Характеристика Анни

Хто така Анна

Анна — «панська наймичка, робітниця в покоях». Їй двадцять років, вона не вміє читати й писати: «свобідних хвиль в її скромнім житті не бувало». Батько помер давно, мати відбирає в неї кожен крейцар, а брат, колишній драгун, «хіба що бив її від часу до часу». Майже від чотирнадцяти вона служить у дворі, де навчилася того, чого не знають селянки: вигладжувати білля, варити. Панна розмовляє з нею «мов із рівною собі», і саме цього не прощають їй сільські жінки.

Автор показує в ній дві сили, що діють водночас. Перша — мовчазна повага до себе: Анна не втручається в розмови, не ходить на танці, ні в чому не просить. Друга — глибока, майже дика любов, яку вона ховає від усіх. Ця любов така ж «поважна», як усе, що Анна робить.

Слово й мовчання

Влітку Михайло зупиняє її в житі Івоніки й каже, що любить. Вона відповідає: «Я така бідна… Я нічого не маю… Я не маю поля… Але я тебе люблю…» Пізніше, на Великдень, вони домовляються нікому не казати, поки він не повернеться з війська. В обох на це поважні причини: його мати бажала для сина «самої королівни», а її власні мати й брат погрожують віддати Анну за горбатого вдівця.

Анна мовчить і тоді, коли виявляється, що вона чекає дитину. Ні мати, ні брат, ні сусідки не можуть нічого з неї витягти: «Мовчала, як камінь». Її б’ють, викидають з дому, відмовляють від служби в панотця. Батька дитини вона так і не називає: «Михайло сам усе скаже». Це слово вона тримає до самої його смерті.

Передчуття

Влітку, повертаючись від Онуфріїхи по гриби, вона раптом бачить, як на них із Михайлом із «сусіднього» лісу щось «летить»: «Звідти іде щось!… На тебе й на мене!» Михайло каже, що то «була мряка», а вона наполягає: «Воно летіло крізь мряку!» Пізніше їй сниться чорна мряка над його бурдеєм і чорні крапки на білій сорочці. «Я вмру!» — каже вона. Михайло відповідає весело: «Журитися нема чого! Що снилося, то снилося!»

Автор не пояснює цих видінь. Вони створюють відчуття, що світ Анни — повний знаків, які мало хто вміє читати, і що трагедія вже чекає на них. «Сусідній» ліс справді стає тим місцем, де Михайло загине.

Над тілом

Коли Михайла приносять додому, Анна ледве доходить до хати й падає на його тіло: «Хто тебе застрілив, Михайлику?» Потім помічає Саву й, «мов львиця», кидається на нього, вкусає й кричить: «Ти вбив його!» і «Ти боявся, що не дістанеш землі, і вбив його». Це мить, коли в хаті, повній людей, чують те, що давно не наважувалися вимовити.

Івоніка затикає їй рота рукою, Марія б’є її по обличчю й називає «сукою». Але Анна вже не мовчить: «Я не розпусниця… піп нас не вінчав, але най нас поховає!» Вперше вона вимовляє вголос те, що ховала місяцями. А в натовпі одна з бабусь уже шепоче: «Цитьте, цитьте… я нічого не чула. Хто се чув?»

Горе, божевілля, помста

Перед похороном вона стоїть «мов справдішня тінь». Коли труну виносять, кричить: «Мене ще забув ти, мене!» Її мати підносить на неї руку, і від побоїв рятують Докія з Петром. Анна народжує двох хлопчиків, схожих на Михайла. Докія переконує її піти до Марії й просити взяти одного, але Марія проганяє її: «Щоб ти не посміла мені більше мій поріг переступити, розпуснице ти!»

Вона хоче вмерти разом із дітьми, і лише ім’я вбивці будить у ній життя. Коли чує, що Саву, мабуть, випустять, каже: «На що заслужив собі, його не мине!» Побачивши його в полі, кидається душити: «Я знаю, що ти його вбив, я!» За тиждень помирають обидва близнята. Анна ходить селом із затисненими кулаками, а одного дня заходить до Марії, їсть хліб, бачить над іконою синю шапку Михайла й кричить: «Сава вбив його!» Її відвозять у шпиталь.

Повернення

У шпиталі вона лишається чотири місяці, а потім більш як рік служить у домі директора. Петро вмовляє її повертатися. Вона працює в Докії, «тиха, маломовна і у роботі невтомима». Про минуле ніколи не згадує, а коли хтось заводить мову про Михайла, «предивно бентежилася».

Врешті Анна виходить за Петра, і повість завершується картиною їхнього спокійного життя. Автор пише, що вона «дрижить над своїм хлопцем якоюсь боязкою любов’ю» і знає лише одну мету: «вивести дитину свою в люди». Землі вона не довіряє: «З нього будуть люди, як покине землю». Петро її підтримує, а Івоніка записує хлопчикові найкращий ланець Михайла.

Висновок

Село вдає, що нічого не чуло; Анна називає вбивцю вголос. У неї немає ні землі, ні родини, ні права голосу, і за це слово вона платить роками горя. Кобилянська не робить із неї ні переможниці, ні лише жертви: Анна працює, береже сина й мовчить про минуле. Її надія тепер — хлопчик, якого вона хоче вивести «в люди».