Характеристика Івана Шрама

Хто такий Шрам

Іван Шрам — син паволоцького попа Чепурного. Вчився в Київській братській школі й «вийшов був на попи», але коли піднялися козаки з Остряницею, не втримався в парафії: «гарячий був чоловік Шрам». Десять років жив зимовником на Низу, у боях «пошрамовано його вздовж і впоперек», тож козаки, як прозвали його Шрамом, «забули реєстрове його прізвище». Двоє синів полягло під Смоленським, лишився Петро. Після цього Шрам зложив полковництво й постригся в попи, але коли «ізнов негаразд починається на Вкраїні», рада обирає його паволоцьким полковником. Так у першому розділі до Києва їдуть двоє: сивобородий, схожий на попа, але «по шаблюці під рясою» видно козарлюгу, і його син.

Політика Шрама

Він їде не на прощу. Пускає поголоску, що нездужає, передає пірнач осаулові Гулаку й від’їжджає з Паволочі. У Череваня відкриває мету: «Україну розідрали надвоє». Одну частину «візьмуть у свої лапи ляхи», друга «перевернеться кат знає на що». Він вірить, що Сомко підніме полки на Тетерю, і тоді «привернем усю Україну до одної булави».

Але це не програма рівності. Київським міщанам, які згадують «чорну раду», він відповідає: «Усякому своє: козакам — шабля, вам — безмін да терези, а поспільству — плуг да борона». Сомко бачить це інакше: у нього «нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право».

Гарячий і стриманий

Гарячий він на слово. Череваневі, який радить сидіти вдома, кидає: «Ти Барабаш, а не Черевань!» — і той аж «помертвів». Запорожцеві, що заперечив йому в Києві, — «Іроде!». Проте власне горе стримує. Коли козаки принесли мертвого сина, «попрощавсь із мертвим тілом мовчки і без плачу й жалю». Коли Сомко оголошує Лесю нареченою, «не такий Шрам був батько, щоб дав кому догадатися»: він сам відступає, кажучи, що радше віддасть сина в ченці. Плаче він не з особистого лиха, а над Україною: «Я був би баба, а не козак, коли б заплакав од свого лиха».

Автор не робить його ідеальним. Череванисі про її дочку він каже: «Уже де замішається ваш жіночий рід, то добра буде мало». А коли Гвинтовка при гостях збиває княгиню з ніг, Шрам «сидить понурий, буцім нічого й не бачить».

Що він бачить наперед

Шрам першим розуміє, звідки йде небезпека. У Києві, почувши міщан, каже: «Так це із Низу такий вітер віє!» По дорозі до Ніженя радить Сомкові не покладатися на Вуяхевича. А коли розуміє, що на раді без бійки не обійтися, кличе: «Шаблею та гарматами протверезимо сих п’яниць нікчемних!» Нічого з цього не рятує Сомка: Шрам застерігає, але не може змінити ні Сомкової гордості, ні настрою війська.

Кінець

Після Чорної ради Шрам прощається з Череванем: «Шкода вже тепер нашої праці, брате Михайле!» — і їде до Паволочі. Автор коротко розповідає, що Тетеря обліг місто, а Шрам, «жалуючи згуби паволочан, сам удавсь до Тетері і прийняв усю вину на одного себе». Тетеря велів відтяти йому голову «серед обозу військового», і так Шрам «головою своєю одкупив полковий свій город».

Висновок

Шрам — приклад старої козацької прямоти, яка вміє й гніватися, і плакати, і платити за слово життям. Він не рятує Сомка, не рятує єдності України, але лишає по собі те, що автор називає славою: «да не вмерла, не полягла їх слава».