Чи можна назвати Степана Радченка переможцем міста (за романом Підмогильного «Місто»)

Формально Степан Радченко — переможець міста. Він приїхав селянським хлопцем і спав у сараї біля корів, а закінчив письменником із збіркою, посадою секретаря журналу, гонораром за сценарій і кімнатою на шостому поверсі. Наприкінці роману місто «покірно лежало внизу хвилястими брилами скель», і Степан посилає йому поцілунок. Ще в розділі IV він казав: «Не ненавидіти треба місто, а здобути». Отже, здобув. Спочатку ж він місто ненавидів, а потім навчився в ньому жити, одягатись, розмовляти й заробляти.

Але ціна висока. Про село він каже: «Я не приїду, ніколи не приїду». Надійку він скривдив і викреслив із життя словами «Не я, так другий». Тамару Василівну покинув, а Зосьці сказав: «Обридла ти мені. Відчепись від мене, от що!» Після цього Зоська отруїлась. Про себе в другій частині автор пише: «Мав десятки знайомих і жодного друга».

Тому Степан — переможець лише на перший погляд. Він здобув місто, але втратив тих, із ким прийшов, і навряд чи став щасливішим. Успіх дав йому речі й статус, але не дав того, що не купується: близькості й спокою.

Роман Валер’яна Підмогильного «Місто» починається зі слів «Здавалось, далі пливти нема куди» — Степан Радченко стоїть на палубі й уперше бачить Київ. Через півтора року він сидить у власній кімнаті на шостому поверсі й дивиться на це місто зверху. Чи можна сказати, що він переміг?

Зовні — безперечно. Степан змінив житло: сарай коло корів, кухня в Гнідих, кімната на Львівській, нарешті кімната в семиповерховому будинку з ліфтом. Змінив одяг: спалив френч і вбрався в міський костюм, який пасував лекторові. Змінив ім’я й став «Стефаном». Написав оповідання, збірку, кіносценарій, став секретарем журналу. У розділі IV він проголосив мету: «Не ненавидіти треба місто, а здобути». Він здобув, і цього ніхто не заперечуватиме.

Проте кожен щабель коштував йому когось. Із села приїхала Надійка, яку він скривдив, а потім вирішив: «Не я, так другий». Тамару Василівну він покинув, коли знайшов кімнату. А Зосьці за день до вечірки пропонував одружитись, а на вечірці сказав: «Обридла ти мені. Відчепись від мене, от що!» Зоська отруїлась. Коли він довідується про це, то згодом шепоче: «Зосько, тебе немає, але я твій навіки». Але мине кілька тижнів, і він поцілує Риту.

Інші герої бачать його по-своєму. Левко, що не змінився, каже: «Ач, який прибраний». Надійка, яка стала дружиною Бориса, глузує: «Хіба у вашому житті не було пригод?» — а Степан відповідає: «Були, але дрібненькі. Занадто звичайні». Саме тут видно, що ті пригоди, за які він заплатив людьми, для нього стали «дрібними».

Тому Степан — переможець і водночас полонений міста: воно дало йому всю свою зовнішню силу, але забрало те, що не рахується у грошах. Він здобув усе, про що мріяв, але лишився самотнім: «мав десятки знайомих і жодного друга». Фінал відкритий: він знову сідає писати «повість про людей». Чи це вихід, чи нове коло — Підмогильний не каже.

Мені здається, що питання «переміг чи ні» в цьому романі поставлене трохи не так. Степан не воює проти міста, він просто вчиться в ньому жити, і кожна його перемога — це маленька втрата.

Мене найбільше вразило, як легко він викреслює людей. Про Надійку думає: «Не я, так другий». Зосьці каже: «Обридла ти мені». Тамару Василівну залишає, коли знаходить кімнату. Усі ці рішення нібито розумні й потрібні, але після кожного лишається порожнеча, і Степан мусить її чимось заповнювати: роботою, розвагами, читанням.

Ще мене зачепило, як він сам ставиться до міста. У розділі IV він бачить у ньому «приховану пастку», а в кінці воно «покірно лежало внизу». Але оце місто він бачить із шостого поверху, самотній, і посилає йому поцілунок. Хіба це не самотність переможця?

Тому я вважаю, що Степан — переможець лише в очах Левка, який каже про нього: «Красун, та й годі». Для самого себе він людина, яка щойно зрозуміла, що місто дало все, крім друзів. Не випадково остання сцена — «Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей». Він знову сам, хоч і пише про людей.