Образ Мойсея в поемі Івана Франка «Мойсей»

У Біблії Мойсей — вождь, якого народ слухається. У Франка все навпаки: поема починається з того, що народ ухвалив побити свого пророка камінням. Саме з цієї різниці й починається образ.

Мойсей у поемі старий і зовсім самотній: «дідусь слабосилий, / Що без роду, без стад і жінок / Сам стоїть край могили». У нього немає ні сім’ї, ні майна, ні учнів. Усе, що він мав, він «віддав / Для одної ідеї». Сорок років він виводив людей із неволі — і дійшов до того, що його голос «зомлів», а молодь слухає не його, а Датана й Авірона.

Але найважливіше в ньому не сила, а любов. Уже після того, як його вигнали, Мойсей прощається з народом і зізнається, що любить його «не лише / За твою добру вдачу, / А й за хиби та злоби твої». Він не ідеалізує тих, за кого віддав життя, і все одно від них не відрікається.

Трагедія Мойсея не в тому, що він помирає на межі обіцяного краю. Вона в тому, що перед смертю він на мить повірив Азазелеві й вигукнув: «Одурив нас Єгова!» За цю одну мить сумніву Бог і не пускає його в Канаан.

І все ж поразки немає. Народ, який сорок років не рушав з місця, підводиться в похід саме тоді, коли пророка не стало. Отже, він таки зробив своє.

Іван Франко взяв біблійний сюжет, але змінив у ньому головне. У Книзі Виходу Мойсей — вождь на чолі народу; у поемі 1905 року він вигнанець, якому громада щойно ухвалила смертний вирок. Уся дія вміщується в один вечір і одну ніч, і за цей час перед нами проходить не подвиг, а підсумок цілого життя.

Знайомить нас із героєм автор стримано: «Се Мойсей, позабутий пророк, / Се дідусь слабосилий, / Що без роду, без стад і жінок / Сам стоїть край могили». Три «без» поспіль перелічують те, чого в нього немає. Пояснення приходить одразу: «Все, що мав у житті, він віддав / Для одної ідеї». Мойсей бідний не випадково — він виміняв усе на справу.

Сила його — у слові, і слово зношується першим: «Та тепер його голос зомлів / І погасло вітхніння». Проти нього виступають не лиходії, а люди з простими аргументами: «Наші кози голодні», «Нам і тут непогано». Він відповідає притчею про терен, який пообіцяв деревам: «Здобуватиму поле для вас, / Хоч самому не треба». Його вже не слухають.

Найсильніше в образі Мойсея не гнів, а прощання. Вигнаний, він не проклинає: «Бо люблю я тебе не лише / За твою добру вдачу, / А й за хиби та злоби твої, / Хоч над ними і плачу».

А далі Франко робить те, чого не робить Біблія: дає пророкові засумніватися. Азазель питає, чи не горів хоривський вогонь «лиш у серці завзятім твоїм», і Мойсей повторює це вже сам: «Чи був іграшка власних скорбот, / І засліплення, й болю?» Саме за цю мить, а не за помилки сорока років, він і не ввійде в обіцяний край.

І все-таки поразки немає. Народ підводиться тоді, коли пророка не стало: «Із номадів лінивих ся мить / Люд героїв сотворить». Сорок років праці не пропали — вони дали плід уже без сіяча. У цьому й головна думка Франка про людей такого складу: вони не доходять до мети самі, зате без них до неї не дійде ніхто.

Коли я читав поему вперше, мене здивувала не смерть Мойсея. Мене здивувало, що він жодного разу не сказав народові: «Я був правий, а ви ні».

Уявімо ситуацію звичайними словами. Людина сорок років робила одну справу. Відмовилася від сім’ї, від майна, від спокою. Довела справу майже до кінця — і за крок до результату ті, заради кого все це робилося, зібралися й проголосували її вбити. Що робить у такому випадку нормальна людина? Ображається. Іде. Каже: живіть як знаєте.

Мойсей робить інакше. Він виходить у пустелю й дорогою пояснює дітям, що не можна ловити зайченят, бо «мама їх плаче». Він прощається з народом так, ніби прощається з дитиною: «О Ізраїлю, чадо моє!» І говорить те, чого я від нього не чекав: люблю тебе «за хиби та злоби твої». Не всупереч їм — за них.

Мені здається, у цьому і є вся відповідь на питання, чим Франків Мойсей відрізняється від просто впертої людини. Упертий любить свою правоту. Мойсей любить тих, хто його не любить. Різниця тут не в силі характеру, а в тому, заради кого все робилося.

І ще одне мене довго не відпускало. Мойсей помирає, бо на мить засумнівався, і кара здається несправедливою: він же відразу опам’ятався. Але потім я подумав, що для вождя це, можливо, справедливо. Поки він вірить, за ним можна йти. Щойно він засумнівався — за ним іти нема куди. Він не перестав бути хорошою людиною, він перестав бути дорогою.

Тому фінал поеми, де народ зривається в похід за криком якогось конюха Єгошуї, я вже не читаю як образу для Мойсея. Він сорок років розпалював багаття, яке загорілося від першої іскри після його смерті. Мені було б прикро на його місці. Але це, напевно, і є те, що Франко називає «вмирати на шляху».