Тарас Бульба

Стислий переказ

Старий козацький полковник Тарас Бульба зустрічає на хуторі двох синів, які закінчили Київську академію. Замість привітання затіває з Остапом бійку, гримає на дружину й наступного ж дня вирушає з хлопцями на Запорозьку Січ: «от де наука, так наука!» Мати, яка вигодувала синів, проводжає їх слізьми й образками.

Дорогою старший, Остап, думає про матір, а молодший, Андрій, згадує польську панну, що сміялася з нього в Києві. На Січі Тарасові набридає мир: кошовий не дозволяє воювати, бо козаки склали присягу султанові. Тарас із товаришами скидають кошового й обирають Кирдягу. Новий кошовий знаходить обхід присяги, а тим часом на Січ приходять вісті про наругу над церквами й про страту гетьмана, — і все військо рушає на Польщу. Козаки палять села й монастирі, обкладають Дубно.

Під Дубном Андрій вночі бачить татарку, служницю тієї самої панни. Вона просить хліба для голодної панни та її матері. Андрій несе хліб підземним ходом, зустрічає панну й, забувши все, зрікається батька, брата й товаришів: «Моя вітчизна — ти!» А на світанку до міста прорвалася польська підмога, бо один курінь спав п’яний. Козаки відбивають вилазку: Остап стає курінним отаманом. Але приходить звістка, що татари напали на Січ, і половина війська йде навздогін.

Наступного дня поляки виходять із міста, і в бою гинуть найкращі козаки. На чолі гусарів Тарас бачить Андрія. Заманює його в ліс і вбиває: «Я тебе породив, я тебе і вб’ю!» Андрій вимовляє тільки ім’я панночки. Того ж дня Остапа беруть у полон, а пораненого Тараса друзі вивозять на Січ.

Одужавши, Тарас через єврея Янкеля таємно їде до Варшави, щоб побачити Остапа. Побачити сина у в’язниці не вдається, і Тарас іде на майдан, де страчують козаків. Остап терпить муки мовчки, а наприкінці гукає: «Батьку! Де ти? Чи чуєш ти мене?» — і Тарас відповідає: «Чую!»

Потім усе військо піднімається на повстання. Гетьман погоджується на мир із Потоцьким, але Тарас не вірить полякам, ламає шаблю й іде зі своїм полком. Він палить польські містечка й костьоли. Потоцький наздоганяє його над Дністром; Тарас, повернувшись по люльку, потрапляє в полон. Його прикують ланцюгами до дерева й підпалюють, але він до останнього гукає козакам, як утекти, і бачить, як вони відпливають.

Докладний переказ за розділами

Розділ I. Приїзд синів. Тарас Бульба зустрічає синів на подвір’ї, глузує з їхніх довгих бурсацьких свиток і затіває з Остапом кулачний бій: «Добрий буде козак!» Мати навіть не встигла їх обійняти. За столом із осавулом Дмитром Товкачем Бульба п’є за перемогу над бусурменами, турками й татарами, а також над ляхом, «коли й лях зачепить нашу віру», а потім, розпалившись, заявляє, що їде разом із синами на Запорожжя, і б’є горщики. Оповідач розповідає про епоху й про самого Тараса: він із «корінних полковників давнього гарту», не терпить польських звичаїв, вважає себе оборонцем православної віри. Вночі мати сидить над сплячими синами й «не могла надивитись», вранці їх благословляє й вибігає ще й за ворота. Молоді козаки їдуть смутні: «Прощайте й дитячі літа, і забави, і все, і все!»

Розділ II. Остап, Андрій і Січ. Оповідач розповідає про синів. Остап у бурсі чотири рази закопував буквар, поки батько не пригрозив віддати його в монастирські служки. Андрій вчиться легше, але в вісімнадцять років закохується: у Києві він не помітив польської коляси, візник вдарив його пугою, а з вікна засміялася панна, дочка ковельського воєводи. Вночі він проліз до неї крізь димар, вона глузувала з нього, вбрала у свої прикраси й сховала під ліжко від чужих, а потім наказала татарці-покоївці вивести його. Дорогою до Січі Андрій згадує все це, а Тарас підганяє коней. Вершники їдуть степом, оповідач співає степові хвалу: «Степи, степи! Які ж бо ви з біса гарні!..» На Хортиці, де тоді була Січ, вони минають присіччя: кузні, крамарів, вірменина, татарина, єврея-шинкаря. Тарас зустрічає старих друзів і дізнається, кого вже нема.

Розділ III. Січ. Оповідач описує січове життя: курені-«республіки», «безнастанне бенкетування», прості закони й суворі кари (за крадіжку — стовп і кий, за душогубство — живцем у яму з тілом убитого). Остап і Андрій швидко стають своїми, але Тарасові не подобається мир: кошовий каже, що козаки обіцяли султанові мир. Тарас питає: «нащо ми живемо?» — і не дістає відповіді. Тоді він із товаришами за допомогою горілки збирає раду й скидає кошового. Вибирають Кирдягу, якого довелося тягти на майдан силоміць: він двічі відмовляється й лише втретє бере патерицю, а старі козаки кладуть йому на голову мокру землю.

Розділ IV. Похід. Новий кошовий, хитрий і розумний, каже Тарасові: «присяги ми не зламаєм, а там, може, що й вигадаєм». На раді він вдає, що не хоче війни, але «пустити з байдаками самих юнаків» — і козаки самі вимагають походу. На поромі приїжджають обідрані козаки з Гетьманщини й привозять звістку: церкви віддано в оренду, ксьондзи запрягають православних, гетьмана страчено у Варшаві. Розлючений натовп кидається на присіччя й шпурляє євреїв у Дніпро; Янкель просить слова й нагадує про брата Тараса, Дороша. Тарас забирає його під свою опіку: «на сьогодні подаруйте його мені». Кошовий оголошує похід на Польщу, суворо заборонивши п’янство. Козаки виїжджають, а Янкель уже влаштував ятку на присіччі.

Розділ V. Облога Дубна. Польща охоплена жахом: козаки палять села й монастирі. Остап виявляє неприродний для двадцятидвохлітнього спокій, Андрій — шаленство в бою. Дубно вирішує оборонятися; кошовий сідає в облогу й чекає голоду. Молодим нудно. У липневу ніч Андрій бачить над собою худе обличчя: то татарка, покоївка тієї панни, і вона каже: «вона другий день нічого не їла». Її пан — тепер Лубенський воєвода — у місті. Андрій береться за хліб, зачіпає сонного Остапа, який спросоння кричить про «чортового ляха», а потім проходить повз батька: «З тобою баба! Ой, одлатаю тебе…» — каже Тарас і засинає.

Розділ VI. Підземний хід. Татарка веде його темним коридором до монастирського костьолу, а звідти на майдан міста, де люди помирають від голоду. У домі воєводи Андрій зустрічає панну, не схожу на ту, що знав: «вдвічі краща й чарівніша». Вона плаче, що доля привела до її ніг усе лицарство, а вона покохала «до чужого, до ворога нашого». Андрій відповідає монологом: «А що мені батько, товариші й вітчизна?» — і тут-таки поцілунок. Оповідач підсумовує: «І пропав козак!»

Розділ VII. Вилазка й перший бій. У козацькому таборі метушня: поляки провезли в місто хліб і підмогу, бо Переяслівський курінь спав п’яний. Кошовий докоряє, Кукубенко заперечує: козаки напилися, бо стояли без діла. Янкель, який устиг побувати в місті, розповідає Тарасові про Андрія: «Він перейшов самохіть». Тарас у гніві прогнав його, але вірити не хоче. Козаки стають під мурами й жартують із дебелого полковника, поки поляки не виходять у поле. Гине Бородатий, Остап ловить хорунжого, Уманський курінь обирає його курінним отаманом. Воли, налякані картеччю, топчуть польське військо. Тарас у ніч після бою думає про Андрія.

Розділ VIII. Рада. З Січі приходить звістка, що татари захопили скарб і забрали тих, хто лишався. Кошовий пропонує гнатися за татарами, Тарас — не кидати у полоні своїх. Касян Бовдюг вирішує суперечку: військо ділиться надвоє, а наказним отаманом лишеного війська обирають Тараса. Козаки чоломкаються, прощаються, ті, що йдуть, вирушають уночі. Тарас частує решту старим вином і виголошує тост: «за святу православну віру», «за Січ» і «за славу і всіх християн». Оповідач замислюється, що станеться з тими, хто лишається, і обіцяє: слава про них не загине.

Розділ IX. Смерть Андрія. Тарас звертається до козаків про товариство. Поляки виходять із міста; козаки стріляють безперервно, але польські гармати нищать половину Незаймайківського куреня. Один за одним гинуть Мусій Шило, Степан Гуска, Бовдюг, Балабан, Кукубенко, і кожен із них перед смертю проказує слово про Козацьку Землю. Остап заганяє поляків на вбиті в землю кілки, козаки беруть гору, але в браму вилітає гусарський полк, і на його чолі — Андрій. Тарас велить заманити сина до лісу й, зупинивши його коня, каже: «Я тебе породив, я тебе і вб’ю!» — і стріляє. Андрій вимовляє ім’я красуні-польки й падає. Остап просить поховати брата, Тарас відмовляє. Ворожа сила оточує ліс: Остапа зв’язують, Тарас від удару непритомніє.

Розділ X. Янкель в Умані. Тарас прокидається в чужій світлиці: два тижні його везе Товкач, за його голову ляхи дають дві тисячі червінців. Одужавши на Січі, він тужить і шепоче: «Остапе мій!» Коли Січ ходить у морський похід, Тарас їде в Умань до Янкеля, який уже став орендарем. Тарас нагадує, що врятував його від смерті, і просить відвезти його до Варшави: «Я тобі п’ять тисяч дам». Янкель ховає його в возі під цеглою.

Розділ XI. Варшава. Янкель привозить Тараса в єврейський квартал і зводить із Мордехаєм, який береться влаштувати побачення з Остапом у в’язниці. Тарас вбирається графом, але вартовий чіпляється до нього, і Тарас, не витримавши, обурюється образою козацької віри; побачення зривається. Вони йдуть на майдан, де страчують козаків. Остап іде першим і мовчить під муками, лише в останню мить кличе батька. Тарас відповідає «Чую!» — і зникає в юрбі.

Розділ XII. Повстання й загибель Тараса. «Сто двадцять тисяч козацького війська» стає на межі України під гетьманом Остряницею. Тарас веде найкращий полк. Гетьман погоджується на мир із коронним гетьманом Потоцьким, якого рятують православні священики. Тарас ламає шаблю, пророкує розправу над козаками й іде зі своїм полком: палить вісімнадцять містечок і понад сорок костьолів, щоб справити «поминки по Остапові». Потоцький із п’ятьма полками наздоганяє його над Дністром. Козаки прориваються, але Тарас повертається по люльку й потрапляє в полон. Його спалюють на дереві, а він до останнього гукає козакам, як утекти. Козаки стрибають із кручі в Дністер і відпливають, розмовляючи «про свого отамана».

Аналіз твору

Про що повість. На поверхні — козацька війна проти Польщі. Насправді це три історії, що ростуть з однієї: історія Січі, історія родини Бульби й історія вибору, який кожен герой робить у вирішальну мить. Тарас обирає товариство й віру, Остап — гідність до кінця, Андрій — кохання. Про Січ Гоголь пише як про «шалене буяння веселощів» і школу лицарства, про сім’ю — як про місце, де любов до дітей стикається з обов’язком.

Тарас: ідеал і його ціна. Тарас — не добрий дідусь і не абстрактний герой. Він упертий, владний, каже синам про дружину: «вона — баба, вона нічого не тямить», зневажає науку й хоче війни заради самої війни. Після Остапової смерті, як пише оповідач, навіть самим козакам здавалась «аж завеликою» його «нещадна лють і жорстокість», а його слово на раді «дихало самим тільки знищенням». Водночас Тарас щиро вірить у товариство: у промові перед боєм він каже: «Поріднитися душею, а не по крові, може тільки людина», — і тут його патос здається щирим. А сцена його розмови з Андрієм — найстрашніша в повісті: «Я тебе породив, я тебе і вб’ю!» Побачивши мертвого сина, він і хвалить його, і картає: «Чим не козак був?» — а далі: «А пропав, пропав без слави, як поганий пес!»

Остап і Андрій: два шляхи. Автор одразу протиставляє братів: Остап «твердий до всяких спокус, опріч війни та бучної гулянки», Андрій — меткіший, беручкіший до науки, але й до мрій. Між ними немає ворожнечі: коли Андрій загинув, Остап шкодує брата й просить поховати його. Обидва загинули, але Остап — як герой, Андрій — як «зрадник» у Тарасових очах. Оповідач від себе не засуджує Андрія так однозначно, як Тарас: коли той бачить панну — «Не такою він уявляв її», — його слова стають палким вибухом юної душі. Читач може бачити в ньому й негідника, що зрікся своїх, і людину, яку кохання захопило сильніше за все, чого його вчили.

Андрієва «вітчизна». Головна фраза Андрія — «Вітчизна є те, чого шукає наша душа, що для неї наймиліше» — суперечить усьому, що говорить Тарас про товариство й батьківщину. Для Тараса вітчизна — Земля Козацька й віра, за які треба вмирати. Для Андрія — жива людина, заради якої він обіцяє: «покину, спалю, потоплю». Повість не заперечує права на кохання, але показує: у світі, де вибір між «своїми» й «чужими» подається як єдиний, кохання до ворога для Тараса означає зраду, а не слабкість. Тому смерть Андрія — вершина конфлікту, а не випадковість.

Мати. На сцені мати з’являється лише в розділі I, далі про неї тільки згадують, але саме вона тримає баланс: без неї повість була б лише про війну. Вона єдина, хто не прагне слави, а хоче, щоб діти були поруч. Оповідач каже, що ніхто не зміг би описати «мовчазної сили того горя», а її життя з чоловіком змальовує так: він «покидав її задля шаблі, задля буйного товариства».

Січ і козацьке товариство. Гоголь малює Січ веселою й небезпечною водночас. Тут «республіка», де рівні всі, кошового обирають кулаками, а покарання за вбивство жахливе. Січова свобода не безмежна: вона стоїть на присязі, на праві товариства й на вірі. Коли Тарас каже: «Нічого святішого й нема від товариства!» — він виражає ядро цієї культури: козак не кидає побратима, навіть коли може загинути. Через це половина війська лишається під Дубном, знаючи, чим це може скінчитися.

Історичний фон: що правда, що ні. У розділі I оповідач називає час «тяжкого XV сторіччя», але в тексті діють гетьман Остряниця, Гуня й польський гетьман Микола Потоцький — постаті козацьких повстань 1630-х років (за довідковими джерелами, Жовнинська битва відбулася 1638 року). Дубно, Умань, Варшава, Січ на Хортиці — місця з реальної географії, але Гоголь не тримається точної хронології. Сам Тарас — вигаданий герой; за однією з версій, які наводить Вікіпедія, його образ міг мати прототипом Остапа Гоголя, козацького полковника й предка письменника, але достеменно цього ніхто не знає. Тому повість варто читати як художній образ епохи, а не як підручник історії.

Чутливе: як у повісті показано поляків і євреїв. Повість не дає рівноцінного погляду на всіх учасників. Поляки в повісті — то «лицарі» в золоті й хвалькуваті вояки, то жорстокі виконавці страти над Остапом. Євреїв показано ще упередженіше: у сценах на присіччі козаки розправляються з ними, оповідач описує Янкеля й інших зі стереотипними рисами (жадібність, боягузтво, надмірна метушливість), багато діалогів — образливі за нинішніми мірками. Водночас Янкель діє як окрема особа: він благає про життя, допомагає Тарасові й не видає його, хоча за голову Бульби обіцяно дві тисячі червінців. Такий погляд на євреїв був типовим для XIX століття, тому читати його треба критично: бачити, де оповідач змальовує героя, а де просто повторює упередження. Про війну повість каже мовою героїв («єретики», «недовірки») — цю мову не варто переносити в сучасне мовлення. У розділі XII Тарас палить міста й костьоли, і оповідач подає це як «поминки по Остапові»; про насильство над мирними людьми, зокрема над жінками, він лише натякає. Це не приклад для наслідування.

Дві редакції й переклад. «Тарас Бульба» вперше вийшов 1835 року в збірці «Миргород». 1842 року Гоголь переробив повість: додав три розділи, збільшив описи битв, а в фіналі замість полону Тараса з’явилася страта на вогні. Літературознавці, на яких посилається Вікіпедія, вважають першу редакцію проукраїнською, а другу — проімперською й антипольською. Оцінки різняться, але про цю дискусію варто знати. У російському тексті 1842 року останні слова Тараса довші: він гукає полякам, що вони ще дізнаються, «что такое православная русская вера», і що «подымается из Русской земли свой царь», а в останньому абзаці стоїть «русскую силу». У тексті, що публікує УкрЛіб (переклад Миколи Садовського 1910 року в редакції Івана Малковича та Євгена Поповича), цих слів немає, а «русскую силу» перекладено як «козацьку силу». Українських перекладів існує кілька (Вікіпедія називає дванадцять), і вони по-різному передають ці місця, тому цитувати треба за тим виданням, яке використовує ваш учитель.

Мова й прийоми. Гоголь поєднує дві манери: гротескно-гумористичну (розмови на Січі, жарти на валу) й високу, епічну (описи бою, промови Тараса). Оповідач перериває події, щоб замислитися над долею козаків, звертається до читача, вигукує: «Козаки, козаки!..» Від сцени до сцени змінюється темп: тиха ніч — і раптом бій, довга промова — і короткий постріл. Величезну роль відіграють порівняння, узяті з природи: колос під серпом, шуліка над перепелом, хорт, що женеться за зайцем.

Фінал і головна думка. Останні слова Тараса — про козака, якого нічого не злякає: «Думаєте, є що-небудь на світі, чого б злякався козак!..» — і про козаків, яких він рятує, навіть коли сам у вогні. Останній абзац відводить погляд від вогнища на Дністер: «Козаки хутко пливли вузенькими двостеренними човнами…» — і розмовляли про свого отамана. Так повість завершується пам’яттю про героя, а не його смертю. Але це й запитання до читача: чи варта козацька слава тієї ціни, яку заплатили Остап, Андрій, мати й сам Тарас? Гоголь відповідає пафосом, а читач має право відповісти по-своєму.