Характеристика Килини

Хто така Килина

Килина — молода вдова з дітьми, «повновида молодиця» в червоній хустці, що ходить «замашистою ходою». Її привела Лукашева мати: «Ходіть, Килинко, осьде край берези ще свіже зіллячко». Вона з’являється в другій дії, коли між Лукашем і Мавкою вже пробігла тінь, і одразу показує те, чого Мавці бракує: спритність і вміння поратись.

Жнива й боротьба

Килина жне так завзято, що «аж солома свище під серпом». Про Мавку, яку вона бачить у полі, мати шепоче: «одна сирітка… Таке воно, простибіг, ні до чого». Мавка ховає серпа за себе й дивиться на Килину вороже, та мати вириває серп із Мавчиних рук і дає Килині. Коли та закінчує жати, вона прискакує до Лукаша й плескає його по плечах: «Ну ж, парубче, хутчій! Не лізь, як слимак!» Вони міряються силою: Лукаш хоче її поцілувати, а Килина підбиває його ногою.

Увечері, збираючись додому, вона нарікає, що в лісі страшно: «Ой дядинусю, се ж ви мене тепер зовсім злякали!» Лукашева мати наказує синові її провести, а сама Килина торопить його: «Лукашу, йдім, поки не звечоріло». Дядько Лев удає, що не чує, коли вона вітається з ним.

Килина в хаті

У третій дії Килина — Лукашева дружина. Лукаш кудись зник, а вдома Килина сперечається зі свекрухою. Свекруха докоряє, що Килина носить Мавчину зелену сукню («її зелену сукню перешила та й досі соваєш»), а Килина відбивається: «Та вже ж, у вас находишся в новому!» Обидві не шкодують слів: «бодай так вас самих посіли злидні!» — «Нехай того посядуть, хто їх кличе!»

Але вона не позбавлена ніжності. Коли хлопчик скаржиться, що баба їсти не дає, Килина потай шепоче: «Я там під печею пиріг сховала». А коли повертається Лукаш, вона спершу радіє, а потім дорікає: «Де тебе носило так довго?» Пізніше, коли він після пожежі каже, що став «мудрий», вона лякається: «Ой чоловіче, щось ти таке говориш… я боюся!»

Дуб, ліс і Мавка

Про дуб Килина каже без жалю: «Велике щастя — дуб!» Слова дядька Лева її не зупиняють: «Дядька Лева нема на світі, — що з його закляття?» Лісу вона боїться й не любить: «Таж тут, як вечір, — виткнутися страшно!» Їй потрібен «грунт, як у людей», а не «чортівська пуща». У цьому її сила й обмеженість: для неї дерево — це гроші, а не «сестронька».

Коли під хатою з’являється Мавка, Килина сприймає її як суперницю: «Тобі не заплатили за роботу?» Вона припускає, що Мавка прийшла до Лукаша, і зневажає її: «Ти божевільна!» Потім проклинає: «А щоб ти стояла у чуді та в диві!» — і Мавка обертається на вербу. Килина здивовано й ворожо вигукує: «Чи ба! Я в добрий час тобі сказала!» Проте Лукашеві каже, що верба виросла сама: «Стирчав кілок вербовий та й розрісся». Коли Лукаш лякається чарівної сопілки, Килина кидає: «Зрубай її, як хочеш, хіба я бороню?» — і виносить сокиру. Він не може вдарити вдруге, і вона вихоплює сокиру сама.

Пожежа

Коли верба горить і вогонь охоплює хату, Килина виносить клунки, кличе Лукаша допомогти й не втрачає практичного глузду: «ще порозтягають!» — «Я побіжу десь коней попрошу». Лишає його самого й ще на бігу примовляє: «Ой горе! Якось треба рятуватись…» Вона не бачить ні краси Мавки, ні глибини Лукашевого болю, але робить те, що вміє: рятує те, що ще можна врятувати.

Висновок

Килина — земна, практична й гостра. Леся Українка не робить її злою: вона працює, доглядає дітей, тримає господарство, лякається за чоловіка. Але це людина, для якої світ — «грунт» і клунки, і тому вона не розуміє Мавчиної мови. Ця протилежність і дає драмі напругу: Килина не лиходійка, а інша правда, яка виграє в побуті й програє в пісні.