Іван Нечуй-Левицький

Коротко про життя

Іван Левицький народився в родині сільського священника у Стеблеві — містечку над Россю на Черкащині. Батько був людиною освіченою і, що для того часу незвично, свідомо українською: він збирав книжки, цікавився історією і навчав селянських дітей. Саме з дому майбутній письменник виніс і любов до мови, і звичку уважно слухати, як говорять люди навколо.

За родинною традицією хлопця віддали вчитися на священника: духовне училище в Богуславі, Київська семінарія, потім духовна академія. Але дороги до церкви Левицький не обрав — після академії він пішов учителювати.

Учитель на чужині

Понад двадцять років він викладав російську мову й літературу в гімназіях далеко від дому — у Полтаві, Каліші, Седльце, Кишиневі. Парадокс його біографії в тому, що найкращі українські книжки він писав, живучи поза Україною: пам’ять про Стеблів, про сільські розмови й характери працювала на відстані навіть гостріше.

Друкуватися українською тоді було майже неможливо: діяли Валуєвський циркуляр і Емський указ. Твори Нечуя-Левицького виходили здебільшого у Львові, в галицьких виданнях — і вже звідти поверталися до читача.

Що він зробив для літератури

Нечуй-Левицький першим показав українське село без ідеалізації — з гумором, побутовими подробицями й дуже точною мовою. Його персонажі не «типи селян», а люди з упізнаваними звичками: у «Кайдашевій сім’ї» кожен герой говорить по-своєму, і за самою мовою видно, хто він.

Крім повістей про село («Кайдашева сім’я», «Микола Джеря», «Бурлачка»), він писав про інтелігенцію («Хмари»), історичні романи («Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський») і перекладав. Останні роки жив самотньо, дуже скромно, до кінця залишаючись людиною суворого розпорядку й неголосного характеру.