Наталка Полтавка

Стислий переказ

Дія відбувається в селі над річкою Ворсклою, поблизу Полтави. Бідна сирота Наталка з матір’ю Терпилихою чекають Петра — годованця, якого років чотири тому вигнав із двору покійний батько Наталки. Терпилиха, змучена вбозтвом і старістю, умовляє дочку забути Петра й вийти заміж. Виборний Макогоненко пропонує жениха — заможного сільського возного Тетерваковського, якому Наталка спершу відмовила сама. Заради спокою матері вона погоджується на сватання.

Того самого дня, коли виборний із возним сватаються до Наталки, у село, нічого не знаючи ні про заручини, ні про те, що Терпило помер, а родина переселилася, приходить Петро. Він називає себе бурлакою-сиротою; тільки від Миколи дізнається, хто живе в цій хаті, а Микола з того, як Петро здригнувся на ім’я Наталки, здогадується, хто це, і влаштовує таємну зустріч. Коли про повернення Петра дізнаються возний, виборний і Терпилиха, возний вимагає, щоб Наталка виконала обіцянку, і грозить судом за порушення заручин. Петро, не бажаючи ставати їй на заваді, радить скоритися матері, віддає всі зароблені гроші й хоче піти назавжди. Зворушений цим вчинком, возний сам відмовляється від Наталки на користь Петра, і п’єса закінчується загальним щастям і піснею про добрих «полтавців».

Докладний переказ за діями

Дія I. Наталка виходить із хати з відрами на коромислі й, лишившись сама, співає сумну пісню «Віють вітри, віють буйні» про Петра, якого давно не бачила. З’являється возний Тетерваковський. Він просить, щоб вона не казала йому «добродію», а знайшла «умилительноє названіє», і освідчується спершу піснею, потім мішаниною церковнослов’янської й канцелярської мови, вставляючи «теє-то як його». Наталка ввічливо, але твердо відмовляє: «чи я вам рівня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду; та й по всьому я вам не під пару». У пісні додає: «Ти пан возний — тобі треба не мене, сільськую», а потім: «Моє все багатство єсть моє добре ім’я». Коли наближається виборний Макогоненко, Наталка бере відра й іде додому.

Виборний, ідучи, співає «нісенітницю». Возний розпитує його про новини і, почувши, що «всьому земству урвалася тепер нитка», сумує, що «взяточок» тепер доводиться «виканючувати». Виборний хвалить Наталку («Золото — не дівка!»), і возний зізнається, що любить її всією душею. Тоді виборний розповідає передісторію: Терпило, «понадіявшись на своє багатство», почав водитися «не з рівнею», пив, гуляв, розтринькав добро й, «зачав гримати за Наталку на доброго Петра», вигнав годованця з дому. Помер у бідності, а Терпилиха з дочкою продали двір на Мазурівці й переселилися в село. Петро, «як пішов з двора, то мов в воду упав», а Наталка «без душі його любить» і через нього відмовляє всім женихам. Возний просить виборного взятися за сватання. Виборний береться: «Спрос не біда», — але брехати відмовляється: «Брехать і обманьовать других — од бога гріх, а од людей сором». Возний співає пісню «Всякому городу нрав і права», а потім обоє — «Ой доля людськая — доля єсть сліпая».

Дія переходить у хату Терпилихи. Мати докоряє дочці за «непокорность»: скільки женихів (тахтауловський дяк, волосний писар, підканцелярист) «хороших людей» вона відмовила! Наталка відповідає, що їх серце не лежить до жодного з них. Терпилиха нагадує про Петра: чотири роки ні слуху, ні послушанія, а батько, помираючи, не благословив їхнього шлюбу. Наталка співає «Ой мати, мати! Серце не вважає», але Терпилиха благає: «Убожество моє, старость силують мене швидше замуж тебе оддати». Наталка скоряється: «Я покоряюсь вашій волі і для вас за первого жениха, вам угодного, піду замуж». Лишившись сама, зізнається: «Трудно, мамо, викинуть Петра із голови, а іще трудніше із серця».

Приходить виборний і сватає за возного. Наталка не вірить («Чи він же мені рівня?»), питає, для чого люди женяться, і відповідає собі сама: «щоб завести хазяйство і сімейство; жити люб’язно і дружно; бути вірними до смерті і помагати одно другому». Боїться, що пан дивитиметься на неї «з презирством» і зробить із неї «крепачку». Терпилиха згадує Петра; виборний: «Ради пройдисвіта, ланця…». У тріо «Ей, Наталко, не дрочися!» Наталка скоряється матері («Тобі покоряюсь, на все соглащаюсь») і просить лише не поспішати з весіллям. Виборний: «сьогодня зробимо сватання, і ви подавайте рушники». Наодинці Наталка стає на коліна й просить бога вигнати любов до Петра з її серця, а потім співає «Чого ж вода каламутна».

Дія II. Починає дію Микола, сирота «без роду, без племені», що, не знайшовши місця в місті, збирається податися на Тамань до чорноморських козаків («Піду на Тамань, пристану до чорноморців»). Він співає «Гомін, гомін…». Тоді на вулиці з’являється Петро: наспівує «Спішу до тебе, лечу до тебе, моє серденько», називає себе бурлакою, який іде в Полтаву на заробіток. Вони швидко знаходять спільну мову: «Будь моїм приятелем…». У цей час із хати Терпилихи виходять возний із перев’язаною шовковою хусткою рукою й виборний у білому рушнику через плече — так, за ремаркою, виглядають староста й жених після сватання. Виборний велить Миколі поздоровити возного: «Адже бачиш — він заручився». Про Петра Микола каже, що це його знайомий, який «іде із Коломака в Полтаву на заробіток», а Петро підтакує: «Я нарошне прийшов сюда з ним побачитись».

Петро розпитує, хто ці двоє, і Микола каже, що «мабуть, на Наталці возний засватався». Петро, почувши про Полтаву, з жахом перепитує й дізнається від Миколи, що Терпило вже помер, а Терпилиха з дочкою тут четвертий рік. Микола б’є себе по лобі: «Я не знаю, хто ти, і тепер не питаюся, тілько послухай» — і співає «Вітер віє горою, любивсь Петрусь зо мною». Петро: «Так, угадав!.. Я — той нещасний Петро». Микола йде до Терпилихи розвідати. Лишившись сам, Петро співає «У сосіда хата біла», а виборний, що його слухає, розпитує «бурлаку», де той бував. Петро розповідає про Харків і театр, і далі йде кумедна розмова про «комедію», до якої приєднується возний: поправляє «лицедійство», а в п’єсі, де Кочубей виведений полковником, знаходить: «Великая неправда виставлена пред очі публичності». Петро знову лишається сам і співає «Та йшов козак з Дону».

Микола повертається й каже, що нічого не встиг довідатися: «Лихий приніс возного з виборним». Наталка пообіцяла вийти на хвилю, тож Петро ховається. Микола питає, чи Наталка справді посватана; вона, пригнічена, відповідає: «Посватана… не можна більше сопротивлятися матері». Коли Микола співає їй пісню про «Петруся», вона в сльозах показує на Ворскло: «Або там, або ні за ким». Тоді Микола пропонує: «Хочеш бачити Петра?», кличе його й, поки закохані мовчки обіймаються, співає «Поблукавши, мій Петрусь до мене оп’ять вернувсь». Наталка рішуча: «Не довго з ним розв’язаться: не хочу, не піду, та й кінці в воду!» Але Петро каже, що возний — «пан, чиновний і багатий», а він «через себе ворогів вам прибавлю, а не помощ подам». Наталка на мить вірить, що він розлюбив її, але в дуеті вони клянуться любити одне одного. Микола вигукує: «Ай Наталка! Ай Полтавка!»

Входять возний, виборний і Терпилиха. Терпилиха лякається: «Свят, свят, свят! … Се мара!» Петро відповідає: «Ні, се не мара, а се я — Петро». Возний радить йому «убиратись своєю дорогою». Наталка: «Не так-то легко можна окончити те, що вони начали… коли Петро мій вернувсь, то я не ваша, добродію». Возний нагадує: «ви рушники подавали». Наталка: «Рушники нічого не значать». Тоді возний грозить Терпилисі: рушники й хустка «суть доказательства… согласія бить моєю сожительницею», тож «станете пред суд, заплатите пеню і посидите на вежі»; виборний додає: «Зараз до волосного правленія та і в колоду». Налякана Терпилиха кидається рятувати себе: «Що хочете робіте з Петром, а Наталку, про мене, зв’яжіте і до вінця ведіте». Наталка: «до сього силою ніхто мене не принудить», і навіть «вічно одрікаюсь од Петра і за возним ніколи не буду». Терпилиха вимагає випровадити «голодрабця», і возний з виборним гонять Петра: «Вон, розбишако, із нашого села зараз!»

Петро вмовляє: «Наталко, покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки!» — і всі, навіть возний, дивляться на нього співчутливо. Прощаючись, Петро віддає Наталці гроші: «ніхто не воспретить мені почитати тебе своєю сестрою. Що я нажив — все твоє: на, возьми! … Щоб пан возний ніколи не попрекнув тебе, що взяв бідну». Наталка відмовляється: «Нещастя моє не таке, щоб грішми можна од його одкупитися: воно тут!» Терпилиха кидається обійняти Петра. Виборний: «Такого чоловіка, як Петро, я зроду не бачив!» А возний виходить наперед і виголошує: «великодушной поступок всякії страсті в нас пересиливаєть». Він просить Терпилиху благословити «на благоє діло», підводить Петра й Наталку до матері й каже: «Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственноє владініє», — а всім присутнім «заповідає»: «Где два б’ються — третій не мішайсь!» і твердо пам’ятати, що «насильно милим не будеш». Терпилиха благословляє. Микола й виборний вихваляють «полтавців», а Петро каже, що вірною любов’ю й порядним життям вони мають заслужити прозвання добрих полтавців. На його прохання Наталка співає «Ой я дівчина Полтавка», і всі разом підхоплюють хор: «Начинаймо веселиться, час нам сльози осушити».

Аналіз твору

Чому це перша драма нової української літератури. Котляревський показав на сцені простих селян не як об’єкт для сміху, а як людей із характером: Наталка, Петро, Терпилиха говорять живою, гідною народною мовою. Комічний ефект створює якраз возний, чия мова — штучна мішанина церковнослов’янської й канцелярської російської з вічним «теє-то як його». Це не випадковість: мова тут прямо пов’язана з моральним вибором — щирість звучить просто, фальш і чванство — навмисно ускладнено.

Полеміка з чужими виставами про Україну. У дії II Петро розповідає, що йому полюбилась «наша малоросійська комедія», де були Маруся, Климовський, Прудиус і Грицько, і зауважує, що її «написав москаль по-нашому і дуже поперевертав слова». Виборний обурюється: «москаль взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду ні краю і не знавши обичаїв і повір’я нашого». Назви п’єси в тексті немає, але зазвичай мають на увазі комедію-оперу Олександра Шаховського «Козак-стихотворець» (1812), де українське село було показане карикатурно; за українською Вікіпедією, її пародіюють явища 6–7 дії II. «Наталка Полтавка» відповідає на таку Україну власною, правдивішою.

Конфлікт без лиходія. У п’єсі немає традиційного «поганого» персонажа. Навіть возний, який спочатку грозить судом, зрештою чинить шляхетно. Реальний конфлікт — не між добром і злом, а між почуттям і бідністю: саме вбогість штовхає Терпилиху тиснути на дочку, а не жорстокість чи корисливість. Розв’язує конфлікт не випадок і не покарання, а моральний вибір самого суперника: возний відступає після вчинку Петра («великодушной поступок всякії страсті в нас пересиливаєть»).

Жанр опери й роль пісні. Котляревський сам визначив жанр як «опера малороссийская», і це не перебільшення: у тексті п’єси пронумеровано 19 музичних номерів на народні мелодії, і майже кожна ключова емоція героя виражена піснею. Показово, що одну з пісень — «Всякому городу нрав і права» — Котляревський узяв не з фольклору, а з відомого вірша Григорія Сковороди, і вклав її в уста возного: той співає її одразу після того, як переконував виборного, що «хто тепер… не брешеть і хто не обманиваєть», а пісня каже, що кожен «з другого бере за своє». Так чужий текст стає характеристикою героя, що виправдовує дрібний обман: «як не верти, а виходить — кругова порука».

Наталка як символ. Ім’я героїні стало настільки впізнаваним, що слово «полтавка» звучить майже як звання. У дії II, коли Наталка бере Петра за руку й каже «а я навік твоя», Микола вигукує: «Ай Наталка! Ай Полтавка! От дівка, що і на краю пропасті не тілько не здригнулась, но і другого піддержує». У фіналі виборний підсумовує: «Наталка — по всьому полтавка, Петро — полтавець, та й возний, здається, не з другой губернії». Саме тому образ Наталки пережив свою епоху: назва п’єси стала загальним означенням чесної, непохитної у своїх почуттях дівчини.