старшиною. «К дияволу кармазинів!» — гукає громада, а хтось погрожує: «Справимо ми вам чорну раду». Шрам відповідає: «Де в світі видано, щоб увесь люд жив при однаковому праві?» — і, побачивши чубатого запорожця, каже: «Так це із Низу такий вітер віє!» Черевань уникає розмов про політику, і Шрам не витримує: «Ти Барабаш, а не Черевань!» Ображений Черевань вирішує їхати з Шрамом.

Розділ V. У Київському братстві на Подолі ограда розмальована Нечаєм, Морозенком, Байдою й Самійлом Кішкою. Оповідач розповідає про запорожців-«прощальників»: коли козак так постаріє, що вже не здужає воювати, він із товаришами їде гуляти в Київ, а потім іде до Межигірського монастиря й на питання «Чего ради?» відповідає: «Спасатися!» Двоє запорожців у кармазинах — Кирило Тур і Богдан Чорногор — наздоганяють ридван і, побачивши Лесю, змовляються вкрасти «дівойку» й поїхати з нею в Чорну Гору. Череваниха з дочкою лякаються.

Розділ VI. У Лаврі Шрам читає епітафії, а потім вішає на ризі богоматері золотий обушок, здобутий колись у ляха. Назустріч із печер виходить Сомко в кармазині зі срібною булавою. Він вітає всіх і, побачивши Лесю, каже: «А ось і моя наречена!» Петро стоїть біля вікна білий, «як крейда». Сомко оголошує, що давно «зложив руки з панією Череванихою за її дочку Олександру». Черевань каже, що вчора в них було півзаручин зі Шрамом, але Шрам відступається: «лучче я свого сина оддам у ченці, ніж би став тобі з їм на дорозі!» На козацькому подвір’ї Сомко розповідає Шрамові про свої плани: «Од Самари до Глухова вся старшина зове мене гетьманом», він мріє, щоб обидва береги схилилися під одну булаву, і хоче, щоб кожен стан стояв за своє право. Шрам застерігає, що городовому козаку треба стерегтися запорожців, «як огню». З двору чути «Пугу-пугу!»: це Кирило Тур.

Розділ VII. За Сомковим столом Тур розповідає про побратимство з Чорногором і оголошує, що поїде в Чорну Гору: він тепер «вольний козак». Шрам присоромлює його; Тур відмовляється. Леся хворіє з переляку, її поять шептушиним зіллям. Сомко пояснює Шрамові, чого приїхав до Києва: готується до війни з Тетерею, радиться з архімандритом Гізелем, вважає, що треба триматися з Москвою. Тур, вийшовши, кидає загадкове: «Двері одмикайтесь, а люде не прокидайтесь!»

Розділ VIII. Уночі Петро, який не може спати, у гаю чує розмову Тура з Чорногором про те, як вони «підхопим оцю дівойку». Спершу він не вірить, а потім бачить, як Тур везе Лесю, що сидить «як очарована». Схопивши шаблю, Петро мчить навздогін і наказує Василеві будити козаків: «украдено Череванівну з покоїв!» Тур розбирає місток над провалом, щоб Петро довів, що вміє битись, і глузує з його коня. Петро розбігається й перестрибує, берег під ним обвалюється, але Тур хапає його за руку. Вони б’ються на шаблях, ті ламаються, тоді на кинджалах.

Розділ IX. Обидва падають від ударів. Леся затуляє Петрові рану, а Сомко рятує Тура: «Молода, батьку, знайшлась би й друга, а Кирила Тура другого не буде». Леся подумки відвертається від нього. Запорожці забирають Тура, а Петра везуть у Хмарище. Леся доглядає його, вони мовчать про своє кохання. Сомко їде до Переяслава: сотник Юско приносить звістку, що зіньківський, миргородський і полтавський полковники перейшли до Іванця. Сомко: «О, неситая жадоба старшиновання!» Шрам із Череванями їде до Ніжина, до Гвинтовки. По дорозі селяни бурчать на «кармазинів», діди розповідають про «займанщини» старшини.

Розділ X. Хутір осавула Гвинтовки: його дружина, «княгиня», яку він принижує, і сам він, який улещує запорожців і водночас відбирає воли в міщан. Шрам починає розуміти, що це за людина, і рано їде до Батурина, а Петра лишає в хуторі.

Розділ XI. Петро блукає пущею й у лісовій хаті зустрічає Кирила Тура: той видужав, має матір і сестру Настусю. Тур каже, що покинув «сей світ, набитий бабами», що чорний люд збирається під Ніжином, як сарана. Приїжджає батько Пугач: «по мою душу». Тур покірно їде, співає й прощається з матір’ю.

Розділ XII. У Романовому Куті — табір Брюховецького: мужики-«гольтяпаки», міщани несуть припаси. Сам Іванець — у короткій старенькій свитині, і тоненьким, ницим голоском журиться: «Дітки мої! … Чим же мені прохарчити вас, чим вас зодягти?» Міщани несуть йому припаси за обіцянку: «Не знатимете під моєю булавою жодного козака або козацької старшини над собою паном: усі будемо рівні». Оповідач додає: «Добре він порівняв Україну!» Тут же запорожці судять Тура: «Знюхавсь поганий з бабами і наробив сорома товариству на всі роки». Брюховецький «скорчився»: «судіть, як самі знаєте». Діди виносять вирок: «До стовпа та киями!» Тур витримує чотири кия й після «бані» танцює. Пугач проголошує Петрові, що «усе буде в нас обще».

Розділ XIII. Шрам їде до Батурина, по дорозі проклинає міщан і кармазинів, що перед самою бурею б’ються на поєдинку, який називають божим судом. У Борзні сотник Білозерець розповідає, що Сомко вже в Ічні. Шрам приєднується до Сомка. Сомко: «Не те мені шкода, що три полки одпало, а те, що честь, правда поламана». Вони їдуть Ніжином, де ховають війтенка, а «за труною… трохи не весь Ніжень піднявся». У таборі порядку немає: Вуяхевич, генеральний писар, кричить на козаків: «Порівняємо ми вас так, що й не захочете». Сомко вириває в нього бунчук, а Шрам обходить табір і ставить варту.

Розділ XIV. У домі Гвинтовки Череваниха розмовляє з братом, Черевань помічає, що той змінився. Гвинтовка відмахується: «Моя хата скраю, я нічого не знаю». Вранці від Гвинтовчиної дружини-княгині приносять стьожки до ковнірів — блакитні, а не червоні, як носять прихильники Сомка. На раді Брюховецький стоїть у голубому жупані, а Сомко — у панцирі, з булавою Богдановою: «Не положу!» Гагін читає царську грамоту, чернь кричить: «Івана Мартиновича волимо!» Запорожці саджають Іванця на стіл, ламають Сомків бунчук, Гвинтовка з блакитною стрічкою на пірначі тягне за собою ніженський полк. Одне за одним полки Сомка переходять до Іванця. Сомко у Гагіна питає: «Так нема ніде правди?» Іванець: «Єсть правда, пане Сомко, і вона тебе покарала за твою гордость!» Сомко кидає шаблю: «Прощай, безщасна Україно!» — і його ведуть під варту.

Розділ XV. Селяни радіють: «Нема тепер ні пана, ні мужика!» — але запорожці б’ють киями тих, хто пішов ділити панське добро, і виганяють «мужву» з міста. Шляхту й старшину грабують; Черевань уцілів лише завдяки блакитній стрічці. Сурмач розповідає, як у бурмистра Колодія запорожці забрали срібло: «усе тепер обще». Тур, який велить називати себе бугаєм, а не Туром, їде до Гвинтовчиного хутора; Шрам забирає Петра: «заклювала ворона нашого сокола!» З Череванем він прощається: «Барабашів тепер повна Україна». Черевань запитує: чи не краще було б не ганятися за гетьманами?

Розділ XVI. Брюховецький бенкетує з князем Гагіним, а діди-запорожці ведуть Олексу Сенчила, про якого кажуть: «скаче в гречку». Гетьман сам збирає раду й захищає Сенчила: «Хіба в запорожця душа з лопуцька?» Пугач докоряє: «Убрав єси нас у шори». Брюховецький відповідає, що в містах треба «женитись та господарювати». Пугач кличе козаків за пороги, але ніхто не рушає; діди плюють на слід і проклинають Іванця. Іванець сміється: «Одбули ми дурне мужицтво, одбули міщан, одбули й старих дундуків». Повертаючись у замок, він натякає козакові Сердюку на «сон» про те, як миш відкусила Сомкові голову; Сердюк його не розуміє, а потім відмовляється. Сам Іванець признається: «тепер мене якийсь острах бере».

Розділ XVII. До Іванця приходить чоловік у відлозі з горбом, що назвався швецем із Запорожжя, — це Кирило Тур. Брюховецький дає йому перстень Барабаша (його зняв із сонного Барабаша Хмельницький), і з ним Тур проходить через три сторожі до Сомка. Сомко в кайданах, у сорочці, вишитій Лесею. Тур вихоплює ножаку: «Хіба ж тобі не страшно вмирати?» Сомко відповідає євангельськими словами й кличе його: «гадино». Тоді Тур розкриває, що прийшов рятувати. Сомко відмовляється: «Багато розлив християнської крові Виговський за те нещасне панство да гетьманство… невже ж не уйметься плисти по Вкраїні кров християнська?» Тур ховає доброту за жартами: він каже, що робить це не заради отчизни, а щоб Шрам не думав, що запорожець «ледащо». Попрощавшись, він кидає відлогу сторожам: «Не кат Іванців, а Кирило Тур приходив одвідати праведну душу!» Під Бугаєвим Дубом Шрам бачить, що Сомка нема; Тур жартома каже, що поїде красти Лесю ще раз і махне в Чорну Гору, а Петро просить його передати Лесі, що не забуде її «й на тім світі».

Розділ XVIII. Шрам іде до Тетері й бере всю вину на себе; Тетеря наказує стяти йому голову перед військом, а Паволоч залишає. На святого Сімеона Сомкові з Васютою відтяли голови в Борзні. Брюховецький потім «пропав під киями собачою смертю». Оповідач: «не вмерла, не полягла їх слава». Петро, розпродавши майно, повертається до Хмарища й застає Лесю й Череваниху живими. Череваниха розповідає, що Гвинтовка хотів віддати Лесю за Вуяхевича, але Тур, приїхавши з перснем, забрав їх нібито до Гадяча, а привіз у Хмарище, а сам пішов «у Чорну Гору». Божий чоловік, поки Петро нарікає, що добрий нічого не дістає, вчить: слава потрібна миру, який вчиться добру. Через півроку Петро й Леся одружуються. Роман завершується образом бурі, що «поламле старе дерево», але не торкнеться того, чому господь звелів рости й цвісти.

Аналіз твору

Про що роман. Це історія про те, як під Ніжином 1663 року розпалася надія на об’єднану українську державу. Куліш не шукає винного одного: Сомко гордий і довірливий, Шрам різкий до всіх, старшина вагається й перебігає, Гвинтовка потайки грає, голота чекає, що вже не буде «ні пана, ні мужика», а Брюховецький обіцяє їй усе, що вона хоче почути, і потім не дотримує слова. Наслідок — Ніжинська рада, на якій перемагає не найкращий, а той, хто краще обіцяє.

Історична основа й вигадка. Чорна рада справді відбулась у Ніжині 1663 року, а Сомко, Брюховецький, Золотаренко (Васюта), Гвинтовка, Вуяхевич і князь Гагін — історичні особи. Прототипом Шрама був паволоцький полковник Іван Попович, а Петро, Леся, Кирило Тур і кобзар — вигадані. Куліш спирався на архівні документи й літописи Самовидця та Граб’янки, а схему запозичив у Вальтера Скотта: історична подія плюс вигадана любовна історія. Але не сприймайте роман як підручник. Дослідники зауважують, що історичний Сомко на час подій уже був одружений, тож заручини з Лесею — вигадка, а Васюта в житті був значно молодший, ніж старий «дід» у романі. Куліш пише хроніку, а не звіт.

Дві лінії, що сходяться. Любовна лінія (Петро — Леся — Сомко — Тур) і суспільна (Шрам — Сомко — Брюховецький) розвиваються одночасно, і кожна виявляє характер. Сомко, ідеальний гетьман у Шрамових очах, у сцені двобою рятує спершу Тура, а не пораненого Петра, і саме цим втрачає Лесю. Тур, запорозький гуляка й викрадач, через кілька розділів сам приходить до Сомка в глибку, щоб визволити його. Отже, поділ на «правих» і «винних» тут не за станом і не за партією, а за вчинками.

Шрам і Сомко: честь без гнучкості. Обидва — лицарі, обидва хочуть добра Україні, але кожен по-своєму помиляється. Шрам не довіряє запорожцям, вірить в порядок «Усякому своє» й лає Череваня Барабашем — прибічником шляхти, як пояснює примітка укладача до тексту. Сомко теж хоче, щоб «і міщанин, і посполитий, і козак» стояли «за своє право», і думає, що всіх примирить закон. Чорна рада показала, що цього замало: закон не має сили проти обіцянки, що «нема тепер ні пана, ні мужика». Автор не докоряє їм, але й не ховає їхніх помилок: обидва слабо розуміють, чого хоче «чернь», і не бачать зради поруч: Сомко довіряє бунчук Вуяхевичу, а Шрам, який цю людину підозрює, не може його переконати.

Брюховецький і демагогія «рівності». Він — головний антигерой не тому, що жорстокий, а тому, що каже кожному те, що той хоче чути: голоті — що він сам живе в убозтві й дбає лише про неї, усім разом — що «усі будемо рівні», запорожцям — що разом із ним вони «заведемо свої порядки по всій Україні». Розв’язку дає XVI розділ: коли булава вже в нього, він каже: «Одбули ми дурне мужицтво, одбули міщан, одбули й старих дундуків». А на практиці «рівність» виглядає так: мужики, які пішли ділити панське добро, дістають киями, а запорожці, що забрали срібні кубки в бурмистра, кажуть: «се моє, а се твоє, — усе тепер обще!» Для старого Пугача «усе буде в нас обще» — щире віровизнання, для Брюховецького — приманка; Куліш показує, як одні й ті самі слова можуть бути і вірою, і обманом.

Запорожці й городові козаки. Куліш не спрощує Січ: оповідач каже, що Запорожжя «іспоконвіку було серцем українським», але старий Шрам застерігає городового козака стерегтися запорожців, «як огню». Кирило Тур — запорожець, що не хоче жити «по-людськи», а Пугач щиро вірить у запорозькі порядки. Брюховецький, обираючи, кого зрадити, вибирає дідів: «На Січі… треба бурлакувати, а в городах… женитись та господарювати». Цей розрив між степовою волею й містом — одна з причин, чому «Чорна рада» не закінчується торжеством ніякої сторони.

Кирило Тур: юрод, що виявився людиною. Він грає роль розбишаки, а насправді має добре серце. Це видно з двох епізодів. Перший: Череваня з родиною він везе не до Гадяча, як сказав Гвинтовці, а додому в Хмарище. Другий: він проходить крізь три сторожі, щоб урятувати Сомка, і при цьому запевняє, що йому байдуже до отчизни: «своя сорочка до тіла ближче». Про життя він каже: «Хіба ж уся жизнь наша не жарти?» Але за жартами — вміння поважати чужу правду: коли Сомко відмовляється тікати, Тур не силує його, проклинає годину й обіймає його на прощання.

Божий чоловік і фінал. Кобзар не бере участі в раді, але знає про все, що діється на Україні. У фіналі він відповідає Петрові, що нагорода праведному не в гетьманстві й не в багатстві, а слава потрібна не тому, хто славен, а миру: «Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо». Це пояснює, чому автор не рятує Шрама й Сомка: їхня поразка не безглузда, вона стає прикладом. Кінцівка, де після заверюхи «чому указав господь рости й цвісти, те й останеться», говорить про ту саму надію.

Мова й місце в літературі. «Чорна рада» — перший український історичний роман, написаний живою народною мовою з приказками й гумором, тому герої говорять по-різному: Черевань із «бгатику», запорожці з «Пугу-пугу!», Шрам — коротко й гостро. Іван Франко вважав його найкращим твором української історичної прози. Дослідники (зокрема Осип Маковей) бачать у «Чорній раді» ще й полеміку з ідеалізованим образом козаків у «Тарасі Бульбі» Гоголя: Куліш показує і лицарство, і розбрат.

Головна думка. Правда в Україні 1663 року не перемогла, але й не зникла. Роман застерігає від розбрату й оманливих обіцянок «рівності» і водночас показує людей, які не зрадили ні слова, ні честі навіть перед смертю.