Полліанна

Про цю сторінку. За програмою «Полліанна» вивчається за вибором учителя, зазвичай 3–4 розділи. Тут повість розібрано повністю за перекладом Богдани Гори (31 розділ, ~48 тисяч слів). В її перекладі ім’я пишеться «Поліанна» з однією «л», у програмі — «Полліанна», тому на сторінці ми вживаємо обидва варіанти. Якщо задали лише початок, читай розділи з першого по шостий: у них пояснюється «гра в радість».

Стислий переказ

Червневого ранку міс Полі Гаррінґтон, самотня й суворо стримана жінка, вже знає з листа, що помер пастор Джон Вітьєр. Його одинадцятирічна дочка Поліанна — небога міс Полі, і тітка вирішила взяти її до себе. Із почуття обов’язку вона поселяє дитину на горищі й навіть не їде зустрічати її на станцію.

Поліанна приїздить рум’яна, балакуча, у картатій сукенці. Вона вигадує, з чого порадіти навіть тут: з виду з вікна, з того, що в кімнаті немає дзеркала, яке показувало б її веснянки, з того, що речей мало. Вона навчає цієї «гри в радість» служницю Ненсі, а потім хвору місіс Сноу, самотнього пустельника Пендлтона, пастора, і гра розходиться по всьому містечку; тітка дізнається про неї лише від Ненсі, вже після аварії.

Усе йде добре, поки наприкінці жовтня Поліанну не збиває автомобіль. Вона втрачає здатність ходити, а лікар Мід із Нью-Йорка каже, що надії майже немає. Дівчинка вперше не знає, з чого радіти. Тоді все містечко приходить до садиби й просить передати Поліанні, як гра змінила їхнє життя; міс Полі не пускає людей до дитини, але переказує їхні слова.

З допомогою Джиммі Біна, хлопчика, якого Поліанна колись привела до тітки, лікар Чилтон дістає запрошення оглянути її. Він знає, як лікувати такі хвороби. Міс Полі, яка колись посварилася з ним, змінює думку, і зрештою вони одружуються. Поліанна їде до лікарні, а через майже десять місяців пише лист: «Я можу-можу-можу ходити!»

Докладний переказ за розділами

Повість має 31 розділ. Для зручності розбито на кілька частин за подіями.

Приїзд (розділи 1–4)

Міс Полі отримує лист від Джеремаї Байта: її швагер, пастор Джон Вітьєр, помер, а дівчинка лишилася сиротою. Вона відповідає, що прийме небогу: «людина з таким почуттям обов’язку» не могла б учинити інакше. Міс Полі згадує старшу сестру Дженні, яка вийшла заміж за священика-місіонера всупереч родині й поїхала з ним; родина порвала з нею, лишився лише лист, а потім прийшла звістка про її смерть.

Служниця Ненсі прибирає кімнатку на горищі й з обуренням розповідає про все старому садівникові Тому. Том згадує міс Дженні як небесного янгола й пояснює, що міс Полі колись мала коханого, після чого «наче полину й будяччя наїлася».

Поліанна приїздить 25 червня. Ненсі зустрічає її на станції, а дівчинка від захвату обіймає її, думаючи, що це тітка. Вона розповідає про Жіночу допомогу, про червоний килимок для церкви й про чорну сукню, якої в пожертвах не знайшлося. Коли дізнається, що Ненсі — лише служниця, не засмучується, а тішиться, що в неї є ще й вона.

Зустріч із тіткою холодна: міс Полі не підводиться, а Поліанна кидається їй на коліна. Тітка заборонила згадувати батька, бо їй «не цікаво». Дівчинку проводять на горище. Вона плаче, а потім шукає, з чого порадіти: рада, що в кімнаті мало речей, що немає дзеркала, що видно прекрасний краєвид.

Гра в радість і перші дні (розділи 4–6)

Поліанна відчиняє вікно, спускається по дереву й іде на скелю із самотньою сосною. Ненсі знаходить її, і дорогою Поліанна розповідає про гру. Тато вигадав її, коли замість ляльки надійшли милиці: можна радіти, що милиці не потрібні. Ненсі обіцяє грати.

Тітка Полі дає розклад: уроки шиття, музики, читання, приготування їжі. Поліанна питає: «Коли ж я житиму?» І пояснює, що людина спить і дихає, але ще не живе. Слово «обов’язок» вона починає ненавидіти. Увечері, коли від спеки не заснути, вона виходить на дах солярію й лягає спати просто неба. Тітка в паніці кличе Тімоті й Тома, а потім бере дівчинку спати до себе: вже втретє її спроба покарати Поліанну виявилася для дівчинки нагородою.

Люди містечка (розділи 7–9)

Поліанна гуляє містечком. Вона вітається з чоловіком у чорному сурдуті, Джоном Пендлтоном, який нікому не відповідає. Вона також носить холодець хворій місіс Сноу, яка лежить у темній кімнаті й на все скаржиться. Поліанна піднімає штори, зачісує їй волосся, і місіс Сноу здивовано дивиться на себе в дзеркало. Про «гру в радість» Поліанна розповідає їй під час наступних візитів.

Ненсі розповідає, що Пендлтон — найбагатша, але найзамкненіша людина в місті. Поліанна вірить, що він насправді добрий. Дівчинка тепер часто приходить до місіс Сноу. Коли Поліанна мимохідь признається, що мріяла про килими й картини, міс Полі наступного дня велить перенести її речі в кімнату поверхом нижче.

Джиммі Бін і Жіноча допомога (розділи 10–11)

Поліанна приводить додому кошеня, пса, а потім хлопчика-сироту Джиммі Біна, якому нема де жити. Міс Полі гнівається й називає його жебраком. Джиммі ображений. Тоді Поліанна йде до місцевої Жіночої допомоги, але дами не хочуть брати хлопчика: їм важливіше не зменшити пожертви для дітей в Індії, бо інакше громаду не відзначать у звіті.

Пендлтон і лікар Чилтон (розділи 12–16)

Гуляючи в Пендлтонському лісі, Поліанна знаходить Пендлтона із зламаною ногою, біжить до його будинку й по телефону викликає лікаря Чилтона. Вона носить йому холодець. Лікар Чилтон каже, що Поліанна діє на хворих краще за ліки. Дізнавшись, що вона небога міс Полі, Пендлтон питає, чи не тітка прислала холодець, а почувши, що тітка просила це приховати, каже: «Я так і знав».

Поліанна робить тітці Полі зачіску, вбирає її в мереживну шаль і прикрашає трояндою. Лікар Чилтон бачить тітку у вікні, і та, збентежена, тікає. Пендлтон розповідає Поліанні про свої скарби з подорожей, а Ненсі здогадується, що він колись кохав міс Полі.

Призми й сюрпризи (розділи 17–20)

Пендлтон відчиняє для Поліанни веселку: за його вказівкою Поліанна вішає на вікно скляні підвіски від старого канделябра, і кімната наповнюється кольором. Вона розповідає йому про гру. Пендлтон пропонує їй переїхати до нього, і Поліанна розуміє це так, що вони з тіткою переїдуть разом. Але виявляється, що Пендлтон колись кохав не міс Полі, а її маму. Поліанна відмовляється залишити тітку й пропонує йому усиновити Джиммі Біна.

Священик і лікар (розділи 21–22)

Пастор Форд, який хотів висловити парафіянам гіркі слова, дізнається від Поліанни про вісімсот «радісних текстів» у Біблії й пише зовсім іншу проповідь. Лікар Чилтон натякає Поліанні, що марно сподівався на чиюсь руку й серце.

Нещасний випадок (розділи 22–25)

Наприкінці жовтня Поліанну збиває автомобіль. Вона втрачає здатність ходити. Лікар Воррен викликає фахівця з Нью-Йорка, лікаря Міда. У коридорі міс Полі, налякана його словами, вигукує, що дівчинка ніколи більше не ходитиме, а кошеня Флаффі прочиняє двері, і Поліанна чує. Вона питає, з чого тепер радіти.

Подяка міста (розділи 26–27)

Усе містечко приходить до Поліанни. Пендлтон вирішує усиновити Джиммі Біна, Міллі Сноу розповідає, як змінилася її мати, вдова Бентон одягла блакитний бант, місіс Тарбел радіє, а місіс Пейсон із чоловіком вирішили не розлучатися. Ненсі нарешті пояснює міс Полі всю гру, і та вирішує теж грати.

Одужання (розділи 28–31)

Лікар Чилтон дізнається, що може допомогти Поліанні, але чекає на запрошення міс Полі. Джиммі Бін підслуховує розмову лікаря з Пендлтоном і біжить до міс Полі. Тітка вперше сама просить лікаря Воррена запросити Чилтона. Лікар оглядає Поліанну, а потім міс Полі й він одружуються. Через десять місяців Поліанна пише з лікарні: «Я можу-можу-можу ходити!»

Аналіз твору

Про що повість

Це розповідь про дівчинку, яка вчить інших радіти, а потім сама потребує цього уроку. «Гра в радість» — це не вдавання, що все добре, а вміння помічати щось хороше навіть у лихому. Поліанна не заперечує, що милиці замість ляльки — це прикро; вона просто знаходить, що милицям можна порадіти.

Автор показує, що така радість заразна: за кілька місяців змінюються місіс Сноу, пустельник Пендлтон, лікар Чилтон, навіть сувора тітка. Але повість не про «все легко». Коли Поліанна втрачає здатність ходити, вона запитує: «з чого ж мені радіти?» Саме тоді виявляється, що радість, яку вона роздавала, повертається до неї через людей.

Образ Поліанни

Поліанна — щира, балакуча й наївна дівчинка, яка не помічає чужої недоброзичливості. Вона не ображається на тітку й гадає, що та просто не вміє радіти. Коли її селять на горищі, вона не скаржиться, а шукає краєвид. Вона не боїться незнайомих і щодня вітається з Пендлтоном, поки той нарешті не відповідає.

Але автор показує й її слабкість: вона плаче вночі, хоче татка, і їй важко грати в гру, яку вигадав тато. Після аварії вона розгублена: вона вчила інших радіти, але тепер не знає, як зробити це для себе. Саме тут її образ стає по-справжньому живим: вона не ідеальна, а дитина з сильним характером.

Міс Полі: від обов’язку до любові

Міс Полі спершу — втілення слова «обов’язок». Вона виконує все правильно: бере небогу, купує одяг, навчає, але робить це без тепла. Поліанна змінює її малими кроками. Тітка дозволяє Поліанні зробити їй зачіску, переселяє небогу в кращу кімнату, терпить кошеня й пса. Ще до аварії Ненсі каже, що в міс Полі «нарешті з’явилися нормальні людські почуття». А наприкінці міс Полі сама просить лікаря Воррена покликати Чилтона, хоч це означає примиритися з людиною, на яку вона колись образилася.

Містечко й люди-дзеркала

Кожен із героїв показує, що буває, коли не вміти радіти. Місіс Сноу роками шкодує себе й лежить у темряві. Пендлтон живе замкнено, бо його давнє кохання не здійснилося. Лікар Чилтон самотній і гордий, а парафіяни пастора сваряться через дрібниці. Поліанна не вмовляє їх, а просто розповідає свою гру, і вони змінюються. Пізніше саме вони приходять до неї з вдячністю.

Гумор і сумні сторони

Книжка смішна, коли Поліанна приводить кошеня, пса й хлопчика, а тітка тільки безпорадно зітхає, або коли Поліанна запитує, чи міс Полі ніколи не грюкала дверима. Але ця веселість не робить історію легковажною. Гірка частина — це страх, що Поліанна більше не ходитиме, і усвідомлення, що радість не скасовує болю.

Оригінал і переклад

Роман «Pollyanna» англійською вийшов 1913 року в США, у 1915 з’явилося продовження. В українській книжка відома як «Поліанна» й «Полліанна». Розбір написано за перекладом Богдани Гори з УкрЛібу, де ім’я пишеться з однією «л». В англійській мові слово «pollyannaism» означає невгамовний оптимізм і подекуди вживається як докір надто наївній вірі в добро; про це корисно згадати на уроці, але в тексті цієї повісті автор показує не наївність, а силу вдячності.