Сатира на дворяноманію у комедії «Мартин Боруля»

Комедію «Мартин Боруля» Карпенко-Карий написав 1886 року. Головний герой, дрібний шляхтич, п’ять років клопочеться про офіційне визнання дворянства і водночас судиться з сусідом Красовським, який назвав його «бидлом».

Заради вигаданої «дворянської линії» Мартин ламає долю рідних дітей: забороняє доньці Марисі одружитися з коханим Миколою, бо не личить дворянці «йти за простого хлібороба», і сватає її дрібному чиновнику Націєвському. Автор висміює цю гонитву через мову персонажів: Націєвський говорить химерною сумішшю української й канцелярської російської, і саме мова виказує його порожню «освіченість».

Кульмінація настає на заручинах: підслухавши сварку батьків про майбутніх онуків, наляканий Націєвський тікає ще до обіду. Ганьба й нервове потрясіння валять Мартина важкою хворобою, а сусід Красовський збирає людей виселити родину.

У фіналі хворий Мартин під умовляннями родини спалює всі дворянські папери. Це не просто відмова — це зцілення: «стара, дворянська» душа ніби згоряє разом із документами. Мартин благословляє шлюб Марисі й Миколи, і п’єса закінчується поверненням до простого, чесного життя.

«Мартин Боруля» — комедія, написана Іваном Карпенком-Карим 1886 року (під текстом стоїть позначка «Новочеркаськ»). Автор сам визначив жанр як «комедію в 5 діях», хоча традиційно твір називають трагікомедією: за смішними сценами тут ховається майже трагічний фінал.

Головний конфлікт зав’язується довкола двох речей: судової тяжби з сусідом Красовським, який назвав Мартина «бидлом», а сина — «телям», і п’ятирічного клопотання про офіційне визнання дворянства. «О!.. Виходить, я — не бидло і син мій — не теля!..» — вигукує Мартин, дізнавшись про рішення депутатського зібрання на свою користь, і саме звідси починається його сліпа гонитва за титулом.

Ця гонитва руйнує родину. Мартин забороняє синові Степану дружити з сусідським хлопцем Миколою: «Ти, сину, не дружи з нерівнею... Мужик — одно слово, а ти на такій линії…» — і, найголовніше, відмовляє доньці Марисі в шлюбі з коханим Миколою, сватаючи її дрібному чиновнику-регістратору Націєвському. Автор висміює цю фальш через мову: Націєвський говорить сумішшю української й канцелярської російської («ето даже обідно, ібо я всегда правілая женщинам»), і ця мова першою виказує порожню показну «освіченість» героя — прийом, який Карпенко-Карий успадкував від Котляревського, чий возний з «Наталки Полтавки» говорить так само.

Найяскравіше безглуздя манії показане в кульмінаційній сцені заручин: підслухавши сварку Мартина й Палажки про те, кого брати за кумів майбутньому онукові, Націєвський лякається передчасного «приплоду» й тікає із заручин, найнявши візника. Гервасій, сусід Мартина, прямо називає причину всіх бід: «Красовський вчений, лікар... а ти надимаєшся через силу, щоб з ним порівняться, бундючишся дутим дворянством» — справжня шляхетність здобувається працею й освітою, а не паперовою постановою.

Розплата настає негайно: ганьба, нервове потрясіння і важка хвороба Мартина, розорення господарства, відмова в дворянстві, скасована Степанова служба. Лише тоді, оточений рідними, Мартин наважується спалити дворянські папери — і в цьому вчинку сатира переходить у щось більше, ніж сміх: «стара, дворянська» душа буквально згоряє в грубці разом із документами, звільняючи місце для здорового глузду. Слова Палажки — «Слава богу, що дворянство згоріло! Тепер будемо жить по-старосвітськи…» — підсумовують мораль п’єси без жодного прямого повчання з боку автора.

Найлегше прочитати «Мартина Борулю» як просту комедію про смішного диваку, що марить дворянством. Але якщо придивитися, стає ясно: усе, із чого сміється глядач у перших чотирьох діях, у п’ятій обертається справжньою бідою.

Плутана описка в прізвищі — «Боруля» чи «Беруля» — здається дрібним кумедним епізодом, поки не розумієш, що саме на ній п’ять років тримається доля цілої родини. Утеча жениха Націєвського із заручин смішить, поки не бачиш, як ця ганьба доводить Мартина до нервового удару. Навіть наймит Омелько, який постійно плутає накази й смішить публіку, насправді показує, якою абсурдною є показна дворянська «лінія», яку хазяїн намагається на нього накинути.

Саме тому «Мартин Боруля» — не проста комедія, а трагікомедія: Карпенко-Карий будує сміх так, щоб він поступово переходив у тривогу. Глядач сміється з Мартина в першій дії й уже не сміється в п’ятій, коли той, хворий і розорений, тремтячими руками кидає у вогонь папери, за які заплатив здоров’ям усієї родини. Це і є справжня сила сатири: вона смішить не для того, щоб принизити героя, а щоб показати, наскільки дорого коштує сліпота.