Характеристика Івоніки Федорчука

Хто такий Івоніка

Івоніка Федорчук — «дрібної, слабої будови тіла» селянин із буковинського села Д., у якого обличчя заросло щетиною, а на руках не сходять мозолі. Усе, що в нього є, — поле, бурдей, бджоли, пара тірольських волів — вони з дружиною Марією «доробилися» власними руками. Вони носили каміння на залізницю, не пили молока й не з’їдали яйця, і тому грудка землі важить для нього більше за гроші. Про це він говорить Докії просто, без хвальби: земля «підпливла» їхньою кров’ю й потом.

Автор не робить із нього святого. Він упертий у власних звичках, боїться лихого ока, не пускає чужого до бджіл, а на синів дивиться по-різному. Але є в Івоніки те, що Кобилянська підкреслює від першого розділу: він «понад усе любив справедливість і правду» і ніколи не шукав чужого. Тому все, що з ним трапляється далі, так боляче.

Земля, праця й віра

Івоніка живе в ритмі землі. Навесні він не починає орати «перед благовіщенням», бо знає, що землі треба дати прокинутися: тоді вона ще «мертва». Перед роботою вони з Михайлом хрестяться й кажуть: «Боже помагай». Коли збирається град, він виходить у поле з ножем і «промовляв проти граду та тучі», а оповідач спокійно додає, що його лан град оминав. Це не комічна сцена: так селянин відповідає за своє.

У цій любові немає жадібності. Він не проїдає того, що заробив: вкладає в землю й у дітей, і навіть горе набирає в ньому хліборобської форми. На могилі сина він кричить землі: «Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї!» — і додає, що Михайло був на ній «наймитом».

Два сини

Михайла він любить так, що готовий продати червоних биків і віддати триста ринських, зібраних «крейцар до крейцара». Гроші зникають разом із жидом-посередником, і Михайла однаково беруть у рекрути. Івоніка не здається: щонеділі йде до касарні пішки, по півночі, несе їжу від Марії. У касарні сидить на землі, а не на ліжку, щоб не заплямити постелі. Коли Михайло каже, що хоче втекти, батько ледве втримує голос: «Не втікай! Смійся! Все мине!» Потім сидить на полі за містом і дві години дивиться, як муштрується рота, щоб син його бачив.

До Сави він ставиться інакше, і це болить йому більше. Знає про крадіжки, але мовчить; чекає, що «вона його вилічить». Сава відчуває це мовчання як загрозу: «Старий лиш один, що його я боюся! Він мені нічого не каже!»

День, коли «Михайло йде»

Івоніка їде в місто в банк, бо всі грошові справи завжди залагоджує сам. Дорогою він думає про Михайла й несе йому яблука та білий хлібець. З мряки назустріч виходить віз із тілом сина. Він погладжує мертве обличчя, каже людям: «Він неживий!» — і питає: «Де Сава?»

У хаті над тілом він б’є Марію кулаком у плече: «Було дивитися, з ким він пішов!» — і додає: «Ти була дома!» Наступного дня, коли секціонують тіло, він хапає кулю, сповиту в полотно й домову пряжу, і двічі б’є Саву по обличчю. Більше він його не торкається: коли жандарми б’ють сина, з його грудей виривається тільки звук, що мав означати: «Не бийте його!»

Мовчання про вбивцю

Він знає, хто вбивця, ще до жодних доказів: «Само його серце назвало йому ім’я убійника». Бачить два шляхи: виступити проти власного сина або мовчати. Обирає друге: «Він же був у нього тепер одинокою дитиною». Автор формулює це прямо: «Любов була сильніша й перемогла ненависть».

Це мовчання коштує дорого. У суді Марія питає його: «Івоніко, чи не так? Він був дома?» — а він відповідає: «Я не знаю, Маріє! Мене не було дома!» Він затикає рот Анні, коли вона на всю хату називає вбивцю. Чи праведне це мовчання, Кобилянська не вирішує. Вона лише показує, що Івоніка не знає іншого способу бути батьком.

Покута

Після похорону він відрікається від горілки, двічі на рік влаштовує поминальні обіди, на яких майже не буває, і на прощі в Сучаві питає себе, чи не був «задобрим для Михайла, а застрогий для Сави». У завірюху на Святвечір чує свист Михайла й кричить йому в темряву: «Ми-хай-ле, твій тато тут!» Люди кажуть, що «Христос вступив в Івоніку».

Землі вбивці він не дає, віддає лише половину хати: «Працюй, як я працював!» Це не помста, а єдина справедливість, яку він може здійснити без суду. Через кілька років він іде до нотаря й записує найкращий ланець Михайла на хлопчика Анни й Петра: «Нехай колись і вчений згадає добрим словом його нещасного покійного сина».

Висновок

Івоніка — найцільніша людина повісті: Кобилянська говорить про «просту, велику, гармонійну душу». Горе його не зламало, але змінило: земля, якій він присвятив життя, стала для нього тією, що «створила пащу» й забрала сина. Рішення віддати ланець не синові-вбивці, а чужій дитині показує, що авторка бачить у ньому не лише жертву, а й людину, яка дійшла до справедливості єдиним шляхом, на який була здатна.