Характеристика міс Полі

Хто така міс Полі

Міс Полі Гаррінґтон — тітка Поліанни, господиня великої садиби в містечку Белдінґсвіл. Їй сорок років, вона живе сама й любить самотність і тишу. У садибі килими, картини, служниця Ненсі й садівник старий Том; усе чисто, упорядковано і холодно. Коли помирає преподобний Вітьєр, батько Поліанни, міс Полі отримує лист про осиротілу одинадцятирічну дівчинку. Вона відповідає, що прийме її: людина з таким почуттям обов’язку не могла б учинити інакше. Слово «обов’язок» із цього моменту стає ключем до її характеру.

Обов’язок замість ніжності

Спершу міс Полі робить для небоги все, що «належить», але робить це по-діловому. Вона не їде на станцію, не підводиться, коли Поліанна вбігає до вітальні, і зовсім не хоче слухати про її батька. Поліанну поселено на горищі: голі стіни, спека, жодної картини. Міс Полі, здається, навіть не думає, що дитині там тяжко.

Вона складає дівчинці розклад: читання вголос, шиття, куховарство, музика. Поліанна щиро питає: «Коли ж я житиму?» — і тітка вперше чує, що дихати ще не означає жити. Міс Полі називає її неймовірною дитиною, але все ж обіцяє час для ігор. Показово, що міс Полі не вміє просто порадіти за дитину: коли Поліанна розповідає, яка вона щаслива, тітка відповідає, що сподівається, що від цього є й певна користь.

Звідки її самотність

Про минуле міс Полі повісті розповідають небагато, але досить. Її сестра Дженні в двадцять років вийшла за священика-місіонера всупереч родині — і міс Полі, за словами старого Тома, «люто ненавиділа» цього пастора, який забрав у неї сестру. Потім була плітка з Джоном Пендлтоном, через яку вона роками не розмовляла з ним. Був і лікар Чилтон, її давній коханий: вони посварилися, і ніхто не зробив кроку назустріч. Лікар прямо каже, що не перетинав порога садиби п’ятнадцять років. Відтоді міс Полі, як каже старий Том, замкнулася в собі, як устриця у мушлі.

Тому її суворість — не зло, а броня. Гордість не дозволяє їй першою сказати слово, а почуття обов’язку замінює їй тепло.

Поліанна розтоплює крижину

Поліанна не боїться тітки й не ображається. Вона кидається їй на коліна, обіймає, дякує, а коли її карають, вона щиро радіє. Тітка наказала нагодувати її на кухні — дівчинка лише обіймає тітку. Спати Поліанну залишили в тітчиній спальні — вона знову в захваті. Після третього такого випадку автор зауважує, що міс Полі почувається на диво безпорадною.

Дедалі помітніші зміни. Вона переселяє небогу з горища в кімнату поверхом нижче, з килимами, фіранками й трьома картинами. Дозволяє залишити кошеня, яке сама ненавиділа. Погоджується, щоб Поліанна зачесала її, і бачить у люстерку обличчя, яке сяє збентеженням і здивуванням. Коли Поліанна накидає на неї мереживну шаль і червону троянду, а в вікні раптом з’являється лікар Чилтон, міс Полі втікає й сердиться на небогу, що та виставила її напоказ. Це вже не холодний обов’язок, а справжні почуття, навіть сором і розгубленість.

Ненсі помічає це першою й каже Поліанні: у господині нарешті з’явилися нормальні людські почуття, вона не просто виконує обов’язок.

Після аварії: гра в радість для двох

Коли Поліанну збиває автомобіль, міс Полі сполотніла. Пізніше, коли лікар Мід повідомляє, що дівчинка, мабуть, ніколи не ходитиме, міс Полі вигукує: «Тільки не це!» — а почувши розпачливий крик Поліанни, вперше в житті втрачає свідомість.

Тепер міс Полі сидить біля ліжка, дозволяє кицьці й Баффі лежати на ліжку, розвішує по вікнах скляні призми, щоб танцювала «веселка», тричі посилає по свіжі букети й щодня робить зачіску, аби догодити Поліанні. Коли Ненсі пояснює, що Поліанна від червня вчила все місто радіти, а тепер усе місто намагається віддячити їй своєю радістю, міс Полі каже: «На мою думку, це чудова гра, і я теж хочу навчитися в неї гратися». Взимку вона й сама знаходить, з чого порадіти: розповідає історію про двох безпритульних дітей, які знайшли зірвані вітром двері, і про бабусю, в якої було лише два зуби, але вони розташовані один навпроти одного.

А вирішальне — це гордість. Лікар Чилтон хоче оглянути дівчинку, проте п’ятнадцять років не переступав порога садиби й не може прийти без запрошення, а міс Полі довго мовчить. Лише коли хлопчик Джиммі Бін, підслухавши розмову, повідомляє їй, що Поліанна ще може ходити, вона погоджується й сама просить лікаря Воррена покликати Чилтона. Так любов до небоги вперше виявляється сильнішою за власну гордість.

Висновок

Міс Полі — героїня, яка проходить шлях від «обов’язку» до «серця». Спершу вона холодна, самотня й горда, проте Поліанна своєю щирістю і радістю робить те, чого не змогли ні роки, ні розум: розтоплює крижину. Фінал підтверджує цей шлях: міс Полі виходить заміж за лікаря Чилтона, помирившись із ним через п’ятнадцять років мовчання, а сама Поліанна пише їм листа. Образ міс Полі показує головну думку повісті: навіть найзакритіша людина може змінитися, якщо поруч є той, хто любить без умов.