Лобо

Про цей розбір. Розбір написано за українським перекладом із онлайн-бібліотеки УкрЛіб. Ім’я перекладача там не вказано, а українські переклади охороняються правом перекладача, тому цитат із тексту тут немає: сюжет і аналіз викладено власними словами. Це допоможе пригадати оповідання й підготуватися до уроку, але не замінить самого тексту — прочитай «Лобо» повністю, це 15–20 хвилин.

Стислий переказ

Курумпо — великий скотарський край у північній частині Нью-Мексико. Багато років там панує старий сірий вовк Лобо. Його зграя — він сам і ще п’ятеро вовків — щодня ріже по корові, а скотарі нічого не можуть вдіяти. Отруєні принади Лобо обходить, а людей ніколи не чіпає, бо боїться рушниці.

За голову вовка призначено тисячу доларів. Приїздили мисливці з собаками й отрутою, але зграя перемагала всіх. Одні вважали, що Лобо просто хитрий, інші — що він вовк-перевертень, якого не візьмеш звичайним способом.

Оповідач, досвідчений мисливець, приїздить до друга-фермера й береться вполювати вовка. Він випробовує різну отруту й найхитріші капкани, але Лобо щоразу здогадується про небезпеку. Навіть у схемі з капканів, розставлених літерою «Н», вовк знаходить вихід.

Слабке місце оповідач помітив пізно: попереду зграї йшла біла вовчиця Бланка, подруга Лобо. Її піймали в капкан і вбили оповідач із ковбоями, а Лобо цілий день шукав Бланку й вив від горя. Оповідач розставив по всіх стежках сто тридцять капканів, і Лобо, ідучи слідом за подругою, потрапив у пастку.

Ватажка живим привозять на ранчо й прип’ясують до стовпа. Він нічого не їсть і не п’є, а на світанку його знаходять мертвим. Ковбої кладуть його поруч із Бланкою.

Докладний переказ за частинами

Частина І. Володар Курумпо

Оповідь починається з опису краю: соковиті пасовища, високі гори, річка Курумпо. Володарем цієї землі був сірий вовк, якого мексиканці називали Лобо, що іспанською означає «вовк». Зграя в нього була невелика, але кожен вовк у ній був великий і славився чимось своїм. Біла Бланка вважалася подругою Лобо, рудий вовк був надзвичайно швидким, а помічник Лобо був справжнім велетнем.

Зграя щодня різала по корові. За п’ять років, за грубими підрахунками, це щонайменше дві тисячі голів худоби. Вовки були перебірливі: не торкалися дохлятини й падла, не любили баранини, а добирали найкращих телиць. Однієї листопадової ночі 1893 року Бланка й рудий вовк знищили двісті п’ятдесят овець, а м’яса не торкнулися — для них це була гра.

Усі отруєні принади, які розкидали для Лобо, він розпізнавав. Один ковбой посипав стрихніном убиту вовками телицю, а вранці побачив, що зграя з’їла м’ясо, але перед тим ретельно викинула всі отруєні шматки. Лобо боявся вогнепальної зброї й ніколи не чіпав людей: побачивши людську постать, зграя завжди тікала.

За голову Лобо наростала винагорода, аж поки сягнула тисячі доларів. Приїхав техаський мисливець Теннерей зі зграєю вовкодавів. Лобо перетяв струмок і втік, його зграя розбіглася врізнобіч, а собаки розтяглися за вовками. Тоді вовки знову з’єдналися й знищили тих собак, що відстали. Увечері Теннерей порахував, що вціліло лише шестеро, і двоє з них були скалічені. Наступного року приїхали ще двоє мисливців, але ні отрута, ні замовляння не допомогли.

Частина ІІ. Мисливець проти вовка

Оповідач спершу не вірив у ті розповіді. Восени 1893 року він приїхав у Курумпо на запрошення давнього друга-фермера. Їздив верхи, оглядав місцевість і бачив скелети тварин, про які говорили: «Це його робота». Зрозумів: наздогнати Лобо верхи не вдасться, тож лишаються капкани й отрута.

Він готував принади дуже ретельно: використав сир із жиром свіжозарізаної телиці, варив у порцеляновій посудині, різав кістяним ножем, надягав рукавички, змащені теплою кров’ю. Потім розкидав шматки уздовж дороги. Вранці стало ясно: Лобо знайшов усі принади, але жодної не з’їв. Він склав їх у купу й виявив до них презирство.

Іншим разом Лобо показав хитрість, напавши на отару. Вівчарі тримали серед овець кількох цапів, бо вівці йдуть за ватажком, а цапи вважаються розумнішими. Лобо пробіг спинами овець, дістався до цапів і загриз їх, а отара розбіглася.

Потім надійшли капкани. Оповідач із двома мисливцями працював цілий тиждень. Лобо ж ходив від пастки до пастки й розкопував їх одну за одною. Тоді оповідач придумав схему у вигляді літери «Н»: капкани стояли вздовж стежки з обох її боків, а ще один — посередині, як поперечка. Лобо дійшов до цієї «поперечки», зупинився, повільно позадкував слід у слід, обійшов небезпечне місце й задніми лапами розкидав землю так, що капкани самі зачинилися.

Оповідач підсумовує: Лобо розв’язував усі його головоломки й розбійничав би далі, якби його не підвела прив’язаність до подруги.

Частина ІІІ. Бланка й Лобо

Оповідач помітив, що на слідах зграї попереду йде менший вовк. Ковбой підтвердив, що Бланка не тримає строю й виривається вперед. А вовк-самець ніколи б не пішов попереду ватажка, тож Бланка справді самиця й подруга Лобо. Оповідач вирішив скористатися цим.

Він поклав у капкан відрізану голову телиці. Лобо заборонив зграї підходити до неї, але Бланка легковажно підійшла понюхати голову й потрапила в пастку. Вона потягла голову за собою, але її наздогнали. Бланка завила, і здалеку відгукнувся Лобо. Оповідач і ковбої накинули їй на шию ласо й погнали коней у протилежні боки. Вони були задоволені, що вдарили по зграї вперше, хоча оповідач згодом визнає, що від спогаду про це йому моторошно.

Лобо цілий день блукав і вив. Його голос змінився: замість лютого воїнського клича в ньому було горе. Лише під ніч він знайшов місце, де загинула вовчиця. Потім прибіг на ранчо й роздер сторожового собаку. Оповідач зрозумів свою помилку: Бланку треба було тримати живою приманкою.

Тоді він узяв усі пастки, яких було сто тридцять, і розставив їх по чотири на кожній стежці, що веде в ущелину, ретельно замаскувавши. Тіло Бланки протягнув між ними й відрізав лапу, щоб наслідити над кожним капканом.

Увечері один із ковбоїв згадав, що в Північній ущелині дивно ревла худоба. Наступного дня оповідач поїхав туди й побачив Лобо в чотирьох капканах: за подругою він ішов, не розбираючи дороги. Дві доби він пролежав прикутий. Коли оповідач підійшов, вовк востаннє завив, але з зграї ніхто не прибіг. Лобо спробував кинутися на людину, але був надто слабкий; ласо, накинуте першим разом, він на льоту перекусив. Оповідач приїхав разом із ковбоєм і взяв нову мотузку, вони накинули петлі на шию, просунули вовкові в пащу палицю, зв’язали щелепи й ноги й привезли його на ранчо.

Лобо не їв і не пив, а дивився вдалину. Вранці він був мертвий. Оповідач каже, що серце вовка не витримало потрійного удару: той, хто колись був сильним і вільним, позбувся сили, волі й подруги. Оповідач і один із ковбоїв віднесли тіло в повітку, де лежала Бланка, і поклали Лобо біля Бланки. Ковбой сказав, що Лобо нарешті знайшов її й вони знову разом.

Аналіз твору

Про що оповідання

На перший погляд це розповідь про полювання на вовка, але автор говорить про більше. Лобо в оповіданні — не просто хижак, який лякає людей: він розумний, обережний, вірний подрузі, а наприкінці гине нескореним. Тому читач змінює думку про нього: зі «страшного розбійника» він стає майже героєм.

Ідея оповідання в тому, що між людиною й твариною є не лише ворожнеча. Тварина відчуває, любить і сумує, а людина, яка перемагає силою й хитрістю, не завжди почувається переможцем. Автор не вигукує про це, а показує, як оповідач поступово міняється: спершу він радіє, що здолав «пройдисвіта», а наприкінці жаліє нескореного вовка.

Образ Лобо

Лобо показаний через вчинки. Він обходить принади, розкопує капкани, кусає ласо, вчиться на помилках мисливців. Сила й розум роблять його «володарем Курумпо». Але є ще один бік: він дбайливо піклується про свою зграю, а для Бланки готовий забути про небезпеку. Саме ця вірність стає його слабкістю.

Автор точно спостерігає за звичками звіра. Він описує, як вовки не їдять дохлятини, як ватажок наказує зграї, як переслідувачів можна розколоти й знищити поодинці. Оповідач навіть дізнається розмір сліду Лобо й вагу вовка. Через такі подробиці образ виглядає живим, а не вигаданим.

Образ Бланки

Бланка — біла вовчиця, яка потрапляє в пастку з необережності й цікавості. Її загибель — перелом сюжету: від цієї миті оповідання перестає бути історією про хитру втечу й стає історією про втрату. Через Бланку автор показує, що вовки здатні на прив’язаність, яку ми зазвичай називаємо людською.

Оповідач і його вибір

Оповідач — не злодій, а досвідчений мисливець, який виконує завдання. Він старанний і винахідливий, а коли треба, нещадний. Проте наприкінці він називає Лобо безталанним героєм, співчуває йому й визнає, що від спогаду про смерть Бланки йому моторошно. Автор не дає прямої оцінки й залишає питання читачеві: чи справедливо було перемогти Лобо його ж любов’ю?

Народні вірування й правда

У першій частині ковбої вважають Лобо перевертнем і вовкулакою, а один із мисливців навіть приписує йому зв’язок із нечистою силою. Коли оповідач нарешті оглядає вовка, він не знаходить ні золотого нашийника, ні хреста на плечах, про які розповідали. Так автор показує: страх породжує вигадки, а правду видно тільки тому, хто придивляється.

Оригінал і переклад

Оповідання написано англійською мовою, а назва оригіналу — «Lobo, the King of Currumpaw» («Лобо, король Курумпо»). В українських перекладах назви відрізняються: в УкрЛібі — «Лобо – володар Курумпо», у старішому виданні (за Вікіпедією, 1918 рік) — «Лобо, король вовків на Курумпо». Це добрий приклад для теорії літератури: переклад не лише передає сюжет, а й обирає слова, тому в різних виданнях можуть відрізнятися імена, окремі описи й навіть назва.