Мойсей

Про що ця поема

Біблію Франко бере лише як рамку. У Книзі Виходу Мойсей — вождь, якого народ слухається; тут він старий, самотній і вигнаний. Уся дія вкладається в один вечір і одну ніч: народ ухвалює побити пророка камінням, Мойсей іде в гори, там із ним говорить демон, потім Бог, і на світанку він помирає.

Але справжнє питання поеми не в тому, дійде народ до Палестини чи ні. Воно таке: чи має сенс віддати життя справі, якої сам не побачиш завершеною — і в яку під кінець сам перестав вірити? Франко відповідає, але відповідь його не втішна.

Пролог «Народе мій»

Пролог написано окремо і навіть іншим розміром, тому він живе самостійним життям: його вчать напам’ять, цитують на роковинах, і багато хто знає ці терцини, не читавши поеми.

Починається він з образу, який важко забути: народ — «паралітик той на роздорожжу». Не мертвий, а паралізований: стоїть на перехресті, все бачить, а рушити не може. І вкритий людським презирством, «ніби струпом».

Далі йдуть чотири «Невже?» поспіль: невже судилося бути «в сусідів гноєм», «тяглом у поїздах їх бистроїзних»; невже так і буде — «укрита злість, облудлива покірність». А потім три «Задарма?»: задарма гинули борці, задарма в мові «і сила, й м’якість, дотеп, і потуга», задарма в пісні туга й сміх.

І на цьому переліку відбувається поворот, який тримає весь пролог:

О ні! Не самі сльози і зітхання Тобі судились! Вірю в силу духа І в день воскресний твойого повстання.

Далі — найсміливіше місце. Франко описує майбутню вільну державу через її географію: «Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, / Покотиш Чорним морем гомін волі». Кавказ, Бескиди й Чорне море — це межі, а «як хазяїн домовитий, / По своїй хаті і по своїм полі» — це вже спосіб життя. У 1905 році, коли не було ні держави, ні надії на неї, це звучало як марення.

І одразу після цього — тверезе зізнання: «Та нам, знесиленим журбою, / Роздертим сумнівами, битим стидом, — / Не нам тебе провадити до бою!» Франко не ставить себе в проводирі. Він каже: ми не дійдемо, дійдуть інші. Ця думка й буде змістом усієї поеми.

Закінчується пролог даром: поема названа «весільним» подарунком генієві народу. Не жалобним — весільним.

Короткий зміст за розділами

I–II. Сороковий рік. Ізраїль стоїть за крок від Палестини — і не хоче переходити гори. Люди сплять у драних наметах, воли гризуть будяччя, і тільки діти чомусь бавляться в те, чого ніколи не бачили: мурують міста, городять городи. Батьки дивуються: «Чи пророцькі слова перейшли / В кров і душу дитині?» Це перша підказка фіналу.

Мойсей — «позабутий пророк», у якого немає ні рідні, ні стад. Народ слухає не його, а Датана й Авірона, а ті вже провели ухвалу: хто називатиме себе пророком і кликатиме за гори, того побити камінням.

III–VI. Промова і притча. Мойсей виходить на камінь, з якого за звичаєм говорять до народу, і починає з виклику: ви вчора вирішили заткнути мені рота — тож саме тепер я говоритиму. Далі він розповідає казку: дерева обирали собі царя. Кедр відмовився — не покине своїх висот. Пальма відмовилася — має плоди. Рожа, дуб, береза теж. Погодився лише терен, найнепоказніший, і пообіцяв: «Здобуватиму поле для вас, / Хоч самому не треба».

Виклад до казки прямий: терен — це і є обраний народ. Не найсильніший і не найкрасивіший, а той, кому дано «посольство… під сімома печатьми» — нести чуже послання в далеке майбутнє.

VII–IX. Розрив. Авірон висміює саму ідею: бути терном між народами — це доля осла, який носить мішки з хлібом і сам при тому голодує. Датан звинувачує Мойсея просто в зраді: мовляв, ти вчився в єгипетській школі й змовився з фараоном, щоб знесилити нас у пісках. І кличе за каміння.

Тут Франко робить дуже точну річ: каміння ніхто не піднімає. «Тільки диво, ні одна рука / Не сягнула по камінь». Народ не вбиває пророка — просто виганяє: «Забирайся ще нині!» Це гірше.

X–XI. Прощання. Найтепліші розділи поеми. Мойсей визнає те, чого не сказав би при людях: «Я люблю тебе дужче, повніш, / Ніж сам бог наш Єгова», — і любить не за чесноти, а «за хиби та злоби твої». Дорогою його оточують діти, просять розповісти про кущ, що горів і не згорав. Він не встигає, але залишає їм головне: колись і вам явиться такий кущ, «Не гасіте ж святого огню».

XII–XIV. Сумнів. У пустелі Мойсей молиться — і не отримує відповіді: «Та мовчала пустиня німа, / Тихо моргали зорі». І тоді поруч озивається Азазель. Він не переконує — він питає. А що, як хоривський вогонь «не горів на Хориві, / Лиш у серці завзятім твоїм»? А що, як голос, який вивів тебе в похід, був твій власний? І далі найболючіше: чи не став ти для народу «новим фараоном», бо сягнув контролем у їхні сумління?

XV–XVII. Гора. Мойсей цілий день стоїть на вершині з простягнутими руками, і його тінь падає на табір «мов батьківське прощаннє». Уночі він падає зомлілий, і до нього приходить голос матері — а це знову Азазель. Він розповідає притчу про сліпого велетня Оріона, який ішов до сонця, а хлопчик у нього на плечах щоразу показував інший бік. «Сей Оріон — то людськість уся»: вона будує плани не в міру до сил, і «жартує з тих планів її / Хлопчик — логіка фактів».

XVIII. Злам. Азазель показує майбутнє: століття воєн за клапоть Палестини, розпад царства, Ассур і Вавилон, храм у вогні, тисячі в кайданах, розп’яті, зруйнований храм удруге — і вигнання без вороття. І питає: «Ти для нього трудився! Скажи, / Було за що трудиться?» Мойсей падає лицем до землі: «Одурив нас Єгова!»

XIX. Відповідь. Аж тепер Бог озивається — і це найважливіша сцена поеми. Спершу гримить грім, виють вітри, б’є град: у них Єгови немає. Він приходить у теплому леготі, з запахом мигдалю. І пояснює: край навмисне тісний, бо «тісна і вузька / І найбільших колиска»; на багатій землі народ «присмоктався б до скиби» й потрапив би до Маммона в сак. А справжня вітчизна — не Палестина: «Ось де ваш обітований край, / Безграничний, блистячий». Палестина — лише задаток, спомин, туга, що жене вперед.

За хвилинний сумнів кара: побачиш край, але не ввійдеш. «Тут і кості зотліють твої / На взірець і для страху / Всім, що рвуться весь вік до мети / І вмирають на шляху!»

XX. Похід. Уранці табір бачить: пророка на скелі немає. І тоді на людей находить те, чого не могли зробити сорок років проповідей, — «безмежна скорбота», відчуття, що зникло щось, «без чого / Жить ніхто з них не годний». У цю мить Єгошуа, князь конюхів, кричить: «До походу! До зброї!» — і юрба зривається. «Із номадів лінивих ся мить / Люд героїв сотворить». Вони поб’ють Авірона, повісять Датана, перейдуть Йордан і підуть «простувать в ході духові шлях / І вмирати на шляху».

Аналіз твору

Чому це філософська поема, а не переказ Біблії. Біблійний сюжет тут працює як мова, якою зручно говорити про своє. Франко сам це не приховував: пролог звернений не до гебреїв, а до українців. Пустеля — це бездержавність; сорок років — час, за який мало вирости покоління, що не пам’ятає неволі; Датан і Авірон — не лиходії, а ті, хто щиро вважає, що «нам і тут непогано».

Але поема більша за алегорію. Її головне питання — про ціну провідництва — не має національної прив’язки. Мойсей не помиляється в меті. Він помиляється в собі: на мить припускає, що сорок років вів людей за власною забаганкою. І кара за це страшніша, ніж за відкритий бунт, бо провідник, який засумнівався, вже не провідник.

Найважливіший парадокс. Народ підводиться не тоді, коли пророк говорить, а тоді, коли він зникає. Сорок років слова не діяли; одна ніч порожньої скелі зробила з номадів героїв. Франко каже неприємну річ: ідея починає працювати після смерті того, хто її приніс. І другу, ще неприємнішу: піднімає народ не мислитель, а Єгошуа — «князь конюхів», людина дії, яка не сказала за всю поему майже жодного слова.

Азазель і чесність автора. Слабких поем із таким сюжетом можна написати багато; ця сильна тому, що Франко дає спокусникові найкращі аргументи. Азазель не бреше — картини майбутнього, які він показує, справдяться всі до одної. Він не спокушає багатством чи владою, він спокушає правдою, поданою так, щоб від неї опустилися руки. І Мойсей ламається не на брехні, а на фактах. Це та сама пастка, у яку потрапляє кожен, хто мірить справу її найближчим результатом.

Дві мети. Відповідь Єгови розводить два поняття, які до того здавалися одним. Є мета досяжна — шматок землі над Йорданом, і вона мала, тісна й буде залита кров’ю. І є мета недосяжна — «безграничний, блистячий» край духу, дорога до якого і є життям народу. Тому фінальні рядки не про поразку: «вмирати на шляху» тут не вирок, а спосіб іти.

Форма. Поема написана тристопним анапестом упереміш із двостопним — розміром коротким, крокуючим, який добре тримає розповідь на півтори тисячі рядків. Пролог же написано п’ятистопним ямбом і терцинами — строфою Дантової «Божественної комедії», де рима середнього рядка тягне за собою наступну строфу й не дає тексту зупинитися. Вибір не випадковий: терцина — розмір поета, який іде крізь пекло і знає, що вийде. Завершується пролог не терциною, а чотирирядковою строфою з подовженими рядками — так, як зупиняється людина, договоривши.

Місце в творчості Франка. «Мойсей» написаний за одинадцять років до смерті, і в ньому чути ту саму думку, з якої Франко починав. У «Гімні» двадцятип’ятилітній поет проголошував: працюй, «хоч синам, як не собі». У «Каменярах» люди били скелю, знаючи, що дорогою підуть інші. У «Мойсеї» та сама думка проходить через сумнів, зневіру й пряме звинувачення Бога — і виходить із того боку не гаслом, а вистражданим знанням. Це та різниця, заради якої варто прочитати всі три тексти поспіль.

Що плутають найчастіше

• Пролог — не частина сюжету. «Народе мій» не має жодного стосунку до подій у пустелі: це окреме звертання поета до свого народу, написане вже після поеми. На тесті НМТ цитату з прологу не можна приписувати Мойсеєві.
• Мойсея не вбивають. Ухвала побити камінням є, але каміння не кинув ніхто; його виганяють, а вмирає він на горі сам.
• Єгову чути не в громі. Грім, вітер і град — саме ті явища, у яких Бога немає. Він озивається в теплому леготі.
• Датан і Авірон — не боягузи. Вони переконливі, і саме тому небезпечні: на кожне слово про майбутнє в них є відповідь про сьогодні.