Лісова пісня

Стислий переказ

Навесні в старезному лісі на Волині прокидається Мавка — лісова істота, яку Лісовик зве «донькою». На галяву приходять дядько Лев і його небіж Лукаш — мрійливий хлопець, що сам вирізає собі сопілки. Лукаш хоче надрізати березу, щоб вточити соку, але Мавка кидається його зупиняти, знайомиться з ним і закохується: людське «навіки» здається їй кращим за скороминуще лісове кохання, до якого її вабить Перелесник. Уночі Лукаш цілує її, а коли Потерчата заманюють його в драговину, Мавка рятує його поясом.

Минає літо. На галяві вже стоїть хата, і Мавка, що живе в лісі, приходить допомагати: пасе з Лукашем бидло, а як ставили хату — носила дерево. Та мати Лукаша вважає її «відьомським кодлом» і «накидачем» й гризе сина за те, що ганяє по шурхах з «приблудою». Вона вже привела до хати вдовицю Килину — моторну молодицю, що жне, як вогнем палить. Мавка не довіряє Килині й просить Лукаша її не пускати, та він огризається: хіба вона вже «лісова цариця», щоб рядити, хто має ходити в ліс?

Восени Лісовик дарує Мавці багряницю лісової царівни, Перелесник втягує її в шалений танець, і з-під землі постає Марище — «Той, що в скалі сидить»: «Віддай мені моє». Мавка відмовляється: «Я жива!» Аж тут з лісу виходить Лукаш, кидає: «Яка страшна!» — і оголошує матері, що завтра засилається до Килини. Мавка зриває багряницю: «Бери мене! Я хочу забуття!»

Пізньої осені Лукаш уже одружений із Килиною, дядько Лев помер, а його дуб продано й зрубано. Лісовик помстився за Мавку: Лукаш блукає лісом вовкулакою. Мавку збудило вовче виття — вона знайшла «слово чарівне» й повернула Лукашеві людську подобу, а він, не мовивши й слова, утік у терни. Лісовик розлючений: «Не гідна ти дочкою лісу зватись!» Мавка блукає біля Лукашевої хати; Злидні висмоктують її калину, а Килина, впізнавши її під дверима, кидає: «А щоб ти стояла у чуді та в диві!» — і Мавка обертається на суху вербу. Хлопчик Килини вирізає з верби дудочку. Коли змарнілий Лукаш повертається й бере ту сопілку, вона починає промовляти словами його веснянки; він, злякавшись, піднімає сокиру на вербу й не може вдарити вдруге. Килина вихоплює сокиру, та в цю мить із неба злітає Перелесник і обіймає вербу — «Я визволю тебе, моя кохана!» — верба спалахує, і вогонь переходить на хату. Мати й Килина виносять із вогню, що можуть; Килина біжить по коней, а Лукаш лишається в лісі.

Іде сніг. Лукаш зустрічає загублену Долю: вона каже, що він стоптав свої «дивоцвіти», а на питання, як прожити без долі, показує під ноги — на вербову сопілку. Лукаш сідає під березою й бере сопілку до рук, і до нього виходить прозора постать Мавки: «Заграй, заграй, дай голос мому серцю!» Вона обіцяє, що з попелу її тіла виросте верба, і душа промовлятиме людям голосом сопілки. Лукаш грає — на мить повертається весна й Мавка в зорянім вінці, а тоді знову сніговиця, і Лукаш лишається сидіти нерухомо, зі щасливою усмішкою на устах.

Докладний переказ за діями

Пролог. Весна, розлив лісового озера. З потоку вибігає «Той, що греблі рве» — молодий білявий дух весняних вод — і шукає Русалку, доньку Водяника. Потерчата, двоє маленьких бліденьких діток, благають не руйнувати їхню хатинку на дні. Русалка випливає, і вони пускаються в танок, але з озера виринає Водяник: «Стидайся, дочко!» Він дорікає «Тому, що греблі рве», що «зрадлива і лукава в нього вдача»: навесні нуртує, а влітку десь гасає. Русалці він велить іти на дно й не зринати три місячні ночі, а за непослух грозить: забере її «Той, що в скалі сидить». «Я вільна, як вода!» — огризається вона, та поринає.

Дія перша. Весна розпалилась. Дядько Лев і Лукаш виходять на галяву до озера: Лев хотів би ловити рибу, та тут «мулко вельми, грузько»; Лукаш каже, що хоче втяти собі сопілку з очерету. Лев дозволяє погратись — «на те бог свято дав», — а завтра вони прийдуть ставити хижку. На Лукашеве «люди кажуть — тут непевне місце» він відповідає: «То як для кого» — він знає, «де хрест покласти, де осику вбити». Русалка скаржиться Лісовикові, що хлопець ріже очерет на дудки; той відповідає, що тут мають будувати хижку, і заспокоює її: Лев — приятель, без нього давно не було б дуба, і сам Лісовик лише не дозволить брати «сирого дерева».

Під голос Лукашевої сопілки, від якого «розвивається все в лісі», з-за верби виходить Мавка: «Ох, як я довго спала!» Лісовик розповідає їй про Лукаша, дядькового небожа, і застерігає: «Не задивляйся ти на хлопців людських… минай людські стежки, дитино, бо там не ходить воля». Мавка сміється: «Ну, як-таки щоб воля — та пропала?» Лукаш із сопілкою хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, і Мавка хапає його за руку: «Не руш! не руш! не ріж! не убивай!» — «Хто ж ти така?» — «Я — Мавка лісова». Розмова довга й щира: Мавка ніколи не виходила з лісу й не знає, скільки їй років; Лісовика вона зве «дідусем», а матусею вважає стару вербу, що прийняла її на зиму. Лукаш грає веснянки, і на Мавчиних очах бринять сльози, які вона називає вечірньою росою. Лукаш зізнається, що дядько хоче оженити його восени, і на Мавчине «Чи у людей паруються надовго?» відповідає: «Та вже ж навік!» Коли Лев гукає Лукаша, з лісу вилітає Перелесник і кличе Мавку в гори, та вона відмовляється: «Бо відхотілося».

Дядько Лев, якого на озері ледь не втопив Водяник, сушиться біля вогнища, проганяє замовлянням Пропасницю й починає Лукашеві казку про Царівну-Хвилю, та засинає на півслові. Лукаш тихо грає, а з лісу вибігає Мавка — вона втікає від того, хто «як сам вогонь», — і ховається під березою. Лукаш тулить її до себе й цілує: «Зірка в серце впала». Русалка підглядає, регоче й пірнає в озеро. Солов’ї співають «Цілуй!», і Лукаш каже: «Я зацілую тебе на смерть!» — «Ні, я не можу вмерти… а шкода…» Він кладе їй у волосся світляки. Тим часом Русалка підсилає Потерчат і Куця; Лукаш, женучись за «світляками», загрузає в драговині. Мавка кидає йому пояс, лізе на вербу й витягує його. Дядько Лев, прокинувшись, спершу гримає на Мавку, та, почувши, що вона порятувала Лукаша, перепрошує («серце добре в тебе») і дозволяє приходити. Мавка обіцяє показати «хороше дерево на хату». Лукаш мовчки стискає їй руки й цілує.

Дія друга. Пізнє літо: на галяві вже стоїть хата, є городець і нивки, на озері плавають гуси. Мати докоряє Лукашеві, що він грає, а обору не загороджує: «Тобі б усе ганяти по шурхах з приблудою, з накидачем отим!» Коли з лісу заквітчана приходить Мавка, мати каже їй: «Не випадає за парубком так дівці уганяти», а ще — «усе як відьма ходить», і радить вдягти одежу з покійної дочки. Дядько Лев заступається («Що лісове, то не погане, сестро»), та мати не слухає. Мавка вдягає сорочку з десятки й вузьку спідничину, зачісує коси; мати дає їй серпа жати. Лукаш відмахується: «Не маю часу!» — а коли Мавка починає говорити про душу його пісень, сміється: «Убрана по-буденному, а править таке, немов на свято орацію!» Мати вже обмовилась, що знайде собі невістку «в поміч» — вдовицю.

У житі виринає Русалка Польова й благає не нищити її красу. «Я мушу», — відповідає Мавка, та коли Русалка просить хоч крапельки крові «для рятунку», черкає себе серпом по руці й віддає кров. Мати приходить із Килиною — молодою вдовицею в червоній хустці — й жахається: Мавка ще не почала жати. «Нездарисько! Нехтолице! Ледащо!» — мати вириває серп і дає Килині, та жне, як вогнем палить. Лукаш в’яже за нею снопи, вони міряються силою, він хоче поцілувати Килину, але вона підбиває його ногою. Мавка дивиться на них з-під берези.

Коли мати й Килина йдуть у хату на полуденок, Мавка просить Лукаша: «нехай ся жінка більше не приходить» — вона «лукава, як видра… хижа, наче рись». Лукаш обурюється: «А ти хіба вже лісова цариця, що так рядиш, хто має в ліс ходити, хто ні?» — і погрожує вернутися на село. Дядько Лев застає Мавку засмучену: «Минає літо, дядечку…» Він пропонує: «Якби ти на селі могла сидіти, то я б тебе прийняв», та вона не може. Мати посилає Лукаша провести Килину. Мавка плаче на вербі, і Русалка розповідає, що справжнє кохання — «як вода», а Мавчине — «солом’яного духу дитина квола». Мавка відповідає притчею про березу й весняний вітер: береза не кається, що кохала.

Настає осінь. Лісовик докоряє Мавці, що вона «саму себе» зрадила, «покинула високе верховіття і низько на дрібні стежки спустилась», — і дарує їй багряницю та срібний серпанок лісової царівни. Перелесник пропонує «побратаємось», цілує її й втягує в шалений танець, аж вона «мліє… вмирає». Тоді з-під землі постає темне Марище: «Віддай мені моє. Пусти її». Це «Той, що в скалі сидить», і Перелесник тікає. Він кличе Мавку в край, де «ні дерево, ні зілля не шелестить, не навіває мрій». Мавка відповідає: «Ні! я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає», — і проганяє його, бо йде її надія. З лісу виходить Лукаш. Побачивши Мавку, він кидає: «Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?» — поспішає до хати й каже матері: «Готуйте, мамо, хліб для старостів, — я взавтра засилаюсь до Килини!» Мавка скидає багряницю: «Бери мене! Я хочу забуття!» — і разом з Марищем западається в землю.

Дія третя. Пізня осінь, хмарна ніч, вовче виття, що раптом уривається. Біля Лукашевої хати стоїть Мавка в чорному, з калиновим пучечком на грудях; на галяві — пеньок на місці дуба й недавня могила. Лісовик, у сірій свиті й шапці з вовчого хутра, питає, чи відпустив її «Той, що в скалі сидить». «Ти визволив мене своїм злочином», — каже вона: вовче виття розбудило її в печері. Лісовик пишається «справедливою помстою» зрадливому коханцеві, що блукає лісом вовкулакою, а Мавка відповідає: «Не радій, бо я його порятувала» — вона знайшла в серці «слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає» (яке саме, у тексті не сказано). Лісовик у гніві ламає ціпок: «Не гідна ти дочкою лісу зватись! бо в тебе дух не вільний лісовий, а хатній рабський!» Мавка розповідає: Лукаш упав їй до ніг із «болючим поглядом», а тоді «тремтячими руками заслонився» й кинувся в терновий байрак. Вона блукає «край сеї хати», бо серцем чує — він вернеться.

Вискакує Куць — чортик, що щойно заїздив Лукашевого коня. Від нього Мавка дізнається, що дядько Лев помер: його поховали коло пенька, бо жінки продали дуба й чорного цапа, з яким Лев тримав угоду. Куць «віддячив»: заїздив коней, попросив відьму попсувати корів; Водяник підмочив стіжок, Потерчата погноїли збіжжя, Пропасниця б’є. Навколо хати вже ходять Злидні — голодні істоти в лахмітті. Вони обсідають поріг і вимагають їсти, а Мавці кричать: «Дай калину оту, що носиш коло серця!» — «Се кров моя!» — «Дарма! Ми любим кров». Один кидається їй на груди й смокче калину, а Куць каже: «Ей, Злидні, залишіть — то не людина!» — і розбиває шибку, щоб збудити «бабів». У хаті мати з Килиною сваряться: «Дурний Лукаш, що проміняв на тебе», «Он чоловіка десь повітря носить, а ти бідуй з свекрушиськом проклятим». Килина виходить по воду, бачить під дверима знесилену Мавку й пізнає її: «Чого сюди прийшла?»… «Я знаю, ти до нього!» — «Мені ніхто не може заплатити», — відповідає Мавка, мов крізь сон. «А щоб ти стояла у чуді та в диві!» — кидає Килина, і Мавка обертається на суху вербу. «Чи ба! Я в добрий час тобі сказала!» Хлопчик Килини вирізає з верби гілку на дудочку.

З лісу виходить Лукаш — худий, з довгим волоссям, без свити й шапки. Килина скрикує радісно, але зараз же дорікає: «Де тебе носило так довго?» Лукаш питає, де дядьків дуб, і чує: «Прийшли купці, купили, та й уже. Велике щастя — дуб!» Від Килининих слів про вовкулак у його голосі чутно «божевільний жах». Він питає, чи «тут ніхто не був без мене», і Килина зловтішно натякає: «Я відаю, кого ти дожидаєш… шкода твого ждання!» Хлопчик, що вважає Лукаша татом, показує вербову сопілку: «Сам зробив… Та я не вмію грати». Лукаш бере її й починає грати — спершу тихо, потім ту веснянку, що колись грав Мавці, — і сопілка «починає промовляти словами»: «Як солодко грає, як глибоко крає…» «Ой! Що се за сопілка? Чари! Чари!» — кричить він і пускає її з рук. Килина: «Зрубай її, як хочеш, хіба я бороню?» — і виносить сокиру. Лукаш б’є раз по стовбуру — верба «стенулась і зашелестіла сухим листом» — та вдруге не може: «чогось за серце стисло». Килина вихоплює сокиру й широко замахується, і в цю мить із неба «вогненним змієм-метеором» злітає Перелесник, обіймає вербу: «Я визволю тебе, моя кохана!» Верба спалахує, вогонь переходить на солом’яну стріху, хата згоряє. Мати й Килина виносять із вогню клунки, а разом з ними й Злиднів. Лукаш, дивлячись на палаючу кроквю, каже: «Добро? А може, там згорить і лихо?..» — і сміється тихим, дивним сміхом: «Тепер я мудрий став». Килина кличе його на село, а він відповідає: «Я з лісу не піду. Я в лісі буду». Вона біжить по коней, а Лукаш лишається один. Починає падати сніг.

До Лукаша наближається висока жіноча постать у білій сорочці й намітці, з обличчям, подібним до його власного: «Я — загублена Доля». Вона шукає стежку «до минулого раю», та її засипав сніг: «Ти стоптав дивоцвіти без ваги попід ноги». На Лукашеве «Ой скажи, дай пораду, як прожити без долі!» вона показує на землю під його ногами: «Як одрізана гілка, що валяється долі!» — і зникає в снігах. Лукаш знаходить там вербову сопілку, яку випустив із рук, сідає під березою й усміхається, мов дитина. З-за берези виходить прозора постать Мавки: «Заграй, заграй, дай голос мому серцю! Воно ж одно лишилося від мене». Лукаш гадає, що вона прийшла «упирицею» пити його кров, і розкриває груди: «Спивай!» — «Ні, милий, ти душу дав мені, як гострий ніж дає вербовій тихій гілці голос». — «Я душу дав тобі? А тіло збавив!» — «О, не журися за тіло!» Воно «ясним вогнем засвітилось», а легкий попіл ляже в землю й зростить вербицю, і душа Мавки промовлятиме людям «голосом ніжним тонкої сопілки». «Грай же, коханий, благаю!» Лукаш починає грати: сумна мелодія зими змінюється на «переможний спів кохання», зима перетворюється на весняну місячну ніч, і Мавка спалахує «давньою красою у зорянім вінці». Лукаш кидається до неї з покликом щастя. Потім цвіт переходить у густу сніговицю, а коли вона вщухає, Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопілкою в руках, очі заплющені, на устах застиг щасливий усміх. Сніг шапкою налягає йому на голову й падає, падає без кінця.

Аналіз твору

Двоплановість як головний художній прийом. «Лісова пісня» — драма-феєрія, тобто твір, у якому реальний селянський побут (дядько Лев, мати, Килина, сільське життя з його жатвою, сватанням і господарськими клопотами) співіснує з фантастичним світом лісових духів (Мавка, Лісовик, Русалка, Перелесник, Куць, Злидні). Це не просто казковий антураж: саме на межі цих двох світів народжується головний конфлікт твору — між вільною, вічною природою і скутим, миттєвим життям людини.

Мавка — символ природи й вірного кохання. На відміну від Русалки, для якої кохання — «як вода: плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить», Мавка з першої зустрічі говорить про кохання «навіки» — саме людське, а не лісове розуміння вірності. Це прагнення й губить її серед людей: заради Лукаша вона вдягає чужу одіж, бере серп і терпить Лукашеву матір. Ще в другій дії Лісовик докоряє їй, що вона «саму себе» зрадила — «покинула високе верховіття і низько на дрібні стежки спустилась». А коли Мавка вже порятувала Лукаша-вовкулаку, він кричить: «в тебе дух не вільний лісовий, а хатній рабський!» Проте саме ця здатність любити «навіки», а не миттєво, робить Мавку сильнішою за смерть: вона не гине, а перетворюється — спершу на вербу, потім на голос сопілки й дух природи.

Лукаш — трагедія слабкої волі. Лукаш не лиходій: він щиро закохується в Мавку, грає їй веснянки, а першої ночі, не тямлячись від щастя, кладе їй у волосся світляки. Та він не має сили встояти перед тиском матері й швидкою, приземленою впевненістю Килини — обирає звичне й зрозуміле замість незбагненного й вимогливого кохання. Ціна цього вибору — не лише втрата Мавки, а й утрата самого себе: перетворення на вовкулаку можна прочитати як буквальне втілення того, ким він став душевно, зрадивши власну «пісню».

Сопілка як лейтмотив і символ душі. Веснянка, яку Лукаш грає Мавці в перший вечір їхнього кохання, повертається в третій дії вже на сопілці, яку хлопчик Килини вирізав із верби, в яку обернулась Мавка: вона «починає промовляти словами» ті самі рядки про те, як «солодко грає, як глибоко крає». Лукаш у жаху пускає її з рук і бере сокиру. А в фіналі він сам підіймає вербову сопілку й грає — і саме через пісню, а не через слова, Мавка повертається до нього.

Символіка дерев. Кожне дерево у творі має власне значення: береза — журлива «сестриця» Мавки, верба — символ материнства й самого перетворення героїні, прадавній дуб дядька Лева — символ непорушної злагоди людини з лісом, що його рубають після смерті останньої людини, яка цю злагоду шанувала. Коли дуб зрубують, а вербу спалюють, руйнується не лише природа — руйнується й людський дім, збудований на зраді цієї злагоди.

Волинь і народні повір’я. Драму написано влітку 1911 року в Кутаїсі, далеко від Волині, де виросла авторка (під текстом стоїть дата «25/VII 1911 р.»), а дія розгортається в лісі, який ремарка називає «старезний, густий, предковічний» — на Волині. Лісовик, Водяник, Русалка, Потерчата, Перелесник, Злидні, Куць — персонажі народних уявлень, яких Леся Українка поселила в краю свого дитинства. Тому «Лісова пісня» — не вигадана казка, а розмова з уявленнями, на яких виросла сама письменниця.

Чому фінал не є однозначно сумним. Остання картина — Лукаш, який застиг під снігом зі щасливою усмішкою на устах: прямо про смерть у тексті не сказано, але сніг падає «без кінця». Мавка вже втратила тіло, та сама каже: «О, не журися за тіло!» — і обіцяє, що її попіл «зростить вербицю», а душа промовлятиме людям «шелестом тихим вербової гілки, голосом ніжним тонкої сопілки». Це перетворює особисту трагедію на утвердження: краса й вірне кохання не зникають безслідно, а стають частиною природи й мистецтва, до яких завжди можна повернутися.