Характеристика Лукаша

Хто такий Лукаш

Лукаш — небіж дядька Лева, молодий гарний хлопець, у якого «в очах ще є щось дитяче». Він живе в дядька Лева разом із матір’ю-вдовою, яких той прийняв до себе, і вперше приходить у ліс. Головне в ньому — сопілка. Саме вона робить його привабливим для Мавки й водночас виказує його слабкість: він живе піснею, але не вміє жити за неї.

Музика й кохання

Коли з очеретів долинає Лукашева мелодія, по лісі розпускається весна. Мавка потім скаже, що вона «пойняла усі пісні сопілоньки твоєї». Лукаш кохає уперше й каже: «Я не любився ні з ким ще зроду». Його слова про поцілунок («Я зацілую тебе на смерть!») лунають у ту хвилину, коли солов’ї співають «Цілуй! цілуй! цілуй!».

Уже в першу зустріч видно й межу. Коли Мавка питає про «навіки», Лукаш ніяково розповідає, що дядько хоче його восени «женити», але з ким — не знає. Від мрії до плану він ще не дійшов.

Тиск буденності

Літом на галяві стоїть його хата, і мати не дає Лукашеві спокою: «Все грай та грай, а ти, робото, стій!» Він відбивається («Немає відома, чим вам годити!»), навіть заступається за Мавку, але ідучи городити обору, слухається. Мавці він каже: «мати все гризуть за тебе!» — і виходить, що винна вона. Він переконує Мавку, що людських клопотів їй не збагнути: «то треба справді вирости не в лісі».

Найтяжчі слова Лукаш кидає, коли Мавка каже, що її серце «не скупе» й вона не чекала застави. «Була надія, що віддячусь потім», — відповідає він, і стає ясно: у його голові кохання — це позичка. Коли до хати приходить Килина, він в’яже за нею снопи. Вони «міряють силу», він пробує її поцілувати, але вона підбиває його ногою, і Лукаш падає. Відповідь у нього безтурботна: «Підбити — то не мація!»

Зрада

Кінець другої дії — його найгірший момент. Обличчя Мавки після зустрічі з «Тим, що в скалі сидить» бліде, а очі розширила «конаюча надія». Лукаш замість запитати, що сталося, кидає: «Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?» — і йде до хати. За мить чутно його рішення: «Готуйте, мамо, хліб для старостів, — Я взавтра засилаюсь до Килини!»

Вовкулака, каяття й сопілка

На початку третьої дії Лісовик тішиться, що Лукаш став вовкулакою: «Тепер він вовкулака дикий!» Мавка, однак, розповідає, що порятувала його. Лукаш упав їй до ніг, але, не сказавши ні слова, кинувся в терни.

Коли він повертається, худий, без свити й шапки, Килина зустрічає його докором: «Де тебе носило так довго?» — «Не був я в корчмі». Слово «вовкулаки», яке кидає вона про ліс, викликає в ньому «божевільний жах»: «Цить! цить! не говори!» Коли хлопчик Килини вирізає з верби сопілку й дає їй Лукашеві, сопілка «починає промовляти словами» його ж веснянки: «Як солодко грає…» — і Лукаш кричить: «Чари! Чари!» Килина пропонує сокиру, він раз б’є по стовбуру, а вдруге не може: «Ні, руки не здіймаються, не можу…» Перелесник спалює вербу, і від неї займається хата. Лукаш стоїть, дивлячись на вогонь: «Добро? А може, там згорить і лихо?..»

Після пожежі до нього приходить Доля — «загублена», — і він просить: «Ой скажи, дай пораду, як прожити без долі!» Доля показує на землю: «Як одрізана гілка, що валяється долі!» Лукаш знаходить там вербову сопілку. Килині він каже: «Я з лісу не піду. Я в лісі буду».

Фінал: до Лукаша виходить Мавка, і він каже їй: «Я душу дав тобі? А тіло збавив!» Вона відповідає: «О, не журися за тіло!» Фінал не називає його смерті, лише показує сніг, який засипає Лукаша з сопілкою в руках, а на його устах «застиг щасливий усміх».

Висновок

Лукаш — не лиходій і не герой. Автор показує «звичайну» людину, яка не втримала високого: вона любить, але не вміє платити за кохання. Його трагедія — пізнє прозріння. Наприкінці Мавка каже йому: «Ти душу дав мені», і це залишається його єдиною заслугою.