Запорожці

Про чутливі місця. У тексті 1870-х років люди різних народів і станів показані очима героїв того часу: польські пани, шинкарі, московське військо, німці-колоністи. Це погляд автора, який переживає за бідний народ без власної держави. Переносити такі слова й оцінки на сьогоднішніх людей не слід. Читай оповідання як літературну пам’ятку.

Стислий переказ

Молодий лоцман Карпо Летючий жив у селі Старий Кодак біля Дніпрових порогів. Він був нащадком запорожців, знав кожен камінь на порогах і дуже любив Олесю, дочку отамана Івана Музики. Одного разу якийсь купець попросив найнадійнішого лоцмана, і отаман послав Карпа. Він пообіцяв «велику-велику плату» — те, «що маю найлюбішого, наймилішого».

Байдак пройшов перші пороги, але біля Діда-Ненаситця раптом дмухнув вітер. Судно понесло на скелі, зламалося стерно, і байдак розбився. Карпо вирішив, що втратив усе, і кинувся в воду.

Прокинувся він у дивному світі: над ним світилася водяна стеля, а внизу ріс сад. Там жили запорожці. Вони розповіли, що після зруйнування Січі їхні характерники зачарували її, і Січ сховалась під Дніпром. Карпа повели до гетьмана. Той розпитував про Україну й сумував, що про козаків майже не пам’ятають.

Біля золотого хреста на острові лунав чарівний дівочий спів. Співала калина. Після молитви один із запорожців набрав у криниці води й тричі бризнув на кущ, і калина стала дівчиною Марусею. Вона полюбила гетьмана й за це сто літ простояла калиною. Гетьман дозволив їй піти на землю: якщо там добре — лишатися, а якщо ні — повернутися.

Старий запорожець перетворився на орла й поніс Марусю й Карпа над Україною. Орел показав їм, як погано там діється. Маруся прийшла до рідного хутора Чаплів і побачила велике село, а нащадки Музики жили в убогій хаті. Вона заплакала, знову стала калиною в садку, і її сльози потекли річкою до Дніпра. Карпо дізнався, що його покарано, а Олеся вийшла заміж, і подався за Дунай. Більше про нього ніхто не чув.

Докладний переказ за епізодами

1. Лоцман. Карпо Летючий — молодий, високий, чорнявий, гарний і сміливий. Ще змалку він ходив із батьком на байдаках, знав усі пороги. Отаман настановив його «дядьком», хоч той дуже молодий.

2. Обіцянка отамана. Приплив купець і попросив найкращого лоцмана. Отаман сказав: «Нема в мене певнішого і вірнішого лоцмана, як Карпо». Перед рейсом додав: «як щасливо вернешся додому, то дам тобі велику-велику плату — що маю найлюбішого, наймилішого». У Карпа забилося серце: він згадав Олесю, дочку отамана.

3. Плавба. Байдак вилетів, мов птиця. Пройшли Кодацький, Звонецький, Сурський і Лохманський пороги. Карпо тішився. Нарешті почув рев Діда, або Ненаситця.

4. Біда. Раптом дмухнув вітер, знес байдак набік і кинув на камінь Крутько. Стерно зламалось, судно розбилося. «Тепер все пропало, все згинуло!» Карпо вирішив, що втратив честь і Олесю, і кинувся в бурхливу воду.

5. Підводна Січ. Він прийшов до тями на скелі під водою. Над ним була «водяна стеля», а внизу — сад. Двоє високих красивих людей спитали: «Хто ж ти такий?» Карпо забув своє ім’я. Вони назвались запорожцями й пояснили: «Нашу Січ поглинув Дніпро».

6. Шлях до гетьмана. Карпа ведуть повз курені, повз старих запорожців, що сидять, мов вирізані з каменю, повз кобзаря, який співає про давніх гетьманів. На лузі танцюють молоді козаки, повз річку з козацьким кладовищем. Усі кричать: «До гетьмана!».

7. Гетьман. Гетьман сидів під зеленим дубом. Він був величезний, у золотому поясі, з булавою. Побачивши Карпа, він заплакав і спитав: «Чи пам’ятають на Україні про гетьмана й козаків, чи згадують?» Карпо відповів: «Трохи пам’ятаємо». Гетьман важко зітхнув.

8. Церква й калина. Гетьман повів козаків до церкви. На острові стояв золотий хрест із терновим вінком і три веселки. Звідти лунав чудовий дівочий голос. Це співала калина, що росла біля криниці. Після молитви старий запорожець бризнув на калину водою, і вона стала дівчиною — Марусею, дуже схожою на Олесю.

9. Історія Марусі. Старий характерник нагадав їй: ти полюбила нашого гетьмана, приплила на човні й ступила на січовий острів. Запорожцям не можна кохати, тому ти стала калиною і сто років спокутувала. Гетьман дозволив їй піти на Україну.

10. Орел. Дід-характерник став орлом і поніс Карпа й Марусю. «Бо я запорожець і люблю простор». Високо в небі орел показав, що діється в Україні: жовті гадюки — це польські пани, що ссуть кров із землі; черви — шинкарі, що висисають із України «останній сік»; сіра комашня — московське військо, де «нема ні однісінького козака»; а люди ніби зачаровані й сплять. Орел оплакує й порожній острів, де були Січ і козацькі могили: тепер там німецька череда й картопля.

11. На землі. Орел посадив їх на березі й упав у піну порога. Маруся розповіла, як колись полюбила гетьмана. Потім вони пішли до її хутора. По дорозі бачили розкішні лани, але вони були панські. Пастухи ходили обдерті. Хутір Чаплів став великим селом із цукровнею й млинами.

12. Музиківка. Маруся прийшла на Музиківку — куток у балці, де колись стояла хата її батька. Невеличка хата з тином і дерезою на окопі була схожа на її рідну, а в ній сиділа стара жінка, така схожа на матір, що Маруся кинулась їй на шию. «Я не мати твоя, а ти не дочка моя», — відповіла жінка: вона була Василева жінка з роду Музик, а ця хата, за розповідями старих людей, була тут першою в Чаплях. Маруся зрозуміла, що минуло багато часу. Господиня скаржилась на бідність: «За поле плата велика, а тут і подушне плати, і на волость, і на школу». Маруся пригадала батькову хату — обвішану зброєю й вишиваними рушниками, з отарою, ставком, млинком і пасікою. Вона вийшла в садок, заплакала й знову стала калиною.

13. Калина й сльози. Уночі в садку виросла й зацвіла калина, роса з неї закапала в криницю, вода піднялась через край і потекла річечкою аж до Дніпра. Вдосвіта родина Музиченків вийшла в садок і здивувалась. Тієї ж миті на Січі під хрестом знову зазеленів кущ калини, заспівав голос — ще жалібніший, — і заплакали гетьман та запорожці.

14. Доля Карпа. Карпо вночі зайшов у село. Товариш розповів, що його хату продали за байдак, начальство присудило дати йому двісті різок, а Олеся давно повінчалась з іншим. Карпо заплакав і в ту ж ніч пішов за Дунай. Про нього більше ніхто не чув.

Аналіз твору

Легенда про зачаровану Січ. Нечуй-Левицький бере народну легенду: нібито Січ не зникла, а сховалась під Дніпром. Такі легенди ходили серед людей. Автор використовує її, щоб сказати: коли держави немає, пам’ять живе в казці.

Дві Україні. Оповідання будується на контрасті. Під Дніпром світло, тихо, весело: сади, співи, танці. На землі бідно, сумно, чужі пани. Різко відрізняється й Карпо до і після: спершу він упевнений і гордий, а наприкінці вдома на нього вже чекає вирок.

Образ Карпа. Він відважний і сумлінний: старається виправдати довіру отамана. Але фінал для нього сумний: його засудили за аварію, а кохана вийшла заміж. Автор не картає його, а показує, як несправедливо буває з простою людиною.

Калина й Маруся. Калина — любимий символ в українській культурі. Тут вона ще й образ дівчини, чий голос співає про горе України. Її історія — про кохання, яке заборонене запорожцям. А ще Маруся стає ніби «совістю» України: вона мусить побачити, як там, і розказати козакам.

Гетьман і запорожці. Вони описані як велетні, прекрасні, з золотою булавою. Це гіпербола — мрія про славне минуле. Але над ними сумна думка: чи пам’ятають про нас на Україні? Автор ніби запитує й читача: чи пам’ятаєш ти?

Політ орла. Це суспільна частина. Орел показує, що діється в Україні, образами гадюк, червів і сірої комашні. Ці образи дають зрозуміти, що народ пригнічений, і що козацької сили немає. Читати їх слід як алегорію XIX століття, а не як оцінку сьогоднішніх людей.

Краса й слово. Нечуй-Левицький дуже докладно описує природу: пороги, воду, сонце крізь «скляну стелю». Сцени змальовано з любов’ю до рідного краю.

Мова. У тексті багато народних слів: байдак (великий дерев’яний човен), лоцман (той, хто проводить судна через пороги), отаман, характерник (запорожець із чарівними здібностями), булава (знак влади гетьмана), кобзар. Багато порівнянь і повторів.

Головна думка. Козацька воля й слава живі в народній пам’яті, але нинішнє життя без свободи й справедливості гірше за давнє. Автор закликає не забувати минулого й дбати про людей.

Скільки в оповіданні правди й вигадки

Реальні тут Дніпрові пороги, назви Кодак і Ненаситець, лоцмани, які проводили судна. Вигадка — зачарована Січ, жива калина й орел-запорожець. Про те, що лоцмани були нащадками запорожців, Нечуй-Левицький пише від себе, і це правдоподібно: вони жили біля колишніх січових земель. Усе чарівне — частина легенди.