Характеристика Устини

Хто така Устина

Устина — сирота: «батька-матері не зазнаю: сиротою зросла я, при чужині, у людях». Її взяли в двір до старої пані, і вона живе там разом з іншими дівчатами. Цю повість вона розповідає сама, і вся її розповідь має один тон: спокійний, іноді жартівливий, майже без скарги.

Сміх як спосіб вижити

Перші слова повісті — про це: «Люди дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала. А я зроду така вдалася». Її сміх — не байдужість. Вона сама пояснює: «Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, — то так і моє лишенько». У дівочій вони з подругами на мить забувають про пані: одна моргає, друга відморгується, «то прив’яжуть тую до стільчика косою», а інша вистрибує, «щоб пані не почула». Коли панночка вибирає її собі, Устина так і каже: «Журбою поле не перейдеш, та й од долі не втечеш».

Наруга й мовчанка

Найтяжча сцена з Устиною — в розділі VIII. Панночка щипає її, гребінцем «скородить», шпильками коле, а одного разу, розлютившись через зачіску, женеться за нею в сад і хапає за шию. «Руки холодні, як гадюки», — згадує Устина. Вона втрачає свідомість, а стара пані замість допомоги кричить: «Я тебе на Сибірю зашлю!» Устину не б’ють, як вона думає, тому що «дуже була я слаба». Цілу весну вона лежить, і думає: «Таке молоде, а таке немилосердне, господи!» Ані проклять, ані довгих скарг тут немає.

Про своє лихо вона взагалі мало говорить: «нікому, було, й не хвалюся. Що мені поможуть? Тільки своє лихо тяжке згадають!..» А коли Катря на хуторі питає її про молоду пані, відповідає чесно й коротко: «Недобра!»

Кохання й воля

На хуторі Устина зустрічає Прокопа. Вона спершу проганяє його зі свого віконця, потім тихо чекає вечора. Прокіп питає: «чи ти мене любиш?», а Устина про себе: «Утекла б я од його, так ноги мене не несуть». Пан дозволяє їм одружитися, полковник-кум і гості підтримують, і пані нарешті погоджується: «Та нехай собі!» Потім питає Устину: «А що? Яково тобі у замужжі? Покращало?» Але Устина, коли чоловік смутний, каже: «Як-небудь і зо мною біду перебудемо, Прокопе. Як на мене, то все удвійзі легш».

Коли в сцені з яблуками Прокіп хапає пані за руки й каже «Годі!», його віддають у солдати. Устина відповідає: «Воля, — кажу, — та без тебе!» — і схоплюється на його візок. У місті вона наймається на поденщину й розповідає: «Весело поспішаюсь додому». У Києві, коли чоловік пішов на Литву, служить і чекає: «Уже сім год, як він пішов». Її стримана, але міцна віра — в самих словах: «Це лихо дочасне, не вічне!»

Висновок

Устина не озлоблюється й не мститься. Її сила — в стриманому, точному погляді на людей і в вірності Прокопові. Вона розповідає про пані без прокльонів, і саме тому оповідь звучить переконливо: кріпацтво не зробило з неї злої людини, але не дало їй жити так, як вона могла б. Останні її слова — про волю, а не про помсту: «я вільна!»