Характеристика Степана Радченка
«Місто», Валер’ян Підмогильний
Риси характеру
- Воля й працьовитість
- Три роки готується до вступу: «останні пуди заробленого борошна» віддає вчителеві. В інституті він єдиний із колег, хто склав «максимум». Живе за розкладом, який виконує, «як зверхній закон»: вранці купання, з десятої до третьої читання, потім мови й гімнастика.
- Самозалюбованість
- Наступного ранку після першої ночі в сараї думає про себе: «Він — нова сила, покликана із сіл до творчої праці». У мріях про славу його «самозакохання непереможне», а «той камінь був він сам». У новому костюмі завмирає перед дзеркалом, щоб «попестити себе самого й цим проявити в дії своє закохання».
- Заздрість як рушій
- На першій літвечірці дивиться на письменників: «Він заздрив їм і не ховав від себе цього, бо теж хотів висунутись і бути обраним». Вигорський питає, чому він почав писати, — і Степан, червоніючи, відповідає: «З заздрощів».
- Пристосованість і двоїстість
- Він «став із Степана — Стефаном, діставши собі нове хрещення». У плитці палить френча, а чоботи викидає на смітник. На лекції виходить із дому «то вбогим студентом, то красним лектором», змінюючи «вираз свого обличчя, жести й ходу». Автор називає це так: «Він був єдиний, але в двох іпостасях».
- Холодність до тих, хто йому віддався
- Надійці після сцени на кручі кричить: «Ти винна!», а про неї самому собі: «Не я, так другий». Тамарі при розриві: «Мусінько, я ж приходитиму до вас...» Зосьці наступного дня після власної пропозиції одружитися: «Обридла ти мені. Відчепись від мене, от що!»
- Самовиправдання
- Звинувативши себе в зраді села, одразу заспокоюється: «Міста ж ростуть коштом села — це нормально, цілком нормально». Про свої провини думає, що вони «всі якісь ненавмисні, і він у жодному разі не міг прийняти на себе за них вину». Після пропозиції Зосьці вирішує, що «мусить розплачуватись не за гріх, а за власну добрість».
- Порожнеча й самотність
- Про нього сказано: «Мав десятки знайомих і жодного друга», бо «між ним і будь-ким було скло, збільшувальне скло дослідника». Початок повісті лежить у шухляді, як «нечисте сумління»; на запитання Надії Семенівни, чому не пише, відповідає: «Нема про що».
Хто такий Степан Радченко
Степан Радченко приїздить до Києва пароплавом, у благенькому френчі й рудому картузі, з клунком харчів і листом від дядька до знайомого крамаря. Він «був підпасичем-приймаком, потім просто хлопцем, далі повстанцем і наприкінці секретарем сільбюро». Тіло в нього міцне, брови густі, очі великі, сірі; він здібний і впертий. Дивлячись на пляж, повний купальників, і слухаючи захоплену Надійку, він «похмуро» кидає: «З жиру це все». А в сараї, де йому визначили ночувати поруч із коровами, думає: «Як тварюка, як справжнє бидло!»
Цю образу він не забуває, а перетворює на ціль. Місто для нього від початку — не місце, де жити, а те, що треба здобути.
«Не ненавидіти треба місто, а здобути»
Це рішення складається вночі на Хрещатику. Спершу він ненавидить: «Ось вони — горожани!», «прокляті непмани». Потім дивиться на місяць, який світив і на селі, й міркує: «Не ненавидіти треба місто, а здобути». Відтоді місто — арена, а люди — східці. Він швидко вчиться: складає іспити, стає секретарем студентського бюро, лектором української мови, змінює костюм і знайомих.
Але щоразу, коли щось не виходить, шукає винного. Критик Світозаров відмовляється його слухати («Мені ніколи»), і Степан рве оповідання, а потім іде до Надійки, повний «безсилої люті». На кручі він силоміць оволодіває нею; текст подає це стримано, але з нього зрозуміло, що вона відштовхувала його. Коли Надійка плаче, він кричить: «Ти винна!»
Ціна успіху
У романі є сцена насильства над Надійкою й самогубство Зоськи; тут вони названі стримано, без подробиць. Найбільше характер Степана видно в стосунках із жінками. З Надійкою він розриває, переконуючи себе: «Не я, так другий». Тамара Василівна, що кілька місяців ділить із ним ночі, чує, коли він знаходить кімнату: «Мусінько, я ж приходитиму до вас…» Зоська, яка називає його «божественним» і не вірить у кохання, чує від нього «Давай поженимось», а наступного дня: «Обридла ти мені». Дізнавшись, що вона отруїлась, Степан думає: «Зосько, тебе немає, але я твій навіки» — і за кілька тижнів цілує Риту.
Роман не виносить вироку, лише показує послідовність кроків. Але читач помічає закономірність: Степан віддає лише те, що не потребує від нього жертви. Тому й виправдання знаходить собі сам: «мусить розплачуватись не за гріх, а за власну добрість».
Письменник без сюжету
Письмо в нього починається із заздрощів до тих, хто сидить на підвищенні, а закінчується неписаною повістю в шухляді. Оповідання про бритву він пише за ніч; збірка виходить, коли він уже не певен, що знає, про що писати. На запитання Вигорського, чому почав писати, відповідає чесно: «З заздрощів». Редакції каже: «Пишу оповідання про… людей». Але людей бачить крізь «збільшувальне скло дослідника». Він збирає їхні життя, а жити з ними не вчиться: «Мав десятки знайомих і жодного друга».
Кінець: порожня кімната
Наприкінці Степан має гроші за кіносценарій, посаду, кімнату з ліфтом і краєвидом на місто. Але ввечері, кінчивши працю, він «лишався сам для власного, окремішнього життя», і те життя було порожнє. Зустріч із Левком раптом вирішує його: «Він вертає на село» — і візьме з собою Надійку. Але колишній Київ уже закритий для нього: Левко спершу його не впізнав, Надійка зустрічає його вагітна й насмішкувата, а в хаті Гнідих, де він колись жив, тепер танцюють під мандоліну. Він зустрічає Риту, цілує її, відчиняє вікно й посилає місту поцілунок. Роман закінчується тим, що Степан «писав свою повість про людей». Чи вдасться йому та повість, автор не каже.
Висновок
Степан Радченко — не просто лиходій і не просто жертва міста. Він здібний, працьовитий, добре бачить себе й інших, і саме тому його вчинки такі показові. Підмогильний показує людину, для якої мета важливіша за тих, хто на шляху, і яка, дійшовши до неї, не знає, що з нею робити. Для читача 11 класу це привід поставити питання: чи можна «здобути» місто й лишитися людиною і чим успіх відрізняється від близькості.
Стосунки з іншими
- Надійка
- Землячка, з якою він приїхав. Поки вона його слухає, йому «приємно було чути собі хвалу й віру в свої сили». Після приниження в критика Світозарова увечері на кручі силоміць оволодіває нею — текст подає це стримано, але з нього зрозуміло, що вона відштовхувала його. Потім вона виходить заміж за Бориса Задорожнього; коли Степан приходить до неї вагітної, вона питає: «Хіба у вашому житті не було пригод?»
- Тамара Василівна (мусінька)
- Господиня, дружина крамаря Гнідого. Вона приходить до нього вночі, він спершу злякано відсахується, а потім сам просить: «Приходьте сьогодні, приходьте». Кілька місяців вони живуть подвійним життям. Він покидає її, щойно знайшов кімнату, а згодом бачить її в залі «Електричне лото»: «Це вона? Вона?»
- Зоська
- Дівчина з лотереї, яка називає його «божественним» і каже, що кохання нема. Він платить за кіно й цукерки, а коли пропонує одружитися, наступного дня відмовляється. Вона отруюється; причину роман не називає. Дізнавшись, він думає: «Зосько, тебе немає, але я твій навіки», а за кілька тижнів цілує Риту.
- Вигорський (Ланський)
- Поет, який прочитав його оповідання в потязі й розіслав по журналах. Спершу Степан захоплюється його скептицизмом («А він розумний»), але лишається без нього, коли той їде: у листі з дороги два вірші для журналу, «але жодного рядка для нього».
- Борис Задорожній
- Студентський приятель, який прозвав його «Стефочкою». Відступає йому свою кімнату й одружується з Надійкою. Степан, прочитавши в газеті про його успіхи, відчуває, як у ньому ворушиться «давня, прихована ворожість».
- Левко
- Земляк-агроном, що їде працювати в степ. Сам він не змінився, а Степанові каже: «Ач, який прибраний. Ач, який гарний». Степана охоплює заздрість «до того, хто зумів не змінитись».
- Рита
- Харківська балерина, з якою він танцює на вечірці. Тоді він радий, що вона їде: «Вона їде! Отже, кохання тут не буде? Яке щастя!» У фіналі випадково зустрічає її знову й цілує в темному провулку.
Цитати-характеристики
-
«Не ненавидіти треба місто, а здобути.»
ч. 1, розд. IV: увечері на Хрещатику, дивлячись на місяць
-
«З жиру це все.»
ч. 1, розд. I: на пляжі, коли Надійка захоплюється купальниками
-
«Він — нова сила, покликана із сіл до творчої праці.»
ч. 1, розд. II: наступного ранку після першої ночі в сараї
-
«Не я, так другий.»
ч. 1, розд. IX: про Надійку після сцени на кручі
-
«Мусінько, я ж приходитиму до вас...»
ч. 1, розд. XIV: Тамарі Василівні, коли залишає її
-
«З заздрощів»
ч. 2, розд. VII: Вигорському на запитання, чому почав писати
-
«Пишу оповідання про... людей.»
ч. 2, розд. IV: у редакції, коли не мав що відповісти
-
«Обридла ти мені. Відчепись від мене, от що!»
ч. 2, розд. XI: Зосьці перед вечіркою
-
«Прощай, Зосько!»
ч. 2, розд. XI: пошепки й весело, на вечірці
-
«Зосько, тебе немає, але я твій навіки.»
ч. 2, розд. XII: дізнавшись, що вона отруїлась
-
«Все у місті якесь неприродне.»
ч. 2, розд. VII: у розмові з Вигорським
-
«Нема про що.»
ч. 2, розд. XIV: Надії Семенівні, чому не пише
План характеристики
Для усної відповіді або твору-характеристики.
- Хто він: підпасич, повстанець, секретар сільбюро; приїзд до Києва.
- Сарай, іспит і план «здобути» місто.
- Надійка: сцена на кручі й «Не я, так другий».
- Тамара Василівна: кухня, розрив, «Електричне лото».
- Письмо: «Бритва», збірка, «З заздрощів», криза.
- Зоська: «божественний», пропозиція, «Обридла ти мені», смерть.
- Кімната на шостому поверсі: порожнеча, Левко, Надійка, Рита.
- Фінал: «писав свою повість про людей».
- Висновок: чого коштує успіх.