Образ Лобо в оповіданні Е. Сетона-Томпсона «Лобо»

Лобо — головний герой оповідання Ернеста Сетона-Томпсона. Це старий сірий вовк, який багато років водив зграю в долині Курумпо.

Лобо дуже сильний і розумний. Отруту він обходив, капкани розкопував, а мисливців із собаками перехитрував. Люди боялися його й навіть думали, що він перевертень.

Але Лобо ще й вірний. Він любив свою подругу, білу Бланку. Коли вона загинула, Лобо став шукати її й потрапив у капкани. Він нічого не їв і не пив, а вранці помер.

Отже, Лобо — не просто хижак. Він сміливий, мудрий і вірний, тому читач йому співчуває. Автор хоче, щоб ми поважали тварин і пам’ятали: вони теж уміють любити.

У долині Курумпо про Лобо говорили всі. Це був старий сірий вовк, який років п’ять розпоряджався краєм, а скотарі нічого не могли вдіяти. Чому ж автор робить його головним героєм, а не звичайним злодієм?

Передусім Лобо розумний. Він відрізняв отруєне м’ясо від чистого, а принади, які готував оповідач, склав купою й залишив. Капкани він розкопував, а перед схемою у вигляді літери «Н» зупинився й обійшов небезпеку. Такий вовк здається не твариною, а суперником, якого потрібно поважати.

Лобо ще й дбає про зграю: він наказує вовкам, коли треба втікати, і не дозволяє їм торкатися підозрілого м’яса. А найбільше його характер розкривається в любові до Бланки. Коли вона загинула, вовк цілий день вив, голос його змінився, а шукаючи подругу, він забув про обережність. Саме це й погубило його.

Автор не оцінює Лобо прямо, але виразно показує своє ставлення. Спершу оповідач радіє, що ловить пройдисвіта, а наприкінці називає Лобо безталанним героєм і жаліє його. Лобо помирає, не взявши ні їжі, ні води, дивлячись у далечінь, де колись був його край.

Отже, образ Лобо поєднує силу, розум і вірність. Це вовк-володар, але водночас і той, хто вміє любити. Тому оповідання вчить нас поважати тварин і бачити в них живі істоти, а не лише ворогів.

Спершу Лобо здався мені страшним. Він щодня різав худобу, і навіть отрута його не брала. Я навіть зрадів, що оповідач бере його на приціл.

Але чим далі я читав, тим більше мені було шкода вовка. Він не нападав на людей і дбав про свою зграю. А потім загинула Бланка, і Лобо перестав бути грізним володарем: він просто шукав подругу й плакав по-своєму, виттям.

Мене вразило, що вовк не став їсти й пити в полоні. Так не роблять злодії, так роблять ті, хто втратив найдорожче.

Тепер я думаю, що Лобо — справжній герой. Він сильний, розумний і вірний. Після цього оповідання я вже не можу сказати «просто вовк».