Проблема вождя і народу в поемі Івана Франка «Мойсей»

У поемі «Мойсей» немає зовнішнього ворога. Єгиптяни лишилися позаду, Палестина ще попереду, а вся боротьба точиться між пророком і тими, кого він сорок років вів.

Народ у поемі не злий. Він утомлений. Люди сорок років чули про обіцяний край і не побачили його: «Набрехали пророки! / У пустині нам жить і вмирать!» Вони сплять у драних наметах, їхня худоба гризе будяччя, і на всі слова про майбутнє в них є одна відповідь: «Наші кози голодні!»

Саме тому Датан і Авірон перемагають Мойсея. Вони говорять про сьогодні, а він — про завтра. Авірон навіть висміює саму ідею бути обраним народом: мовляв, це доля осла, який носить чужий хліб і сам голодує. Проти голодних кіз пророцтво не діє.

Але найстрашніше в поемі — не ухвала побити Мойсея камінням, а те, як вона здійснюється: «Тільки диво, ні одна рука / Не сягнула по камінь». Пророка не вбивають — його просто проганяють, бо він набрид. Байдужість виявляється гіршою за ненависть.

І все ж Франко лишає надію, причому на самому початку: діти в таборі бавляться в те, чого ніколи не бачили, — «то воює, мурує міста». Слово Мойсея подіяло, тільки не на батьків, а на дітей.

Кінець поеми це підтверджує. Народ підводиться в похід не тоді, коли пророк говорить, а тоді, коли він зникає. «Із номадів лінивих ся мить / Люд героїв сотворить». Ідея спрацювала — просто пізніше, ніж хотілося її авторові.

Проблема вождя і народу — головна в поемі Франка, і розв’язана вона складніше, ніж здається. Тут немає мудрого проводиря і темної юрби. Тут двоє говорять різними мовами, і обидва по-своєму мають рацію.

Народ Франко показує не в бунті, а в сплячці: «Під подертими шатрами спить / Кочовисько ледаче». Люди не зрадили ідею — вони перестали її чути. Сорок років це рівно стільки, скільки треба, щоб виросло покоління, яке не пам’ятає Єгипту. Для нього обіцяний край — «казка», а справжні цінності — «м’ясо стад їх, і масло, і сир». Це не підлість, це втома, і Франко їх чітко розрізняє.

Датан і Авірон — не карикатурні лиходії, і в цьому сила поеми. Їхні аргументи короткі й практичні: «Наші кози голодні», «Нам і тут непогано». Авірон б’є найточніше, коли висміює саме покликання: бути терном між народами — «се якраз доля того осла, / Що зав’язані міхи / З хлібом носить, сам голод терпить / Для чужої потіхи». Заперечити нічого, бо він каже правду про ціну. Мойсей пропонує велич, за яку треба платити злиднями; народ обирає ситість — тобто те, що можна з’їсти сьогодні.

Кульмінація конфлікту показова своєю тихістю. Датан кличе за каміння, юрба реве «Най загине!» — і не робить нічого: «Тільки диво, ні одна рука / Не сягнула по камінь». Убити пророка означало б визнати, що він щось важить. Його виганяють, як виганяють набридлого старого. Це найточніше слово Франка про стосунки суспільства з тими, хто його випереджає: не ненависть, а втома.

І все ж поема не песимістична. Ще на початку діти в таборі «мурують міста», хоч ніколи їх не бачили, і батьки питають себе: «Чи пророцькі слова перейшли / В кров і душу дитині?» А у фіналі народ підводиться від крику Єгошуї, «князя конюхів», людини дії. Висновок Франка неприємний, але чесний: вождь-мислитель готує ґрунт, а піднімає людей інший, і сам він до мети не доходить.

Найлегше читати «Мойсея» як твір про давніх гебреїв. Насправді Франко описав механізм, який працює будь-де, — і саме тому поему не можна переказати самим сюжетом.

Механізм такий. Хтось бачить далі за інших і починає вести. Спершу за ним ідуть, бо вірять. Потім дорога виявляється довшою, ніж обіцяли, і люди втомлюються. Утома не схожа на зраду: ніхто нікого не продає, просто з’являються справи ближчі й зрозуміліші. «Наші кози голодні» — це не підлість, це нормальна людська відповідь на надто довге чекання.

Далі неминуче з’являються Датан і Авірон. Вони не негідники — вони просто говорять те, що всім хочеться почути: «Нам і тут непогано». Проти цієї фрази безсилі будь-які пророцтва, бо вона правдива тут і зараз, а пророцтво правдиве колись.

А потім настає найгірше — не бійка, а байдужість. Франко це показав однією деталлю: юрба проголосувала за каміння, але каміння ніхто не підняв. Так найчастіше й закінчуються стосунки суспільства з людьми, які його випереджають: не судом, а знизуванням плечей.

І тільки після цього, у самому кінці, спрацьовує те, що готувалося сорок років. Народ зривається в похід — але вже без Мойсея і за криком зовсім іншої людини.

Мені здається, головне, чого вчить ця поема, — не боятися того, що результат прийде без тебе. Франко пише про це без утіхи: «І вмирати на шляху». Але й без розпачу, бо шлях таки виявився правильним.