Інститутка

Стислий переказ

Устина, дворова дівчина старої пані, розповідає, як росла сиротою «у людях» і навчилась не плакати над кожною бідою. Стара пані була слабка й «сумирна», і в дворі жилося тихо. Весь маєток ожив лише тоді, коли з київського інституту мала приїхати онука. Дворових посилали виглядати панночку на шлях, і вони, ніби на волі, плели вінки, а перед подвір’ям скидали їх.

Панночка виявилась красунею, але вчилася вона тільки для показу: танці, музика й французька. Усе інше називає «мороковою». Устину вона обирає своєю покоївкою, а коли та не вміє її зачесати, починає лаяти, щипати й бити. Одного разу вона так стисла Устині горло, що дівчина знепритомніла. Стара пані ні в чому не перечила внучці й лаяла лише Устину.

Потім у панночки з’являються залицяльники, які лише сваряться між собою. Вона чує про полкового лікаря, бідного, але гордого й вродливого, і хоче його бачити. Вони закохуються, але й у коханні панночка командує, а довідавшись, що в лікаря є хутір, вітає його так радо, що Устина каже: вітають не його, а «хуторець». Відбувається весілля, Устину везуть із молодими, а на хуторі пані одразу дає зрозуміти, що не терпить «панібратства» кріпаків із паном.

На хуторі Устина знаходить друзів: візника Назара з дружиною Катрею, стару бабусю й парубка Прокопа. За пів року пані не дає спокою нікому. Катрина донечка вмирає, Катрю проганяють на панщину, і вона топиться. Стара пані вмирає, у пані народжується син, і Прокіп просить лікаря віддати за нього Устину. Їх поспіхом вінчають, поки пані не встигла зупинити.

Кінець настає восени, у саду. Бабуся дала дітям яблука, а пані вдарила її по обличчю й закричала «Злодійка!». Прокіп схопив пані за руки й сказав: «Годі!» Його зв’язують і віддають у солдати. Устина їде за ним до міста й лишається вільною. Навесні полк вирушає в похід, Устина проводжає чоловіка до Києва й чекає його вже сім років.

Докладний переказ за розділами

У виданні на УкрЛібі повість має 47 розділів, позначених римськими цифрами. Нижче вони згруповані за подіями.

Розділи I–VII. Двір старої пані й приїзд панночки. Устина каже, що люди дивуються її веселості, але вона «зроду така вдалася»: «Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче». Батьків не знала, жила по чужих людях, у двір потрапила «на десятоліттях». Стара пані була слабка, тож жилося «спокійненько», хоч із двору й ступити не пускали. У пані була внучка, що вчилася в Києві в «ін-сти-ту-ті» — Устина навіть не може вимовити це слово. Коли внучка мала приїхати, двір білять і миють, а дівчат стара посилає виглядати панночку. Вони радо біжать за село, рвуть квіти, плетуть вінки й аж до подвір’я «величаються» ними, а перед входом кидають: «так було жалко тих вінків кидати».

Приїхала красуня. Стара її милує, годує й розпитує, а панночка тільки скаржиться: вчили «нудно, і погано, й марно». Добре вона вивчила французьку, музику й танці: «Що треба, то треба». А про «заморську нісенітницю» каже: «я в одно ухо впускала, а в друге випускала». Чужі люди про це не дізнаються, бо вона «зо всього викручусь». Дівчата, стоячи за дверима, тільки переглядаються: «чого там панночки нашої не навчено! А найбільш, бачця, людей туманити!» Панночка обирає Устину: «Ся буде мені!» — а того ж вечора виявляється, що Устина не вміє звивати коси. На другий ранок панночка оббігає двір і сад: «Дома я! — каже. — Дома! Усе мені вільно!» Стара обіцяє видати її за князя чи графа. Гості й паничі роєм круг неї «гудуть», а панночка перевертає домашнє життя: забороняє бабусі плести, саджає її в чіпчику серед кімнати, а дворових садовить гаптувати й лається дедалі частіше.

Розділи VIII–XI. Гребінець і сад. Одного разу, чекаючи полкових із міста, панночка сідає зачісуватись. Устина заплітає коси, але «не так», знову й знову, і панночка вибухає: «Я тебе на шматки розірву! Задушу тебе, гадино!» У саду вона хапає Устину за шию так, що та втрачає свідомість. Стара пані замість заступитися погрожує: «Я тебе на Сибірю зашлю!» Устину відносять у хату дівчата, і вона лежить цілу весну, а в самотині думає: «Таке молоде, а таке немилосердне, господи!» До неї заходять дівчата й розповідають, кого били вчора, кого сьогодні. Щойно Устина одужала, панночка докоряє їй, що вона «ніжиться», і погрожує такою карою, «що ти й не бачила й не чула». Тим часом паничі сваряться між собою, і стара, що спершу раділа гостям, вже називає їх «собаками» (за очі).

Розділи XII–XVII. Лікар. Панночка чує від приїжджих панночок про полкового лікаря, «гордого», що ні на одну не гляне, і хоче його побачити. Стара опирається, але не переможе внучку. Лікар спершу «дякує» й не приїздить. Тоді панночка «занедужала»: охає й стогне, а сама вбралась «якнайкраще» й лежить, «як мальована». Лікар приїздить, лікує й «закохався». Покохала його й панночка. Паничі відступають. Лікар щодня проводить у неї цілий день, сватається, а вона плаче, що він не багатий: «коли б він був багатий та вельможний, я б і гадки не мала!» Любить вона «якось чудно… не по-людськи»: наказує, що купити, забороняє пити воду, а сусідкам хвалиться подарунками, які насправді від бабусі. «Чудне панське кохання!» — зітхає Устина. Довідавшись від старої, що в нього є хутір, панночка вигукує: «А все ж хутір! Усе ж держава!» — і зустрічає його привітно: «Не знає, що то вітають не його, — хуторець вітають!» Об різдві заручини. Бабуся обіцяє: «Усе, що я маю, все твоє», а сама лишиться в Дубцях господарювати. Панночка одразу до нареченого: «Бабуня нам Дубці дає!» Лікар усміхається: він любить Дубці, бо «тут ми спізнались і покохались». Вона відказує: «Ти згадай, серце, які Дубці дохідні!» — і він здригається, ніби його «у серце вжалило». Далі — посаг, шевці, кравці й швачки, гості на весілля: «кому, каже, весілля, а курці — смерть!»

Розділи XVIII–XX. Дорога. Устина не встигає попрощатися з людьми. За молодими прийшов четверик, на козлах сидить візник Назар, а Устину «причепили позаду». У місті пани йдуть у заїзд обідати, а її лишають надворі. Назар кличе її пообідати, але вона відмовляється: «Ще пані бучу зніме!» Коли пан, зауваживши, велить господареві нагодувати її, пані червоніє по саме волосся й гримає: «Час їхати!» Пан розгублений, але сідає поруч.

Розділи XXI–XXX. Хутір. Хутірські люди зустрічають молодих із хлібом і світлом, а пані вихоплює в когось свічку й біжить у хату. Там дорікає чоловікові, що мужики з ним «запанібрата». Того ж вечора, побачивши зіллячко за образами, велить його викинути: «Се вже зовсім по-мужицькій». Стара кріпачка, бабуся, вклоняється, але не боїться. Вона кличе Устину на вечерю до Назара й Катрі; там же сидить і Прокіп. Катря питає, чи лиха молода пані. «Недобра!» — каже Устина. Катря плаче, а Назар відповідає: «Не такий чорт страшний, як намальований!» Ще раніше на рундуці Прокіп озвався до Устини: «Здорова була, дівчинонько!», а пізніше стукав у віконце дівочої. Уночі Устині згадується пісня «Ой місяцю-місяченьку, / Не світи нікому!..», і вона не знає, чого їй бажати: щоб він прийшов чи щоб ні.

Розділи XXXI–XXXVI. Життя під пані. Спливає півроку. З виду хутір мирний — «цвіте хутір і зеленіє», а люди «прокидались і лягали плачучи, проклинаючи». Пані вигадує роботу навіть калікам і дітям, а сусіди її хвалять. Лікар безсилий: «добрий пан — не б’є, не лає, та нічим і не дбає». Прокіп цілує Устину й зникає. Катрина донечка занедужала, а їй ще треба варити панам обід і вечерю та копати город. Катря не спить над дитиною, і одного разу сон її здолав — дитина вмерла. Пані проганяє Катрю на панщину. Пан нишком дає їй карбованець, Катря скидає його з плеча «наче жабу», а пані підбирає його й вигукує: «Се, певно, ти гроші сієш?» Катря тоне. Пан журиться, пані каже, що вона «навіжена була» й лікар погоджується. Потім наймають москаля-куховара, що питає: «Сьогодні бито?» — і додає: «Іначий і не можна: на те служба!» Прокіп сердиться: «Воли в ярмі, та й ті ревуть…» Назар жартує, що його удача — «утечи».

Розділи XXXVII–XL. Смерть старої й весілля. За рік стара пані вмирає. Не хотілось їй дуже умирати: вона читає молитви, палить свічки, а коли дівчинка не догледіла і свічка погасла, велить її висікти. Наша пані журиться самотністю, вже чекає дитину й сама вибирає кума: полковника. Народжується син, і на хрестинах Прокіп просить пана: «оддайте за мене дівчину!» «А пані?» — питає він тут же. Пан зітхає й веде їх до кімнат. Полковник, підпилий, кричить: «До пари, бісові діти, до пари!» Тоді й пані кидає: «Та нехай собі!» Їх вінчають похапцем, поки вона не встигла їх розлучити. Пані сердиться на чоловіка, а Устині обіцяє: «тобі буде!» Життя в подружжі важке: пані ще лютіша й глузує: «Яково тобі у замужжі? Покращало?» Прокіп щодня похмурнішає.

Розділи XLI–XLII. Яблука. Восени в саду обтрушують яблука. Діти визирають з-за тину, бабуся кличе їх і дає по яблуку. Пані кидається: «Ти, мужичко, моє добро крадеш!.. Злодійко!» Бабуся, зблідла, відповідає: «Я — злодійка!?» і «Бог для всіх родить». Пані вдаряє її по обличчю й чіпляється Устині в коси. Прокіп зривається з яблуні й хапає пані за руки: «Годі, пані, годі! … Цього вже не буде! Годі!» Збігаються люди, пан приїздить у тривозі й кидається на Прокопа: «Розбишака!» — і велить зв’язати. Пані верещить: «У москалі його, у москалі!» Прокіп сам простягає руки й усміхається. Назар каже Устині: «Гірше не буде!.. От чи буде краще, — не знаю…» Прокопа везуть до міста, Устина скаче на візок. Він каже: «Будеш вільна, Устино!» — «Воля, — кажу, — та без тебе!» Бабуся благословляє обох.

Розділи XLIII–XLV. У місті. У місті Прокопа повели «до прийому», тобто в солдати, й приручили до дядька-москаля вчитися військової науки. Дядько похмурий і мовчазний. Устина з Прокопом наймають кутку в старої вдови, вона працює поденно, а він вчиться служби. Це, каже Устина, життя «таке ж то любе, таке благодатне»: «що зароблю, то все на себе». Одного вечора приходить Назар, «стелю підпираючи», і приносить п’ять карбованців: «Се не панські гроші — братерські». Розповідає, що стара живе, а пані нарікала на пана: «Через твій, — каже, — розпуск двох робітників утеряли!» Дядько, випивши, розплакався: він «з кантоністів», «роду нема, не знав і не знаю».

Розділи XLVI–XLVII. Розлука. Навесні пролунала чутка: москалі виходять у похід. Прокіп розважає Устину, що лихо «дочасне», а вона плаче. Вони йдуть на хутір попрощатись із бабусею. Та терпить, як і терпіла, й благословляє їх, «як дітей рідних». Устина проводжає чоловіка аж до Києва й лишається там служити. Він іде «на Литву». Минає сім років, а вона все «дожидає». Про хутір чує, що там «так, як і перш велося», а про Назара «нема й чутки». Устина повторює: «Це лихо дочасне, не вічне!» — бо вільна й нічиї руки її не зв’язують.

Аналіз твору

Назва й сарказм. «Інститутка» — це вихованка інституту, закладу, де вчили дівчат із дворянських родин. Спершу авторка назвала повість «Панночка», а потім змінила заголовок, і за підручником Пахаренка, саркастичність від цього посилилась. Сарказм у тому, що ця «освічена» дівчина нічого не знає з того, що вчила, а те, що знає, вживає, щоб «людей туманити». Її вчили справляти враження, а людяності не вчили.

Дві лінії. Стрижень повісті — зіставлення двох героїнь: Устини й панночки. Одна не має нічого, крім життєрадісності, друга має все, крім людяності. Устина сміється навіть у біді й уміє бачити добро в людях, а панночка красива лише напоказ і невдовзі стає страшною. Вона не дурна: вміє маніпулювати бабусею, чоловіком, гостями, «викручується», як каже сама. Небезпека її саме в цьому: вона схожа на живу людину, а не на карикатурного лиходія.

Освіта без совісті. Панночка вважає науку нудьгою й «нісенітницею», а вчителів звинувачує, що вони «тільки й думають, як би їм гроші виплатили». Єдине, чого вона хоче від навчання, — знати, «чим мені себе між людьми показати». Головна її навичка — справляти враження. Устина коротко підсумовує: «людей туманити». Це не критика жіночої освіти, а критика освіти, з якої вихолостили сенс: коли вчаться заради показу й вигідного заміжжя, то чужих людей вважають за річ. Про дворових панночка й бабуся говорять, «наче про коней».

Влада й ілюзія кохання. Найстрашніше в панночці — те, що її жорстокість вибіркова: з гостями вона мила, а з дворовими щипає й душить. З лікарем вона поводиться як із річчю: посилає його по покупки, а тоді змушує міняти, забороняє пити воду просто щоб довести владу. Устина не забуває іронічно нотувати: «Чудне панське кохання!» Радість, із якою вона зустрічає нареченого після вістки про хутір, — це радість власниці, а не закоханої: «Не знає, що то вітають не його, — хуторець вітають!»

Добрий пан. Лікар — тип, який часто буває небезпечнішим за відвертого тирана. Він добрий, щиро закоханий і навіть перший помічає, що Устина голодна. Але не має сили стримати дружину, а тому лише розводить руками й тішиться, що «не б’є, не лає». Формула «добрий пан — не б’є, не лає, та нічим і не дбає» звучить як вирок: доброта без вчинків нікого не рятує. Коли пані підбирає карбованець, що його Катря відкинула, лікар лише «зчервонів дуже». Коли Катря втопилась, він «дуже зажурився» — і погодився, що вона була «навіжена».

Чотири способи жити під гнітом. Хутірські люди по-різному відповідають на насильство. Бабуся терпить із гідністю: вона «не лякається» пані й своїм спокоєм заспокоює інших. Назар жартує й ховається в жарт: «Не такий чорт страшний, як намальований!» Катря сподівається «вмилосердити» пані працею й гине. Прокіп не витримує, коли бачить, як б’ють бабусю. Повість не каже, який шлях правильний: кожен коштує дорого. Але саме Прокопів вчинок стає кульмінацією й виводить героїв із замкненого кола.

Солдат і кріпак. Автор показує й іншу неволю, поза панським двором: москаль-куховар, що каже «на те служба», і дядько з кантоністів без роду. Куховар навіть вважає, що так і треба: «Тебе б’ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стій, не моргни!» Перед пані він стоїть, «мов стріла», й бубонить про рябе порося, поки вона не відпустить. Для Прокопа солдатчина — ціна волі Устини, а для дядька — вся доля: «Роду нема, не знав і не знаю».

Воля й фінал. Прокіп усміхається, коли йому зв’язують руки, бо тепер Устина буде вільна. Але воля тут не свято: Устина каже «Воля, — кажу, — та без тебе!», а потім сім років чекає. Підручник Пахаренка називає розв’язку стислою й конспективною, і вона справді підкреслює невизначеність: ми не знаємо, чи повернеться Прокіп. Знаємо лише, що Устина вільна: «не зв’язані руки мої». У повісті не пояснено, чому Устина здобула волю; читач бачить лише, що Прокопа віддали в солдати, і після цього про її неволю вже не йдеться.

Мова й оповідь. Устина розповідає народною мовою, з пестливими формами, приказками, піснями. Вона не скаржиться й не звинувачує, а просто розповідає, тому в її голосі чуєш і біль, і веселість водночас. Пани в повісті безіменні — «панночка», «пані», «пан», а імена мають лише слуги: Устина, Назар, Катря, Прокіп. Це тонка деталь: перед нами живі люди й ролі. Не плутайте двох Катрь: у розділі X Катря — дівчина з двору старої пані, яка кличе Устину, а з розділу XXVIII Катря — дружина Назара.

Головна думка. Кріпацтво нищить і тих, хто в ньому, і тих, хто панує: панночка, яку вчили лише «показатись», не знає чужого болю. Проте Марко Вовчок не залишає читача в темряві: поруч із злом живуть бабуся, Назар, Катря, Прокіп, їхні пісні й жарти, і саме вони зберігають людяність. Тому «Інститутка» — соціальна повість про кріпацтво, а ще й повість про те, чому не можна вважати освіченість за доброту.