Характеристика Грицька

Хто такий Грицько

Грицько Чупруненко — сирота: батько й мати померли від холери одного року, а громада віддала хлопчика далекій родичці, вдові Вовчисі. Підріс — і дід Улас узяв його в помічники до отари. Тут Грицько зійшовся з Чіпкою, «однакових з Чіпкою літ, та не кращих, видно, й достатків», і вони цілими днями бігали за вівцями, дерли горобенят і слухали дідову сопілку.

Уже в цих сценах видно різницю. Грицько їздить верхи на барані, гика й тпрука на все поле, дере горобенят; Чіпка спершу каже «гріх!», а потім сам скручує їм голови, ще й завзятіше. Грицько простіший: він не питає про правду, він робить те, що прийнято.

Шлях у хазяїни

Коли діда Уласа беруть до панського двору, Грицько недовго розмірковує: тепер, думає він, час «про хліб подумати». Тієї ж весни він іде на заробітки. У великому місті його вражають вітрини й лялька-лев, а дорогою степом він мріє про дуже просте: «хату теплу, жінку любку та малу дитинку». Він працює на херсонській пристані, як віл, і збирає дві сотні карбованців.

Тут роман показує першу слабкість — хазяйську пиху. Купивши огород з новою хатою, Грицько відчуває, що «на аршин виріс»: горнеться до багачів, дивиться згорда на голоту, хизується перед парубками. До багатого Лози засилає старост, але дістає відмову. Після цього він притихає й одружується з Христею, сиротою-наймичкою, — «низенька, чорнявенька, не дуже хорошої вроди». Тут виграє любов, а не розрахунок: про великий посаг він забуває. Сім’я в них справді мирна, і матері радять дочкам і синам: «От з кого беріть, дітки, примір, як у миру жити!»

Хазяйська правда й хазяйський страх

Головна розмова Грицька й Чіпки — у сімнадцятому розділі, коли розбитий і п’яний Чіпка приходить просити купити жито. Грицько зустрічає його по-людськи: садовить за стіл і слухає. Але коли Чіпка питає, де правда, відповідає: «то живи так, як і всі живуть». Для нього правда — це порядок, до якого треба пристосуватися. Жито він спершу брати не хоче, а тоді погоджується, «мов нехотя», і нагадує Чіпці про матір, яку той зневажив.

Христя чує в Чіпчиних словах те, що вражає й самого Грицька. Автор пише, що він «згоджувався з ним у думці, хоч і перечив у словах». Це ключ до образу: Грицько розуміє, що Чіпка каже правду, але боїться, що ця правда забере в нього Христю й спокій. Тому, коли Чіпку хапають за крадіжку, він радіє й біжить розповісти жінці про «нашого праведника».

У сцені побиття Грицько показує себе найповніше. Він чує Чіпчин заклик, мовчки біжить від нього й ховається за лісою. Удома розповідає про це майже без сорому й додає: «Так їм і треба, злодіям!» Христя ж зауважує, що людину, яку щодня лають «злодюгою» й «п’янюгою», недовго до справжньої крадіжки довести: «Звісно — неволя!»

Чим Грицько не схожий на злодія

Роман не робить Грицька негідником. Він працьовитий, не пиячить, не грабує. Коли Лушня глузує з його «завсідні жалощі», Чіпка не дає Грицька в образу, а потім дарує йому сто рублів на хрещеника. Але Грицько все одно каже: «Я в тебе через твоє товариство не можу бувати» — і забороняє ходити туди Христі.

Фінальна сцена — найкраща для Грицька. Валка каторжників зупиняється на вигоні, люди плачуть і обіймаються з рідними, а до Чіпки не підходить ніхто. Лише Грицько підступає ближче й питає: «Що це, брате Чіпко?» Автор зауважує, що в цьому запитанні «не було ні докору, ні помсти, а вчувався тяжкий жаль». Потім Грицько бере до себе Мотрю, і вона незабаром помирає.

Висновок

Грицько — це «нормальна» відповідь на ту саму неправду, з якою зіткнувся Чіпка: не бунтувати, не питати, працювати й берегти своє. Роман показує, що ця відповідь працює: Грицько виживає й будує хату. Але автори не роблять його взірцем без вад. У ньому є заздрість, самозадоволення й тихий страх, а там, де треба стати поруч із другом, він шукає, де сховатися.