Характеристика Сави Федорчука

Хто такий Сава

Сава — другий син Івоніки, і Кобилянська одразу пояснює, що він інший, ніж Михайло. Він вищий за брата, але «ніжно збудований, як мати», з майже дитячим обличчям. Очі в нього «великі й сиві», і щойно він на чомусь затримує погляд, вони починають «миготіти в холодному, мов сталь, блиску». Автор зауважує, що таких очей він не успадкував ні від батька, ні від матері.

Івоніка, говорячи з Докією, окреслює його кількома реченнями: Сава «вже не Михайло», йому «танець у голові», «зо стрільбою ходив би день і ніч по полі й по лісі», а про хату думає лише тоді, коли мамалига на кружок вивернеться. «Лише його лінь гризе мене; він не любить землі», — додає батько.

Земля, якої він не любить

Усе, на чому тримається світ Івоніки й Михайла, для Сави — тягар. Він не напоює худобу, бо «верне Михайло, то напоїть». Він крадеться в «сусідній» ліс, як у схованку, бо там «все, що в лісі роблено, не було гріхом». Крадіжки для нього звичні: зрубаний дубок, штибулі, мамине полотно. Що вкрадене, те йде до жидів і до Рахіри; Івоніка знає навіть про панський ланцюг, який Григорій продав жидові.

Але коли йдеться про землю як власність, Сава мислить інакше: «Що значить чоловік без землі?» Від батька чує «Хто не любить землі, той її не потребує мати» і відповідає матері: «Я не жадаю від вас ані крихітки землі!» Ця суперечність і веде його до злочину: він ненавидить працю на землі, але не хоче лишитися без неї.

Рахіра

Рахіра старша за нього, «лінива до розпуки» й хитра. Вона підкидає йому те, що він сам боїться виговорити: «Ти будеш мати землю, Саво!»; «Покажи їм кулак, одному і другому»; «В тебе таке саме право, як у нього!» Він їй відповідає: «Рахірко! княгине моя!» і майже не противиться. Але автор прямо показує межу її впливу: батьки ставлять умову «Рахіра — або земля», і вибір «і одно, й друге» народжується в самому Саві.

Це місце повісті не просто сюжетний поворот. Воно показує, що в Саві немає внутрішньої опори: він уважає, що можна мати все, і не хоче розуміти, що за це доведеться платити. «Се був початок і кінець його мрій і бажань», — пише Кобилянська.

Ніч, якої автор не показує

Вбивство Михайла повість не описує. Читач бачить лише підготовку й наслідки. Перед тим Сава вночі зустрічає Анну й руками показує, ніби зриває з плеч рушницю; вона падає йому в ноги, а він копає її й іде. Потім він сам підказує Михайлові взяти кілля в «сусідньому» лісі: «А “сусідній” ліс до чого?»; «Тата завтра не буде дома!»

Далі — тільки докази: вдовиця чула постріл і крик за порятунком; кравець бачив Саву близько півночі блідого й засапаного; старий чоловік, який повертався з міста, бачив двох разом, і один «мав на плечах рушницю»; на білих шароварах Сави є свіжі краплі крові, які він пояснює тим, що різав качку. Сава відповідає на допитах: «Не був дома. Був… у одної дівчини».

Після злочину

Саме тут автор розкриває його найбільше. Біля тіла брата він ридає й кидається на нього, а коли лікар підходить, він білий, як крейда, і трясеться, «мов у пропасниці». Жандарми забирають його, і він кричить: «Михайле, Михайле! Чому не лежу я замість тебе на лаві?» У в’язниці він худне, а коли виходить, мовчить: здається, що «там за мурами й полишив всю мову».

Єдина людина, яку він боїться, — Анна. Вона кидається на нього з вигуком «Я знаю, що ти його вбив, я!», і він утікає «чи не півгодини безперервним бігом», як дитина, з лицем, «до плачу викривленим». Тоді ж починає ходити до церкви, і люди глузують: «Святий став!»

Мати в ньому розчаровується: вона питає «Де Михайло?», а він відповідає: «Куди хотів, туди пішов! Було не заводити за ним, як був у війську!» На згадку про брата він «глухий і німий, мов мур».

Висновок

Сава одержав те, що вибрав: Рахіру й свободу від батьківської опіки. Землі йому не дали: Івоніка відділив лише половину хати й сказав «Працюй, як я працював!» Автор не засуджує його проповіддю, а показує, що без землі, без брата й без спокою лишається людина, якої «душа мов без внутрішнього, постійного життя, мов без ладу стала». Про його шлюб з Рахірою сказано мало: вона «випила з нього душевну благородність до останньої краплі, а стративши се — стратив і себе самого».