Маленький горбань

Стислий переказ

Квітневого дня на вигоні за шахтарською слобідкою веселе свято. Дорослі водять «короля», діти грають у м’яча й у крем’яхи. На призьбі своєї хати сидять дід Антип, колишній шахтар, а тепер шахтовий конюх, і його онук Павлик. У Павлика великий горб, тому однолітки його цураються. Йому кортить до хлопців, але дід боїться, що його поб’ють, і Павлик іде до дівчат.

Павлик — мрійник і вигадник. Мама розповідає йому на ніч казки про Зайчика-Побігайчика й Козу-Дерезу, а він, засинаючи, бачить власні казкові сни й переказує їх дівчаткам. Він любить звірят і пташок і плаче, коли хтось їх мучить.

Коли діти йдуть до степу шукати катран і пташині гнізда, Павлик іде з ними. Захарко, найбільший і найгрубіший хлопець, знаходить гніздо жайворонка й хоче забрати пташенят, коли вони виведуться. Павлик просить цього не робити («пташка плакатиме»), а потім потай прибирає палички, якими діти позначили гнізда. Захарко це бачить і б’є його кулаками під ребра.

Дід із дівчатками прибігає, несе онука додому, і мати кидає роботу в панів і мчить до нього. Вранці дід силоміць приводить Захарка до Павлика й накликає ремінь. Але Павлик плаче й благає не бити Захарка. Потім вони з Захарком сідають грати в крем’яхи. Так їх і застає дід із матір’ю Захарка: хлопці сміються, а Павлик каже: «Захарко зовсім не сердитий… він гарний…»

Докладний переказ за розділами

Розділ I. «Квітень. Свято». Оповідання починається картиною свята: парубки в кольорових сорочках і дівчата водять «короля» під гармошку, малеча грається окремо. Дід Антип із Павликом дивляться на хлоп’ячу гру в м’яча й весело сміються. Павлик показує на Проньку, дід дізнається, що найбільший хлопець — Захарко, «тітчин Явдошин»: він «тютюн курить» і «гроші в матері краде». «Вишпарити поганця! небезпременно вишпарити ремінякою», — вирішує дід. Павлик просить: «Дідусю… піду й я до них…» Старий дивиться на горб і розумні очі внука й відводить погляд: вже не раз йому доводилося рятувати Павлика й скубти напасників за чуба. Тому радіє, коли Павлик сам обирає дівчат: «Вони тихі… оті дівчата. До дівчат можна — вони не зобидять». Дівчатка Павлика люблять: їм подобається слухати його «поважну, повчальну мову» й казочки.

Розділ II. Павликові казки. Тут оповідач розповідає, звідки у Павлика стільки казок. Зимовими вечорами він просить маму розказати казку, «де зайчик сів під дубком та й плаче». Слухаючи, він жаліє Зайчика й ставить питання, на які мати не знає що відповісти: «А Зайчик-Побігайчик боїться Кози?», «І нащо та погана Коза-Дереза?» — «Так Бог дав, сину». Потім до нього приходять свої сни, «чарівні», цікавіші за мамині казки. Він повторює їх дівчаткам, як нову казку, «тільки ніколи не каже, що то сон». Через горб хлопці його цураються, він звик бути самотнім, а казки зробили його думки лагідними, а серце чулим до слабких. Навіть коли хтось із хлопців розбиває пташині яєчка чи скручує голови горобенятам, Павлик плаче й може зомліти.

Розділ III. У степ. Павлик грається з дівчатками в крем’яхи. Хлопці тим часом посварились через м’яч. Захарко валить на землю хлопця, який не віддає м’яча, й питає: «Смерті чи життя?» Він так робить, бо бачив, що так роблять дорослі парубки. Павлик гукає: «Облиш!», а Захарко перекривлює його: «Скажу дідусеві»…, показує язика, каже, що не боїться його діда, й називає горбатим. Пронька кличе по катран, а Захарко, почувши, що катрану ще, може, нема, радить пошукати жайворонячі яйця, і всі, як один, ідуть у степ. Павлик вагається: він не спитав діда, який спить. Але дівчатка вмовляють. Павлик любить степ: там він «ніби якийсь казковий цар» над слобідкою й шахтами, і йому хочеться злетіти до жайворонка. Він сидить на горбочку й уявляє, яку казку розповів би про жайворонка.

Розділ IV. Гніздо. Раптом Захарко кричить: «Гніздо-о знайшов!» У гнізді четверо сіреньких яєчок. Захарко забороняє чіпати їх руками й радить позначити гніздо паличкою, а як вилупляться жайвороненята, «ми й позабираємо». Павлик каже: «Не треба забирати… шкода: пташка плакатиме». Захарко сміється: скільки він горобенят драв і ніколи не бачив, щоб птахи плакали. Знайшовши ще одне гніздо, хлопці й його позначили. Павлик сидить і думає про те, як прилетить пташка, побачить порожнє гніздо й буде битися крильцями об землю. Тоді він виймає палички й закидає їх у траву. Захарко, помітивши це, «хижим звірям наскочив» на нього, а коли Павлик упав, придавив коліном і бив кулаками під ребра й під груди. Павлик замовкає. Дівчатка верещать, хлопці стягують Захарка, і діти кидаються врозтіч.

Розділ V. Дід і мати. Дід із дівчатками прибігає до Павлика, який уже сидить і тихо хлипає. Дід погрожує: якщо Явдоха не захоче вишпарити сина, то «я сам, своїми руками розмалюю йому спину!» Дівчатка попереджають, що Захарко ховається на старій шахті чи в шурфі на драбині, а мати боїться туди спускатися. Дід відповідає: «Дід не Явдоха, не злякається». Павлик засинає. Дід сидить перед піччю й думає про майбутнє онука: «Ех, яка там доля таким!» — зітхає він. — «Жива ненька, живий дід, то й доля жива, а помремо…» Мати, яка була в панів («У панів гості»), «кинула все та мерщій сюди». Вона дивиться на сина «очима, повними сліз і материнської муки», гладить його по голівці й здригається, коли він скрикує вві сні.

Розділ VI. Ранок. Павлик прокидається від сонця й чує у сінях гамір. Дід уносить на оберемку «зляканого на смерть» Захарка (знайшов його на стайні, в соломі) і наказує: «Бий, Павлику, бий його, паршивця». Павлик ховає руки під рядно. Захарко ревом обіцяє: «Я не бу-у-уду більш!» Дід шукає ремінь, а Павлик плаче: «Він… він не буде! Дідусю, ріднесенький…» Дід пробує сердитися, але розводить руками. Павлик кличе Захарка в крем’яхи, і той, хоч і вважає це дівчачою грою, погоджується. Дід приходить із Захарковою матір’ю, тіткою Явдохою, і бачить, що хлопці сидять на підлозі й сміються. Павлик каже, що Захарко «зовсім не сердитий». Дід обурено ляскає руками об поли: «Його вишпарити слід… А він… га?..» А Явдоха «ласкаво сміялась крізь сльози».

Аналіз твору

Про що це оповідання. На поверхні — один день із життя хлопчика з горбом. А в глибині — питання, як людина ставиться до тих, хто слабший. Коли дід велить: «Бий, Павлику», — Павлик ховає руки під рядно. У цьому й виявляється його сила. Автор показує це без повчань: ми просто бачимо, як діти й дорослі поводяться поруч із ним.

Чому Павлик самотній. Причина проста: «страшний горб». Діти його цураються, але дівчатка приходять до нього самі, бо він розповідає казки. Так автор показує, що Павлик має цінність, яку хлопці не бачать: багату уяву й добре серце. Дід теж знає, що «за великим Павликовим горбом діти ще не вміють побачити чудового серця його».

Казки й сни. Весь розділ II — про казки. Це не відступ, а ключ до героя. Мамині казки Павлика не лише розважають, а й зворушують: він думає не про те, чим закінчиться казка, а про те, «нащо та погана Коза-Дереза». Цю «дитячу» логіку автор бере всерйоз, і вона потім стає діями: коли Павлик бачить гніздо, він так само уявляє, як плакатиме пташка.

Захарко. Це не просто «поганий хлопець». Оповідач пояснює, що, питаючи «Смерті чи життя?», Захарко повторює те, що бачив і чув від дорослих парубків. Він грубий із меншими й слабшими, а перед дідом Антипом «ревів бугаєм» і «вив». На слова про те, що пташка плакатиме, він відповідає: «Я он скільки горобенят драв і ні разу не бачив, щоб горобчиха або горобець плакали». Захарко чужого болю просто не помічає й не звик про нього думати.

Дід Антип. Хоча він і погрожує ременем, у ньому відчувається любов до внука й розгубленість. Він розуміє, що «з їхньою долею далеко не заїдеш», і боїться, що буде з Павликом, коли не стане ні його, ні матері. У фіналі дід ляскає руками об поли, бо перед ним те, чого він не міг уявити: Павлик простив кривдника.

Природа й жайворонок. Степ — місце Павликового щастя. Жайворонок, який висить у небі й тріпоче крильцями, — образ свободи й краси, якої Павлику так бракує в стосунках із людьми. Гніздо жайворонка — образ слабких створінь, яких ніхто не захищає, а Павлик захищає. Тому саме тут зав’язується головний конфлікт.

Фінал. Він відкритий, і автор чесний до кінця: Захарко зітхає й позирає на відчинене вікно, а до гри його схиляє і небажання засмутити Павлика, і те, що «справа повертається йому на руку». Чи змінився він назавжди, оповідання не каже. Зате видно, що Павликова доброта зробила те, чого не зробив би ремінь: дід, який вимагав «вишпарити» кривдника, лише розводить руками. Злість у відповідь на злість нічого не змінює, а доброта може збентежити навіть Захарка.

Назва. Слово «горбань» — це людина з горбом.