Характеристика Марусі з казки-легенди Нечуя-Левицького «Запорожці»

«Запорожці», Іван Нечуй-Левицький

дівчина, що стала калиною 5 клас

Риси характеру

Щире кохання: Вона розповідає, як стояла з відром на березі, коли повз їхав гетьман: задивилась, і «відерце моє й поплило за водою». Потім вона часто виходила на берег, аж поки одного вечора не побачила гетьмана: «Мене так і потягло до його, як-от проміння сонця тягне росу з квіток». Вона сіла в човник, поплила й упала перед ним на коліна. Гетьман згодом каже: «За твою щиру любов до мене ти каралась, за щиру любов ти й спокутувала».
Здатність пожертвувати всім: У тому коханні Маруся забула про все: «І я забула батька й матір, забула свої степи, свій хутір і свої квітки, забула про Дніпро, про небо й сонце». Для запорожців це «великий гріх»: запорожець не має кохати дівчат, а дівоча нога не повинна торкатись січової землі. Маруся приймає кару — сто років стоїть калиною.
Поетичність і пісня: Навіть калиною вона співає. Карпо чує дівочий голос, «рівного, високого, дзвінкого та голосного», у якому «велика, незмірна туга та горе, то надія, то радість і гаряче кохання». Коли гетьман і козаки моляться, голос співає пісню до бога, і «вся громада слухала ту пісню і плакала». Тому і спокута Марусі — не мовчання, а пісня, яка зворушує Січ.
Прив’язаність до рідної землі й сім’ї: Прокинувшись, вона питає: «Де ж моя мати? Де мій милий гетьман?» а згодом просить Карпа: «Проведи ж мене, козаче, до мого батька, до хутора Чаплів». Степом вона захоплено каже: «Степи мої, степи мої! ви й досі такі гарні та зелені, як і колись були». У хаті Музиківки вона кидається на шию старенькій жінці, бо та так схожа на її матір.
Чутливість до чужої біди: Побачивши худих і обідраних пастухів, Маруся питає: «Чий се скот ви пасете? Чи козацький, чи свій?» А почувши: «Панський!», шукає людське й козаче: «А де ж людське? де ж козаче?» У хаті вона не стримує співчуття: «Які ж ви, тітко, бідні!» Її біль — це біль за весь народ, а не лише за власну долю.
Вірність гетьману й обіцянці: Гетьман дозволив: якщо людям добре, лишайся; «а коли людям погано жити, то ти вернешся до нас, знов от тут перед хрестом станеш калиною і розкажеш нам, і виспіваєш нам про горе України». Побачивши бідність Музиківки, Маруся плаче в садочку, а потім «знов стала калиною». Одночасно калина зеленіє й біля золотого хреста, а пісня звучить «ще жалібніша, ще смутніша».

Хто така Маруся

Маруся — дівчина з роду Музик, яка колись жила на хуторі біля Дніпра. Вона з’являється в казці не відразу: спершу Карпо чує в зачарованій Січі голос, який співає то про кохання, то про горе, і лише потім бачить кущ калини над криничкою. Один із запорожців-характерників бризкає на калину водою, і ягоди стають квітками й стрічками, а білий цвіт — білим лицем. Коли Карпо придивляється, перед ним Олеся, але дівчина відповідає: «Я не Олеся; я Маруся».

Кохання, що стало «гріхом»

Історію свого кохання Маруся розповідає сама. Гетьман пливе дубом, вона черпає воду, задивляється — і відерце пливе за водою. Гетьман сміється до неї, а вона вдома не чує, як мати лає за відерце. Вона часто виходить на берег, а одного вечора бачить гетьмана й пливе човником на січовий острів. Для неї це «пишний сон», який хотілося б продовжити навіки: Маруся забуває «батька й матір, … степи, … хутір». За правилами Січі це «великий гріх»: запорожець не повинен кохати дівчат. Тому вона стала калиною, а разом з Січчю її «поглинув Дніпро».

Спокута: сто років калиною

Сто літ Маруся стоїть під золотим хрестом, а її голос лунає над Січчю. Спокута не мовчазна: калина співає, коли молиться гетьман, і козаки плачуть. Гетьман дивиться на неї довго й ласкаво: «Його грізне лице стало таке ласкаве, як у малого хлопця». Він відпускає її на Україну, поставивши умову: якщо там добре жити, лишайся й кінчай свій людський вік; якщо погано — повертайся й виспівуй «про горе України».

Повернення на Україну

Маруся прокидається, не знаючи, скільки спала: «Отсе, як же я довго спала! … який же дивний був мій сон!» Вона прагне побачити матір і рідний хутір. Орел показує їй Україну згори: по землі в’ються «жовті гадюки» — польські пани, «черви» — шинкарі, а козаків уже немає, лише московське військо. Коли вони з Карпом ідуть степом, її питання — «Чий се скот ви пасете?», «А де ж людське? де ж козаче?» — показують, що вона думає про народ. Уся Україна змінилась: де був хутір, там село Чаплі, а в хаті на Музиківці живе бідна Василева жінка, що Марусі не знає. Маруся ще раз дивиться на степ, на криницю, на синє небо, зітхає й знов стає калиною.

Чому Маруся знову стає калиною

Вибір Марусі — це відповідь на гетьманову умову. Вона бачить, що людям погано жити: бідність, панські череди, чужі поля. Вона не залишається, а повертається до Січі, щоб «виспівувати» про горе. Можна прочитати так: Нечуй-Левицький робить її голосом України, що виносить вирок сучасності. Висновок для шкільної характеристики такий: Маруся — щира, чуйна й вірна; її кохання стало гріхом, а її пісня стала пам’яттю.

Стосунки з іншими

Гетьман: кохання Марусі; саме він і відпускає її, і ставить умову: повернутися калиною, якщо людям на Україні погано
Карпо Летючий →: супутник; Маруся виходить із ним до Чаплів і плаче, побачивши Музиківку, а Карпо не зводить з неї очей
Олеся (Музиківна): кохана Карпа, з роду Музик («ваше вже п’яте коліно»); схожість із нею така велика, що Карпо приймає Марусю за Олесю
Орел (дід-характерник): несе Марусю й Карпа з-під води й розповідає, що діється на Україні

Цитати-характеристики

«Я не Олеся; я Маруся, хоч я й Музиківна, як ти кажеш.»

відповідь Карпові, який прийняв її за Олесю
«Отсе, як же я довго спала!»

перші слова після того, як вона знову стала дівчиною
«Мене так і потягло до його, як-от проміння сонця тягне росу з квіток.»

про те, як вона пливла до гетьмана
«Степи мої, степи мої! ви й досі такі гарні та зелені, як і колись були.»

на рідному степу після ста років
«А де ж людське? де ж козаче?»

питання про землі, на яких працюють люди

План характеристики

Для усної відповіді або твору-характеристики.

Хто така Маруся
Кохання, що стало «гріхом»
Спокута: сто років калиною
Повернення на Україну
Чому Маруся знову стає калиною