Мартин Боруля

Стислий переказ

Мартин Боруля, дрібний сільський шляхтич-чиншовик, п’ять років клопочеться про затвердження свого дворянства: Дворянське депутатське зібрання вже сопричислило його рід, лишилося, щоб затвердив Сенат. Водночас він судиться з сусідом Красовським: той у сварці назвав Мартина «бидлом», а його сина Степана — «телям», і суд визнав образу «обоюдною». Заради «дворянської линії» Мартин забороняє доньці Марисі казати «тато» й «мама» замість «папінька» й «мамінька», садовить її за п’яльці замість господарської роботи і, найголовніше, відмовляє сусідові Гервасію, коли той сватає свого сина Миколу — коханого Марисі, простого хлібороба.

Замість Миколи Мартин домовляється з дрібним чиновником-регістратором Націєвським — бундючним, що говорить сумішшю української й канцелярської російської мови. Тим часом господарство занепадає: економ Красовського забирає за нібито несплачений чинш волів і корів, а наймитові Омелькові, якого в місті напоїли судейські, крадуть коней, чоботи й кобеняк.

Перед самими заручинами Націєвський підслуховує, як Мартин і Палажка сваряться, кого брати за кумів майбутній дитині, лякається: «Невеста з приплодом!» — і їде до міста, найнявши візника, — коли гості вже сходяться. Мартин у нестямі скаче за ним із гарапником, наздоганяє, б’є — і сам падає як неживий. Він тяжко слабне. Красовський збирає людей виганяти родину й хоче розвалити хату — лише на місяць її випрошують; приходить і відмова в дворянстві («у нових бумагах — Боруля, а у старих — Беруля»), а Степана після скасування земського суду залишають за штатом. Умовлений дружиною, дітьми й Гервасієм, Мартин кидає дворянські папери в грубку. Разом з ними «згоряє» й його манія: він благословляє шлюб Марисі з Миколою й повертається до життя «по-старосвітськи».

Докладний переказ за діями

Дія перша. Мартин показує повіреному Трандалєву рішення Дворянського депутатського зібрання, яке сопричислює його рід до дворян і йде на затвердження до Сенату: «Виходить, я — не бидло і син мій — не теля!..» Він вимагає апеляції на суд, що визнав його образу з Красовським «обоюдною», і платить Трандалєву сто двадцять рублів. Наодинці колишній фотограф Трандалєв, у якого «усі патрети виходили без очей», цинічно тішиться: діло Борулі він веде проти Красовського, а діло Красовського — проти Борулі. Мартин мріє видати Марисю за «благородного»: син Степан, канцелярист земського суду, розповідає про регістратора Націєвського, що «на гитарі добре грає». Мартин велить Марисі казати «папінька», «мамінька», наставляє Степана не дружити з Миколою («Мужик — одно слово»), велить Омелькові надіти чоботи й причепити дзвінок під дугу — і Степана відвозять у місто. Микола каже Марисі, що попросить батька засватати її.

Дія друга. Гервасій Гуляницький разом із Матвієм Дульським приходить свататися: його Микола й Марися «полюбили одно другого». Мартин відмовляє: «Дочка моя дворянка, а твій син… ні дворянин, ні чиновник». Спалахує сварка про те, чиї предки «справжніші»: Гервасій каже, що Мартина «вкусила шляхетська муха», а Мартин хвалиться гербом і прапрадідом-стражником скарбу. Палажка радіє сватанню — «поштивий, добрий і хазяйський син» — і лається з чоловіком: «Здається мені, що з’їхав». Мартин посилає її до Сидоровички вчитися, як подають каву. Наймит Трохим приносить звістку: економ Красовського забрав дві пари волів і дві корови за нібито несплачений чинш. Потім у хату входить босий Омелько: у місті судейські напоїли його, і в нього вкрали коней, чоботи й кобеняк. Він дістає з шапки лист Степана: жених обіцяє приїхати, коли пришлють коней. Нарешті приїздить письмоводитель станового, і Мартин, певний, що той привіз затвердження дворянства, наказує готувати частування.

Дія третя. Мартин цілу ніч не спав: письмоводитель прочитав не затвердження, а «бумагу», щоб його «безотлагательно вивести» з маєтку Красовського. Мартин мріє посадити Красовського в острог — письмоводитель прийняв від нього заяву про грабіж. Омелька він посилає на шпиль виглядати жениха. Марися хоче прати сорочки, та Мартин обурюється: «Дворянська дочка сама стирає!» — і дістає для неї п’яльці. Приходить Микола: його батько, розгнівавшись, велить сватати дочку Котовича; Марися просить його не спішити з Юлькою, а сама обіцяє: «роздивлюсь, прислухаюсь і розміркую». Палажка визнає перед донькою: «Правда твоя!» — дворянство «біду робе», та перечити чоловікові не наважується. Коли Мартин вносить п’яльці, Марися падає йому в ноги: «Віддайте мене за Миколу». Він відповідає: «Чина, дворянство треба любить, а другої любові нема на світі!» Омелько вбігає — «Їдуть!» — і в хату з гітарою вступає Націєвський; Мартин обіймає його, як рідного.

Дія четверта. Наступного ранку Націєвський ще спить, а Омелько й Трохим готують стіл до заручин. Мартин уже «скінчив» із ним: п’ятсот рублів приданого, весілля за їхній кошт і хата в місті. Марисі він велить сісти за п’яльці «ніби за роботою». Націєвський залицяється до неї макаронічною мовою, співає під гітару й обіцяє, що після шлюбу «руки побіліють». Марися відмовляє: «я люблю давно другого… не розлучить нас ніхто — хіба могила». Націєвський ховається в сусідній кімнаті й підслуховує, як Мартин і Палажка сваряться про кумів — полковник Лясковський чи капітан Гарбузинський? — і вирішує, що «невеста з приплодом». Він іде «до жида», наймає Шулима й їде в місто, переказавши через Омелька: «Я пошуткував!» Гості (Дульський, Протасій, Сидорович, Рачинський із жінками) сходяться, Протасій розповідає нескінченну історію; почувши від Омелька про втечу, вони розходяться: «От тобі й заручини…» Мартин кричить: «Осудовисько! На весь світ осудовисько!!» — вимагає гарапника й разом з Омельком скаче навздогін.

Дія п’ята. Степан повертається з міста. Омелько розповідає, як вони наздогнали втікача біля розкопаної могили: віз розвалився, жид утік у бур’яни, Мартин лупцював Націєвського, поки чумаки не відняли, а потім упав як неживий. Степан каже, що й сам лишився «за штатом»: земський суд скасували. Марися розповідає: батько тяжко хворий; Красовський зібрав людей виганяти їх і хотів розвалити хату — насилу випросили місяць; а тоді прийшла бумага, що в дворянстві відмовлено, і батько зовсім занепав. Гервасій радить Степанові кинути службу й узятися за «прадідівське рукомесло». Мартина, жовтого від жовчі, виводять до родини; він ще хоче їхати до Каєтана Івановича: «А як докаже, що Боруля й Беруля — однаково?» Гервасій радить спалити папери, дружина, Марися й Степан його підтримують. Мартин читає крізь сльози документи — відношення Дворянського депутатського зібрання 1858 року, атестат прапрапрадіда, опис герба — і не може кинути в грубку: «Руки тремтять…» Лише коли Степан зізнається, що його залишили за штатом, Мартин кидає папери у вогонь: «Тепер ти бидло! Бидло! А Степан — теля!» Палажка: «Слава богу, що дворянство згоріло!» Гервасій знову просить Марисі для Миколи, і Мартин благословляє дітей — «та вчіть, вчіть дітей своїх», «щоб мої онуки були дворянами». Після його «Чую, як мені легко робиться…» Омелько зітхає: «I що б то було на цигарки віддать!»

Аналіз твору

Історичне підґрунтя сатири. Мартин Боруля — не вигаданий дивак, а типовий представник дрібної «чиншової шляхти»: нащадків колишньої шляхти Правобережної України, які після приєднання цих земель до Російської імперії мусили заново, через Дворянське депутатське зібрання і Департамент Герольдії, документально доводити своє шляхетське походження, інакше втрачали становий статус. Це тривала, дорога й часто безрезультатна процедура (сама п’єса показує її абсурдність через плутанину «Боруля» — «Беруля») справді розоряла багато таких родин — саме на цьому реальному соціальному явищі побудована комедія.

Чому «трагікомедія». Автор сам визначив жанр як комедію, і перші чотири дії справді тримаються на комічних сценах — плутаний Омелько, макаронічна мова Націєвського, безглузда сварка про кумів. Але п’ята дія розвертає сюжет у серйозний бік: важка хвороба героя, розорення родини, залишення сина за штатом — усе це вже не смішно. Саме це поєднання й дає підставу традиційно називати твір трагікомедією: сміх над манією не скасовує того, що ця манія мало не коштувала героєві життя.

Мова як соціальна характеристика. Так само, як у «Наталці Полтавці» Котляревського возний виказує свою фальш макаронічною мовою, тут ту саму роль виконують Націєвський і Трандалєв: обидва пересипають мову канцелярськими й псевдоросійськими зворотами («ето даже обідно», «когда я був ще фотографом»), і саме мова, а не вчинки, першою виказує їхню порожню, показну «освіченість» — на відміну від простої, живої мови Марисі, Миколи й Гервасія.

Символ у деталі. Ціла п’ятирічна тяжба про дворянство тримається на описці писаря — «Боруля» в нових паперах і «Беруля» в старих. Це не дрібниця: автор буквально показує, що вся підстава Мартинової гордості — не рід і не заслуги, а випадковість у канцелярському документі. Так само символічний і фінал: спалення паперів у грубці — не просто відмова від претензій, а буквальне спалення хвороби, яка тримала Мартина в полоні п’ять років.

Контраст справжнього і уявного шляхетства. Красовський, з яким судиться Мартин, — учений лікар і «державець». За словами самого Мартина, його батько «так само сидів у Шадурського на чинші, як і ми», а сам Красовський «зробився державцем», одружившись із дочкою Шадурського; Гервасій же наголошує на іншому: «Красовський на лікаря вивчився, то йому і шляхетство пристало». Мартинове ж шляхетство тримається на папері, якого ще й не затверджено. Саме на цьому контрасті побудована головна ідея п’єси: гідність — не в грамоті про дворянство, а в реальних чеснотах і праці людини.