Микита Кожум’яка

Стислий переказ

Князь і Княгиня сумують: Змій вимагає віддати йому дочку й дає три дні. Дівчина при Княгині вірить, що народ може здолати гада, але Княгиня лякається: «Мовчи… Бо й стіни мають вуха!» Князь скликає воєвод і закликає вийти на двобій: «Хто не бореться, той раб!» Воєводи говорять гучні слова, але коли Князь питає, хто піде, настає тиша.

Тоді до палати приходить старий Дід і розповідає про свого наймолодшого сина Микиту Кожум’яку: сила в нього неймовірна, але й характер запальний, а послухати він не любить. Дід сам підказує Князеві, як діяти: спершу послати дванадцять молодих, потім старих, а потім дітей, бо «наймиліш йому дитина». Князь слухає цю пораду й засилає посланців. Парубки й діди приходять на подвір’я Кожум’яки, але Микита їх проганяє й рве від досади дванадцять шкур.

Лише діти (дванадцять) прохають його щиро. Микита відмовляється від скарбів і каже, що йде на двобій. Тим часом Змій викрадає князівну. У четвертій картині люди збираються на майдані за містом, а Микита б’ється зі Змієм: той сипле іскри, але врешті падає. Микита виносить князівну, і юрба кричить йому славу.

Докладний переказ за картинами

Картина перша. Палати Князя. Дівчина розмовляє з Княгинею. Княгиня каже: «Тепер же я горю в огні, — невже віддати мушу Змію дочку мою, красу, надію». Дівчина вірить: «Серце моє чує, що Змія лицар той уб’є!», і питає: «Чому ж увесь народ не встане страшного ката розп’ясти?» Княгиня її осаджує: «Мовчи… Бо й стіни мають вуха!» Входить Князь, питає: «А де ж вона?» — і Княгиня відповідає: «Сидить в задумі край вікна». Князь ремствує: «Невже у нас немає мужа, палкого серцем, молодого?» Джура оголошує посланця Змія: «Лишає він тобі три дні». Князь відповідає: «За три дні відповідь я дам… Яку — твій Пан почує сам» і велить скликати воєвод. Князівна втішає батьків: «Мамо, тату! Не журіться!.. … Хай я згину в пащі Змія, та в мені живе надія, що загине й він колись». Княгиня ж боїться розлуки: «Доню, донечко, з тобою хтось навік розлучить нас…»

Картина друга. Нарада воєвод. Князь у світлиці просить воєвод про пораду й питає: «За яку, скажіть, провину мусим ми платить данину?!» Перший воєвода радить: «Мусим ми скоритись долі — вітром гнеться й дуб у полі». Другий заперечує: «Гнулись ми, та досить гнутись». Третій: «Мусить статися двобій», четвертий: «Хай загине лютий Змій!» Але коли Князь питає, хто «себе і зброю вкриє славою ясною», настає тиша. Другий воєвода дорікає: «Що ж замовкли, люди добрі?!» А перший відрубує: «Їх, на жаль, у нас немає».

Приходить Дід («Справу пильну має»): «Змія б син мій поборов». Він розповідає про наймолодшого: «Вже з трьох літ боров мене! Раз колись коня мій син перекинув через тин». Князь обіцяє золото й палати, але Дід відмовляється: «Не прошу нічого в тебе». Князь просить покликати сина, і Дід відповідає: «Щоб пішов він?! Та нізащо! Не послухає, ледащо». Тоді підказує, кого слати: «Шли дванадцять посланців… Не послухає — старих! … Шли малих дітей до нього. Наймиліш йому дитина…» Князь після ради кидає воєводам: «Дуже ви допомогли… Але є ще в нас орли, та не тут, не в цій палаті, а в мужицькій простій хаті!» Ремарка: «Князь встає і виходить. Разом з ним встають і воєводи з ніяково похиленими головами».

Картина третя. Подвір’я Кожум’яки. Сини працюють, співають, розмовляють. Третій син жартує: «Ось Микита наш, дивак, покохав собі Князівну», четвертий радить мовчати, бо «вхопить шкуру та як трісне — дух твій вийде». Чути й новину: князівну завтра віддадуть Змієві. Батько хвалить синів за роботу й каже, що Микита «по дванадцять шкур бере». Приходять дванадцять парубків, і один передає прохання Князя: Князівну «післязавтра хоче Змій». Микита, рвучи дванадцять шкур, відповідає: «Одчепіться!.. Геть! Не маю я охоти розмовлять під час роботи». Батько шепоче парубкам: «Тихо йдіть собі додому, бо не спустить він нікому!»

Входять дванадцять дідів: «Князь послав нас до Микити». Микита: «Ходять, лазять, заважають, від роботи одривають», і додає: «Через вас дванадцять шкір вже подер… Хіба не шкода?» Батько: «Що це, сину?! Глум, пиха?» Микита: «Не доводьте до гріха!» Батько мовчить: «Не хочеш битись, — будем Змієві коритись». Нарешті приходять дванадцять дітей. Дівчинка від Князя, Княгині й Князівни просить: «Налети орлом на Змія, вбий його своїм крилом». Обіцяє, що «зробить Князь для тебе все», а князівна «власне серце принесе». Микита відповідає: «Скарбів, діти, я не хочу! Що б робив я з скарбом тим? Недосяжна зірка в небі, хоч вона і сяє всім. Йдіть скажіть ясному Князю, що іду я на двобій». Гонець вбігає: «Прилетів на крилах гад! І Князівну вкрав з палат!»

Картина четверта. Майдан за містом. Удалині, на горі, виднівся замок Змія. Юрба коментує: Князівну вхопив Змій «серед дня», «Залізну булаву всю ніч йому кували нещасні ковалі». Микита, знявши шапку, йде до замку, стає «як дуб» і стукає у ворота; Змій виглядає з вікна й сипле іскри. Князь із Княгинею приходять подивитися. Один із дідів у юрбі каже: «Я Змія знав здавен і силу його знаю: Микиту щоб побив, — я, Князю, не гадаю». Починається двобій: Микита відступає, Змій пускає пару й жар, обидва падають і встають, чути гупання булави. Нарешті Змій «зваливсь» («Як мертвий, Змій лежить»), а Микита «в боки взявсь, стоїть собі й сміється». Крики: «Слава, слава Микиті!» — і Микита виносить Князівну на руках.

Аналіз твору

Що таке драма-казка. Це твір, який написано як п’єсу — з діалогами, ремарками, поділом на картини, — але в основі казковий сюжет: Змій, велетенська сила героя й перемога добра. Така п’єса призначена для сцени, тому в ній мало опису, а багато розмов і дії.

Народ і влада. Центральна думка твору — у протиставленні палат і хати. У палатах: Князь, воєводи, страх і безпорадність. У мужицькій хаті: Микита, який діє. Князь сам визнає: «є ще в нас орли… в мужицькій простій хаті». Автор показує, що героїв треба шукати серед народу.

Чому Микита не слухає парубків і дідів. Він не терпить, коли його відривають від роботи: «Ходять, лазять, заважають, від роботи одривають». Дід знає цей характер і радить діяти за порядком: молоді — старі — діти, бо «наймиліш йому дитина». Діти говорять із Микитою не наказом, а поетичним проханням. Чому саме тоді Микита погоджується, у тексті не пояснено: можна думати, що його зворушила щирість дітей, а може, й звістка про князівну, яку він, як кажуть брати, «покохав».

Гіпербола. Сила Микити описана перебільшено: він рве дванадцять шкур, «боров» батька ще з трьох літ, коня «перекинув через тин». Це типово для казки: так народ показує захоплення героєм.

Число дванадцять. Три посольства по дванадцять осіб — парубки, діди, діти. Це казковий повтор, який нагнітає напругу. Порядок підказує батько Микити, і останнє посольство — найдієвіше.

Ремарки. Вони допомагають уявити сцену: «Входять дванадцять парубків», «Микита (рве дванадцять шкур)». Остання ремарка другої картини — «воєводи з ніяково похиленими головами» — показує без слів, що воєводам соромно: вони знали, що сказати, але не знали, що зробити.

Народ як хор. У четвертій картині голоси з юрби коментують двобій: «Схопились… ай, ай, ай!», «Змій зваливсь!» Читач ніби бачить подію очима глядачів: сам двобій на сцені ховається за димом і гупанням булави.

Зв’язок із літописом. Казка про Кожум’яку відома з часів Київської Русі: «Повість минулих літ» розповідає про юнака-кожум’яку, який переміг печенізького богатиря. Олесь переносить цю історію в казку про Змія. На УкрЛібі є й однойменний вірш Олеся: у ньому коротко розказано літописну історію про поєдинок із печенігом, і закінчується він словами про те, що на місці перемоги князь Володимир збудував Переяслав. Це окремий твір, а в шкільній програмі вивчають саме драму-казку.

Мова. Кожум’яка — майстер, що обробляє шкіру. Дуга — вигнутий брус для упряжі. Двобій — бій двох. Воєвода — воєначальник. Джура — зброєносець. Булава — важка зброя, а також знак влади. Єдваб — коштовна шовкова тканина.

Головна думка. У час небезпеки здатні вчинити подвиг прості люди: коли не вистачає мужності в тих, хто при владі, її знаходять там, де працюють і живуть чесно.