Леся Українка

Коротко про життя

Леся Українка, справжнє ім’я Лариса Косач, народилася в Новограді-Волинському в родині, де література була не захопленням, а способом життя: мати писала під псевдонімом Олена Пчілка, а дядько по матері, історик і публіцист Михайло Драгоманов, спрямовував її освіту й читання ще з дитинства. Саме за його прикладом тринадцятирічна дівчина обрала псевдонім «Українка», публікуючи перші вірші 1884 року.

Дитинство перервала хвороба: у січні 1881 року застуда, підхоплена на Водохреще, переросла в костовий туберкульоз, який до 1883 року остаточно діагностували. Через хворобу вона майже не відвідувала школи — освіту здобувала вдома, і саме ця домашня освіта виявилася напрочуд сильною: Леся самотужки вивчила близько десяти мов, серед них давньогрецьку, латину, німецьку, французьку, англійську, італійську, і перекладала нею Байрона, Гюго, Гомера, Шекспіра, Гейне.

Літературне середовище і хвороба як супутник життя

У Києві вона стала учасницею літературного гуртка української молоді «Плеяда», а 1889 року за його дорученням уклала список світової літератури, яку варто перекласти українською. Перша поетична збірка, «На крилах пісень», вийшла у Львові 1893 року.

Хвороба не відпускала: лікування вимагало постійних подорожей — Італія, Німеччина, Крим, Кавказ, навіть Єгипет, — у пошуках клімату, який бодай тимчасово полегшив би стан. 1907 року вона одружилася з музикознавцем і фольклористом Климентом Квіткою. Попри постійний біль, саме в останні півтора десятиліття життя Леся Українка написала свої найвідоміші драматичні твори, зокрема драму-феєрію «Лісова пісня» (1911).

Смерть

Останні роки хвороба перейшла на нирки, і стан погіршувався. Влітку 1913 року Леся Українка поїхала на лікування в грузинське місто Сурамі — там вона й померла 19 липня (1 серпня) 1913 року, у сорок два роки. Похована на Байковому кладовищі в Києві.