Характеристика возного Тетерваковського

Хто такий возний

Возний Тетерваковський — сільський чиновник, який «по милості дворян» став возним. У п’єсі він насамперед мовний портрет: мішанина української, церковнослов’янської й канцелярської мови з вічним «теє-то як його». Наталці він освідчується, ніби складає судову заяву: «Удобная оказія предстала зділати о собі предложеніє на самоті». Виборний лестить йому: «Та до такого пана, як ви, у іншої аж жижка задрижить!»

Освідчення й власність

Освідчення возного починається з пісні: «Безмірно, ах! люблю тя, дівицю, / Как жадний волк младую ягницю». Він просить у Наталки «резолюцію»: «могу лі… получити во вічноє і потомственноє владініє тебе — движимоє і недвижимоє імініє для душі моєй». Про кохання він каже: «Оная любов все — теє-то як його — ровняєть». Наталка відповідає простіше: «чи я вам рівня?» Возний не розуміє відмови й скаржиться виборному: «Стара не страшна, так молода кирпу гне!»

Чиновник і хабар

Возний наївно відверто говорить про службу. Виборний переказує скаргу засідателя Щипавки: «що перше дурницею доставалося, то тепер або випросити треба, або купити». Возний підтримує: «взяточок, сиріч — винуждений подарочок, весьма-очень іскусно у істця ілі отвітчика треба виканючити». Про себе каже: «копійка волочиться і про чорний день іміється». Микола оцінює його різкіше: «Юриста завзятий і хапун такий, що із рідного батька злупить!» Просячи виборного посприяти, возний допускає обман: «коли ж що, то можна і брехнути для обману, приязні ради». Виборний відмовляється: «Брехать і обманьовать других — од бога гріх, а од людей сором».

Педантизм

У розмові про театр возний виступає як знавець історії. Вислухавши про Кочубея й Іскру, він поправляє: «Кочубей не бил полковником і полка не іміл». Комедію називає точніше — «лицедійство» — і пояснює, що актори не вбиваються й не вмирають «настояще, а тілько так удають іскусно і прикидаються мертвими». А за неправильно показаного Кочубея готовий навіть «припозвать сочинителя позвом к отвіту».

Погроза й перелом

Коли Наталка відмовляє, возний нагадує про рушники: «ти одружилася зо мною». Терпилисі каже: «станете пред суд, заплатите пеню і посидите на вежі». Разом з виборним гонить Петра: «Вон, розбишако, із нашого села зараз…» Але Петро, прощаючись, віддає Наталці свої заробітки: «Що я нажив — все твоє: на, возьми!» — і це змінює возного. Він виходить наперед: «Размишлял я предовольно, і нашел, что великодушной поступок всякії страсті в нас пересиливаєть». Признається: «я — возний і признаюсь, что от рожденія моєго расположен к добрим ділам; но… доселі ні одного не зділал». І вирішує: «Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственноє владініє з тим, щоб зробив її благополучною».

Висновок

Возний смішний: він говорить неправильною мовою, вважає письменство перевагою й хоче купити кохання чином. Але Котляревський не робить його поганим до кінця: у фіналі возний відступає добровільно. Свою відмову він оголошує як юридичну формулу: «Где два б’ються — третій не мішайсь!»