Місто

Стислий переказ

Степан Радченко, двадцятип’ятирічний селянин, колишній повстанець і секретар сільбюро, приїздить пароплавом до Києва вчитись. З ним пливуть землячка Надійка й агроном-студент Левко. Степан оселяється в крамаря Гнідого біля Нижнього Валу — в сараї-столярні поруч із коровами — і жадає «здобути» місто. Після довгих поневірянь по установах він складає іспити, вступає до економічного інституту, а Гнідий за догляд за коровами й воду пускає його спати на кухню.

Першою нагодою «підкорити» місто стає літературна вечірка, на якій він захоплюється думкою написати оповідання про бритву. Критик Світозаров відмовляється його слухати, Степан рве твір і того ж вечора силоміць оволодіває Надійкою на кручі над Дніпром. Він лишає її, а вже за кілька днів до нього вночі приходить хазяйка, Тамара Василівна, і між ними починається зв’язок. Коли син Максим дізнається про це, Степан б’ється з ним і йде до товариша, але за тиждень повертається до «мусіньки». Потім знову залишає її, бо знайшов кімнату.

У другій частині Степан друкується: його оповідання побачив поет Вигорський і розіслав по журналах. Він кидає інститут, знайомиться з Зоською на лотереї, водить її в кіно й «родинні кабінети», а потім вони зустрічаються в кімнаті її подруги. Виходить його збірка, він ходить у пивницю й до літераторів, стає секретарем журналу й отримує гонорар за кіносценарій. Раптовий порив каже йому запропонувати Зосьці одружитись; наступного дня він жахається, на вечірці холодно її відштовхує й знайомиться з Ритою. Невдовзі Степан дізнається, що Зоська отруїлась.

Він переїжджає в кімнату на шостому поверсі, самотньо шукає себе, розмовляє з повією і випадково зустрічає Левка, що їде агрономом на Херсонщину. Ця зустріч будить у ньому тугу за селом, і він кидається до Надійки, аби забрати її «у степ», але знаходить її вагітною дружиною Бориса Задорожнього, яка глузує з нього. Ввечері, після візиту на Нижній Вал, він раптово зустрічає Риту й цілує її в темному провулку. Повертається додому, розчиняє вікно, посилає місту поцілунок і сідає писати «повість про людей».

Докладний переказ за розділами

Частина перша, розділи I–II. Приїзд. Степан стоїть на палубі й дивиться, як пароплав повертає до Києва. Надійка підходить до нього; вони жили в одному селі, але майже не знались. Левко, лагідний студент-аграрій із того ж села, сам мало знає місто. Біля пляжу Надійка захоплено каже: «Як це гарно!», а Степанові голі тіла натовпу неприємні: «З жиру це все». На Нижньому Валу, 37, він віддає лист від дядька крамареві Гнідому, що колись спинявся в його хаті; Гнідий веде його в сарай-столярню, де крізь щілину видно корів («Отут перебудете»). Наступного дня Степан шукає роботу — у профспілці, у видавництві, у «червоного» директора, який радить: «Навідайтесь так місяців через два-три…», — і потрапляє до приймальної комісії інституту.

Розділи III–VI. Іспит і Надійка. Левко веде Степана на чай до сусідів — колишнього вчителя латини Андрія Венедовича з дружиною; старий палко обстоює «класику». Після візиту Левко жартує: «Дідькові вона потрібна». Ідучи Хрещатиком, Степан злиться на юрбу: «Ось вони — горожани!» — але потім, дивлячись на місяць, вирішує: «Не ненавидіти треба місто, а здобути». Пише іспит на тему «Змичка міста й села», відвідує Надійку, яка живе при двох землячках, де сидять їхні селянські залицяльники. Складає іспити, потрапляє до економічного інституту. З Надійкою на Володимирській гірці зізнається: «Надюсю, я люблю тебе». Коли Надійка їде на тиждень додому, Гнідий пропонує Степанові спати в кухні й доглядати корови за харч.

Розділи VII–VIII. Бритва й кручі. На літвечірці в Національній бібліотеці Степан дивиться на письменників і відчуває заздрість. Удома за ніч пише оповідання про власну бритву, що пройшла крізь громадянську війну. Підписується «Стефан» і несе його критикові Світозарову, але той не слухає: «Мені ніколи… Я зай-ня-т-ий». Розлючений і принижений, Степан рве твір, іде до Надійки і на кручі над Дніпром силоміць оволодіває нею. Вона плаче й питає, чи він її любить. Він відповідає: «Люблю. Нащо питати?» — а коли вона ридає, кричить: «Ти винна!» — і йде геть. Автор описує сцену стримано, але прямо: це насильство, і читати його слід саме як злочин.

Розділи IX–X. Спустошення й Максим. Степан нарешті читає лист сільського товариша, що не вірить у його повернення, і шепоче: «Я не приїду, ніколи не приїду». Про Надійку рішуче: «Не я, так другий». Він блукає по вітринах, купує на вулиці тістечка, мріє про багатство. Максим, син Гнідих, бухгалтер, лагідний і трохи дивний, дружить із ним, показує колекцію марок і каже: «Ми прийняли вас тільки тому, що ви сирота». У ніч на понеділок до Степана мовчки приходить хазяйка; він у жаху відсахується, а вранці сам шепоче їй: «Приходьте сьогодні, приходьте».

Розділи XI–XII. Мусінька. Понад місяць Степан живе подвійним життям: удень студент і громадський діяч (його обирають секретарем студентського бюро), вночі коханець «мусіньки». На вечірці КУБУЧу з живою газетою читає оповідання «Бритва» й отримує оплески; там він знайомиться з Борисом Задорожнім, що стає його приятелем і першим слухачем. Максим дізнається про зв’язок: «Ви — нічний злодій» — і вдаряє Степана; той побив його й пішов ночувати до Бориса. Через тиждень Степан приходить по речі й лишається: Максим із дому поїхав («Мамо, обіцяй, що проженеш того пройдисвіта…»), а Тамара розповідає, як її віддали заміж за Луку Гнідого й як вона любила сина.

Розділи XIII–XIV. Українізація й розрив. Степан за місяць готується до іспиту з української мови; професор, здивований його знанням, дає йому листа до лекторського бюро, і Степан одержує свій гурток слухачів. На зібрані зі стипендії гроші він купує костюм і пальто й змінює вигляд. Поет Вигорський (справжнє прізвище — Ланський) залишає йому гурток у житлоспілці. Борис Задорожній, що закінчив інститут, віддає Степанові свою кімнату й збирається одружитися, а Степан покидає Тамару: вона просить: «Лишися тільки до осені», а він каже «Я ж приходитиму». Вона: «Я взяла його з вулиці, як байстря». Вранці її вдома нема; він палить френч, штани й торбинки, а чоботи викидає на смітник.

Частина друга, розділи I–III. Оповідання й Зоська. На Львівській вулиці Степан веде розпорядок: купання, читання, мови. Вигорський із Сімеїза пише, що оповідання «прекрасні» і що він розіслав їх по журналах. Степан бачить своє ім’я в журналі й після концерту в оперному театрі знайомиться з Зоською, що в лотереї-алегрі виграє для нього соску. Вони ходять у кіно, вона називає його «божественним»: «Ніякої любові немає». Степан кидає інститут, пише сценарій. Степан веде Зоську в «Родинні кабінети»: «Там брудно!» — і вона відсахується. У сусідньому кабінеті він упізнає п’яного Максима.

Розділи IV–VII. Гроші й письменство. Степан ходить до редакції по гонорар, де його розпитують і сміються з його «оповідання про людей». Він читає лекції української в шкіртресті, де серед слухачів — Максим. Після лекції Максим, п’яний і ображений, веде його до «Електричного лото», де сидить постаріла й одутла Тамара Василівна: «Годі! Кінчила!». Степан читає «Fata morgana» й відчуває, що так писати не зможе. Зоська придумує, як зустрічатися вдень у кімнаті подруги (ніби на «лекціях»), і стає його коханкою: «Ти попсував мене». Збірку ухвалено до друку; Степан сидить у пивниці з Вигорським: «Наука! Це нуль… повчати людей — дрібне шахрайство». На початку січня збірка виходить, і Степана починають вважати «своїм» у літературі.

Розділи VIII–X. Успіх. Борис Задорожній заходить до Степана — тепер він старший інструктор кооперативного буряківництва й чоловік Надійки, що за його вмовлянням кинула технікум. Після місячної боротьби літературних груп за посаду секретаря журналу вирішують «покликати якогось варяга» — і секретарем стає Степан. Гонорар за сценарій — 1500 карбованців. Вигорський п’є за «бабусю-природу» й збирається пішки мандрувати. Степан шукає нову кімнату й дедалі менше часу дає Зосьці.

Розділи XI–XII. Заручини й смерть. Одного дня на побаченні, зворушений жалем, Степан несподівано пропонує Зосьці: «Давай поженимось». Наступного ранку жахається, а ввечері на вечірці, де вони мали оголосити заручини, холодно відштовхує її: «Обридла ти мені». Він знайомиться з харківською балериною Ритою, танцює з нею, засинає під фікусом, а Рита вранці їде («Прощайте, пустунчику!»). Прокинувшись по обіді, Степан вирішує написати «повість про людей»; тиждень вигадує її, потім за вечір пише три розділи, а наступного дня не може написати ні слова. Тим часом до нього заходить Максим: він утратив посаду й просить влаштувати його в книгарню; Степан рве його заяву. Згадавши Зоську, Степан іде до неї — і сусідка відповідає: «Та вона ж отруїлась!»

Розділи XIII–XIV. Кінець. Того ж вечора, коли дізнався про смерть Зоськи, Степан за посередництва комісіонера наймає кімнату в Липках — на шостому поверсі семиповерхового будинку. Увечері 19 квітня він прощається з Вигорським, що вирушає пішки мандрувати. Далі — самотні тижні в новій кімнаті: рукопис повісті лежить у шухляді, казино, нічний візит до повії, яка обурюється: «Душі йому треба!», газети з відомостями про Бориса. Нарешті в їдальні він випадково зустрічає Левка, що їде агрономом на Херсонщину; той розповідає, що вчитель латини зарізався. Захоплений спогадом про степ, Степан вирішує негайно повернутися на село й узяти з собою Надійку. Він шукає її давніх подруг, але натрапляє на чужу жінку; потім іде на Андріївський узвіз — Бориса немає вдома, а Надійка, тепер «Надія Семенівна», вагітна й глузлива: «Хіба у вашому житті не було пригод?» Він іде на Нижній Вал і бачить, що в хаті Гнідих танцюють. На площі Інтернаціоналу зустрічає Риту, що приїхала до батьків «до осені», і цілує її в темному провулку; вона дозволяє, але вимагає квіток. Повертається до кімнати, розчиняє вікно, посилає місту поцілунок і сідає писати «свою повість про людей».

Аналіз твору

Про що книжка. «Місто» — перший український урбаністичний роман (так його називають літературознавці, зокрема Вікіпедія). До Підмогильного українська проза 1920-х найчастіше писала про село й революцію, а тут головним героєм стає місто, яке приймає, переробляє й поглинає прибульця. Сам автор орієнтувався на французький роман XIX століття (Бальзак, Мопассан) і Анатоля Франса, з якого взято другий епіграф.

Степан Радченко. Він поводиться то як герой, то як хижак. Із самого початку хоче «здобути» місто, а щоразу, коли в нього щось не виходить, шукає винного: критика, Надійку, Максима. Найтяжчий його вчинок — сцена на кручі; найтихіший, але не менш болісний — відмова від слів про шлюб, після якої Зоська отруюється (причину роман прямо не називає). Тому на цей образ ніяк не дивляться однозначно: одні читачі бачать у Степанові людину, що виростає в чужому середовищі, інші — егоїста, що використовує кожного, хто трапляється на шляху. Сам оповідач не виносить вироку, а лише показує послідовність його кроків.

Жінки в романі. Надійка — образ чистого, але зневаженого кохання; Тамара Василівна — зріла жінка, що лишається без нікого; Зоська — вередлива дівчина, чий сміх приховує безвихідь; Рита — жінка з іншого світу, для якої кохання не обов’язкове. Спільне в усіх — їхнє існування залежить від чоловіка, який може їх залишити. Важливо: роман не «схвалює» вчинків Степана. Дізнавшись про смерть Зоськи, Степан думає: «Зосько, тебе немає, але я твій навіки» — а через кілька тижнів цілує Риту в темному провулку.

Місто. У романі Київ з’являється то як «біло-рожевий потік рухливих тіл» на пляжі, то як «Хрещатий яр» із блискучими вогнями, то як «слимаки» й «непмани», то як брила, що «покірно лежало» під вікном шостого поверху. Місто для Степана змінюється разом із ним: спочатку воно чуже й вороже, потім — привабливе й «завойоване», нарешті — покірне й порожнє. Він оселяється щоразу вище: від сарая до шостого поверху. Але це підйом без опори, бо всередині, за словами героя, «Все у місті якесь неприродне».

Друзі й «голоси». Вигорський — поет-скептик, який вважає, що «повчати людей — дрібне шахрайство». Борис Задорожній — практичний обиватель. Левко — хлопець з села, що так і не змінився. Разом із Тамарою Василівною й Ритою вони становлять кілька «відповідей» на те, як жити в місті. Жодна з них Степанові остаточно не підходить.

Література в романі. Одне з головних питань — що таке письменство. Степанове перше оповідання — про бритву, що переходить із рук у руки; критик Світозаров його відкидає; Вигорський розсилає по журналах; збірку видають; а коли групи не можуть домовитись про секретаря журналу, вирішують «покликати якогось варяга» — Степана. Оповідач жорстко іронізує з літературного життя, а саме письменство для Степана то «розвага», то «обов’язок», то «слово честі». Кінцівка — «писав свою повість про людей» — залишає відкритим: чи справді він зрозумів людей, чи знову їх «збирає» як матеріал.

Мова й стиль. Підмогильний пише довгими періодами з докладним аналізом почуттів. У романі багато афоризмів («Життя — це широкомовна, галаслива лотерея з барвистими афішами…») і побутових деталей 1920-х (нархарч, кубуч, лекторське бюро, «Електричне лото»).

Застереження. У тексті є сцени насильства, самогубство героїні й розмови про сексуальні речі: вони подані без сенсації, але дорослі, тож читати їх треба спокійно й з обговоренням.

Автор і доля роману. Валер’ян Підмогильний (1901–1937) — один із письменників «Розстріляного відродження»; його заарештували 1934 року, засудили до десяти років, а розстріляли 3 листопада 1937-го в Сандармосі. «Місто» вийшло 1928 року в Харкові, а 1930-го його переклали російською.