Характеристика Павлика з оповідання Черкасенка «Маленький горбань»

Хлопчик із горбом

Павлик — онук колишнього шахтаря, а тепер шахтового конюха діда Антипа. Він живе на шахтарській слобідці з дідом і матір’ю-вдовою, яка працює в панів. У нього «страшний, химерний горб», і діти, які його не цінують, не бачать за горбом нічого іншого. Дід Антип це добре розуміє: він «гаразд знав вдачу всіх отих Захарків, Проньок та інших, знав, що за великим Павликовим горбом діти ще не вміють побачити чудового серця його». Дія оповідання вкладається в неповну добу: від свята на вигоні й походу в степ до наступного ранку. Але за цей час Павлик виявляє все, що в ньому є.

Казки й сни

Самотність не зробила Павлика озлобленим. Мама на ніч розповідає йому довгі казки, і він живе в них: жаліє Зайчика-Побігайчика, а замість того, щоб слухати розв’язку, питає про те, що його справді бентежить: «нащо та погана Коза-Дереза?» Мати відповідає: «Так Бог дав, сину», — і цього йому замало. Потім йому снаться власні сни, цікавіші за казки, і він переказує їх дівчаткам. Це дає Павликові друзів: дівчатка «й справді любили з ним гратись, дивитись у його журні сині очі». Оповідач прямо пов’язує його добру вдачу з цими казками: «Лагідний, добрий, гарний світ нениних казок зробив і ті думки його лагідними, а серце чулим до всяких пригод, що траплялися створінням малим та беззахисним».

Жалість до слабких

Центральна риса Павлика — жалість. Він не може бачити, як кривдять пташок, і навіть слабне від цього. Тому знахідка Захарка не веселить його: у гнізді лежало «четверо сіреньких, з ряботинням, яєчок», а Захарко хоче почекати, поки виведуться пташенята, й «позабирати» їх. Павлик каже: «Не треба забирати». На глузування, що птахи не плачуть, не відповідає, а відходить «засмучений» і довго уявляє, як пташка битиметься крильцями об землю й шукатиме пташенят. Та сама жалість змушує його ще раніше заступитися за чужого хлопця, якого Захарко придавив до землі.

Вчинок у степу

Коли хлопці відійшли від гнізда, Павлик висмикує палички й закидає їх у траву. Це вчинок слабкого проти сильного: Захарко «чимдуж наближається до нього, махаючи кулаками», а Павлик «зблід» і «заплакав». Але назад він не повертається. Захарко «хижим звірям наскочив на нього», повалив на землю й «садив кулаками під ребра, під груди». Дівчатка верещать, хлопці стягують Захарка, і діти розбігаються. Павлик лежить із заплющеними очима, «ледве дихаючи». Дід потім приносить його додому, і Павлик засинає: йому «не так боліло, як злякався він».

Ранок: прощення

Другого ранку дід приносить Захарка й вимагає: «Бий, Павлику, бий його, паршивця». Павлик ховає руки під рядно й злякано дивиться на кривдника. Захарко ревом обіцяє більше не битись, а дід вже шукає шахтарський пояс. Павлик плаче й просить: «Дідусю… ді… ді… дусю… він більш не буде». Дід обурений: «Він тобі й голову каменюкою просадить, а його за це по голівці?..» Але Павлик стоїть на своєму й запитує самого Захарка: «Авжеж, Захарку, ти не будеш більше битись?» — а тоді кличе його гратись у крем’яхи. Дід розводить руками й, не бажаючи журити онука, відходить від хлопця.

Можна прочитати цю сцену й так: Павлик, якого хлопці цуралися, давно хотів грати з ними, а тепер сам обирає, як це зробити. Оповідач цього не каже прямо, але фінальна фраза Павлика («Ми тепер часто гратимемося з ним») звучить саме так.

Що автор бачить у Павлику

Черкасенко показує читачеві те, чого ще не вміють побачити хлопці зі слобідки, — «чудового серця» Павлика. Павлик слабкий тілом, але сильний тим, що не відповідає злом на зло. Саме його доброта збентежила навіть діда, який погрожував «вишпарити» Захарка, і привела Захарка до гри в крем’яхи. Оповідач не стверджує, що Захарко змінився назавжди, але показує: доброта вдіяла те, чого не вдіяв би ремінь.

Висновок для зошита

Павлик — добрий, лагідний, мрійливий хлопчик, самотній через свій горб. Він жалісливий до пташок і слабших за себе, вміє мужньо стояти на своєму, хоч і боїться, і вміє прощати. У цій характеристиці головне: сила Павлика — не в кулаках, а в серці. Порівняйте його з Захарком.