Фарбований Лис

Стислий переказ

У лісі жив Лис Микита — хитрий-прехитрий. Стрільці гонили його, травили псами, ставили пастки, підкидали отруєне м’ясо — і нічого не могли йому зробити. Постійне щастя зробило Лиса гордим, і одного разу він похвалився товаришам: завтра серед білого дня піде в місто й украде курку просто з торговиці.

Похвальба скінчилася погано. У місті на нього кинулися пси, і Лис, тікаючи, скочив у першу-ліпшу діжу на чужому подвір’ї. У діжі була синя олійна фарба: там жив маляр, який наготував її на завтра. Пси покрутилися й побігли геть — Лис урятувався, але до вечора мусив сидіти у фарбі по саму морду. Уночі він добіг до лісу, заночував у порожній норі, а вранці побачив себе — синього, страшного, з важким колючим хвостом — і сам себе не впізнав. Змити фарбу не вдалося: за ніч вона засохла.

Перший його побачив Вовчик-братик і з переляку помчав лісом, ледве хлипаючи: «Ой, та й страшне ж!» Чутка про нового страшного звіра розійшлася миттю. Лис одразу збагнув свою вигоду: гордо піднявши хвіст, він прийшов на звіриний майдан, сів на Ведмедів пеньок і оголосив, що він — звір Гостромисл (у частині видань — Остромисл), якого святий Миколай виліпив із небесної глини й послав царювати, щоб завести в лісі лад і справедливий суд. Звірі повірили, зраділи й нанесли новому цареві цілу купу здобичі.

Рік Лис царював. Здобич йому приносили готову, і був він царем добрим та «справедливим» — щоправда, справедливість була звичайна звірина: хто дужчий, той і має рацію. Жили звірі під новим царем точнісінько так само, як і без нього. Одного тільки цар боявся: щоб не злізла фарба. Тому не виходив у дощ, не потикався в гущавину, не чухався й спав лише на м’якій перині.

На роковини царювання звірі влаштували великий концерт. Ведмеді ревли басом, вовки тягли соло, а коли молоді Лисички задзявкотіли тоненькими тенорами, цар не витримав: підняв морду й задзявкав по-лисячому. Тієї ж миті все стало ясно: це ж простісінький фарбований Лис! І звірі, не тямлячи вже ні про його добродійства, ні про величну мудрість, кинулися на Микиту й розірвали його на шматочки. Казка закінчується приповідкою: так кажуть про того, хто повірив фальшивому приятелеві й став мудрішим уже «по шкоді» — «Я на нім пізнався, як на фарбованім Лисі».

Докладний переказ

Хто такий Лис Микита. Казка починається так, як народна: «Жив собі в однім лісі Лис Микита, хитрий-прехитрий». Далі йде перелік того, чим його намагалися взяти люди: гонили стрільці, травили псами, ставили пастки («залізо»), підкидали отруєне м’ясо. Нічого не помогло — Лис сміявся з мисливців, обминав небезпеки й ще й товаришів остерігав. На лови він ходив і вдень, і ніколи не вертався з порожніми руками. І тут Франко називає причину майбутньої біди прямо: «Се незвичайне щастя і та його хитрість зробили його страшенно гордим».

Похвальба. Лис заявляє товаришам: досі ходив по селах, а завтра піде до міста й серед білого дня вкраде курку просто з торговиці. Товариші відмовляють: там собаки зграями бігають, хіба б він перекинувся в Блоху. Лис упирається: «От же побачите, і в Блоху не перекинуся, і не роздеруть мене!»

Місто. Поміж коноплями й кукурудзою Лис дістався аж до передмістя, а далі городами — до середини міста, але тут його зустрів шум, якого він «і в сні не бачив, і в гарячці не чував»: вози, копита, крик, курява. Дві години він пересидів у бур’яні під плотом, звикаючи до гамору, а тоді одним духом скочив через пліт на вулицю. Люди на нього не зважали — та не встиг він добігти до торговиці, як назустріч побіг пес, за ним другий, за ним третій. Псів Лис уже не одурить: вони зразу пронюхали, хто він.

Діжа. Лис шмигнув у найближчі відчинені сіни, а з них на подвір’я — і скочив у діжу, що стояла в кутку. Пси прибігли слідом, обнюхали все подвір’я, кілька разів підходили й до діжі — але їх відганяв негарний запах. Так Лис урятувався. «Урятований, але як!» У діжі більш ніж до половини була синя, густа, розведена на олії фарба: у тому домі жив маляр, який наготував її на завтра, щоб фарбувати великий паркан. Лис спершу пірнув із головою й мало не задушився, потім став на дно так, що з фарби стирчала сама морда. У такому вигляді він просидів до вечора — голодний, зі страху ледве живий, боячись, що надійде господар.

Утеча до лісу. Аж смерком Лис вискочив зі своєї «незвичайної купелі», перебіг вулицю й через садок, плоти, капусти та кукурудзу чкурнув до лісу. Довго ще тяглися за ним сині сліди, поки фарба не обтерлася трохи або не висохла. До власної хати було ще дві милі, але сили не стало: підкріпившись кількома яйцями з гнізда Перепелиці, він заліз у першу-ліпшу порожню нору, зарився в листя й заснув.

Ранок. Прокинувшись, Лис виліз із нори, роздивився — тихо, спокійно, «саме добра пора на полювання». І тут глянув на себе. Синій-синій, із препоганим запахом, покритий не то лускою, не то колючками, а хвіст — «мов довбня», важкий і теж колючий. Він не впізнав сам себе й із переляку кинувся тікати — «але ба, сам від себе не втечеш». Далі йде цілий ряд спроб позбутися фарби: обтріпатися, обкачатися в траві, здерти кігтями, лизати, скочити в калюжу. Марно: фарба олійна й за ніч у теплі засохла.

Переполох у лісі. Першим на нього натрапив Вовчик-братик — учорашній добрий знайомий. Побачивши синього звіра в колючках, він завив із переляку й побіг лісом, хлипаючи: «Он там! Он там! Ой, та й страшне ж! Ой! Та й люте ж!» Довкола нього зібралися звірі, дали води, Мавпа Фрузя вистригла йому три жменьки волосся між очей і пустила на вітер, щоб розвіявся переполох, — «але де тобі, все дарма!» Тоді звірі пішли гуртом подивитися, що ж там таке, — і кинулися врозтіч: такого звіра «ні видано, ні чувано, відколи світ світом і ліс лісом».

Задум. Лис бачить, яке враження справив, і миттю робить висновок: «та се не кепсько, що вони мене так бояться! Так можна добре виграти». Піднявши хвіст і гордо надувшись, він іде на звіриний майдан і сідає на пеньку, «де звичайно любив сідати Ведмідь». За півгодини навколо зібралося звірів і птахів видимо-невидимо — цікаво всім, а підступити не сміє ніхто.

Вигадка про святого Миколая. Лис заговорює ласкаво: не бійтеся, підступіть ближче. Ведмідь, ледве переводячи дух, питає: «А ти ж хто такий?» І тоді Лис розповідає, що вранці святий Миколай виліпив його з небесної глини — «придивіться, яка вона блакитна» — оживив своїм духом і послав на землю: звірові дає наказ: «В звірячім царстві запанував нелад, несправедливий суд і неспокій… Іди на землю і будь звірячим царем». Звірі аж у долоні сплеснули з радості. Орли та яструби наловили курей, вовки й ведмеді нарізали овець і телят і нанесли цілу купу перед нового царя. Він узяв часточку собі, а решту розділив між голодними — і його стали славити: «От цар! От добродій! От премудрий Соломон!»

Рік царювання. Лис був царем добрим, справедливим і м’якосердним — тим легше, що тепер не треба було самому полювати: усе приносили готове, обскубане й обпатране. Але Франко одразу знімає позолоту: справедливість була така, «як звичайно у звірів: хто був дужчий, той ліпший, а хто слабший, той ніколи не виграв справи». І висновок: «Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього». А сам цар боявся однієї-єдиної речі — щоб не злізла фарба. Тому не виходив у дощ, не потикався в гущавину, не чухався й спав тільки на м’якій перині.

Концерт і викриття. На роковини царювання звірі надумали святкувати врочисто й дати великий концерт. Зібрався хор із лисів, вовків і ведмедів, написали кантату, і після процесій, обідів та промов хор виступив. Ведмеді ревли басом, аж дуби тряслися; вовки витягали соло, аж око в’януло. А коли молоді Лисички задзявкотіли тоненькими тенорами, цар не витримав: «його серце було переповнене, його обережність заснула» — він підняв морду й задзявкав по-лисячому. Співаки затихли. З усіх наче полуда спала: «Та се Лис! Простісінький фарбований Лис! Ще й паскудною олійною фарбою фарбований!»

Розправа й приповідка. Розв’язка коротка й немилосердна: не тямлячи вже ні про добродійства, ні про величну мудрість, а люті «тільки за те, що так довго давали йому дурити себе», звірі кинулися на нещасного Лиса Микиту й розірвали його на шматочки. А далі — ще один абзац, уже від оповідача: від того часу пішла приповідка. Коли хтось повірить фальшивому приятелеві й дасть себе одурити, а тоді стане «хоть дрібку мудрішим» — «по шкоді», він каже: «Е, я то давно знав! Я на нім пізнався, як на фарбованім Лисі».

Аналіз твору

Казка чи байка

«Фарбований Лис» — літературна казка про звірів, але з байковою будовою: коротка дія, звірі-алегорії замість людей і висновок, заради якого все й розказано. Від байки її відрізняє одне: повчання Франко не промовляє від себе. Після розправи він додає лише народну приповідку про фарбованого Лиса — вислів, який кажуть уже «по шкоді», коли довірився фальшивому приятелеві. Мораль названо, але нотації нема. Тому казку й називають казкою-байкою.

Сюжет Франко не вигадав. У передмові до збірки «Коли ще звірі говорили» він сам перелічує, звідки взяв кожну казку, і про цю пише прямо: це індійська казка з «Панчатантри», десяте оповідання першої книги. Там же він пояснює, що кожну казку «перероблював основно», прибиваючи її «до смаку, розуміння й окруження наших дітей і нашого народу», — тому в казці українське ім’я Микита, торговиця з жінками з решетами, маляр із діжею фарби і святий Миколай. За передмовою, казки збірки друкувалися спершу в «Дзвінку», а окремою книжечкою вийшли 1899 року.

Чому Лис програв

Найлегша відповідь — що він обманював — не зовсім точна. Обманював Лис усе життя, і саме це його годувало. Казка показує інше: його губить не хитрість, а гордість, що з неї виросла. Франко ставить це речення на початку, ще до всіх пригод: «Се незвичайне щастя і та його хитрість зробили його страшенно гордим». Саме гордість змушує похвалитися торговицею, і саме через ту похвальбу Лис опиняється в діжі.

Друга причина глибша. Обман тримається лише доти, доки Лис не буде собою. Цілий рік він не виходить у дощ, не йде в гущавину, не чухається — тобто перестає жити по-лисячому. Але досить одної хвилини радості, і природа озивається сама. Проти чужого хитрощі помагають, проти власної натури — ні.

Ліс — це не про звірів

Досить подивитися, з чого складається лісове царство: міністри, слуги, суд, процесії, врочисті обіди, промови на честь царя, ювілейний концерт із кантатою. Жоден із цих звичаїв не існує в лісі — усі вони людські. Через це казка читається як розповідь про людське суспільство, у якому нову людину при владі оцінюють за виглядом і за словами, а не за ділами.

Найгостріше місце — не про Лиса, а про звірів. Вони славлять царя — «От цар! От добродій! От премудрий Соломон!» — і певні, що «за таким царем ми проживемо віки вічні, мов у бога за дверми», хоча живуть достеменно так, як жили: хто зловив, той їв. Отже, ошукати їх було легко не тому, що Лис такий вигадливий, а тому, що вони самі хотіли повірити в диво.

Кінцівка, від якої стає ніяково

У сцені розправи співчуття роздвоюється. Звірі мають повне право гніватися — їх дурили рік. Але Франко навмисне зауважує, що вони не тямлять «ані про його добродійства, ані про його величну мудрість», і називає причину люті: «тільки за те, що так довго давали йому дурити себе». Виходить, лютують вони не так на Лиса, як на власну довірливість, а зігнали злість на ньому. Слово «нещасного» щодо Микити в цьому реченні — не випадкове.

А тоді оповідач виходить із казки до читача: так, мовляв, і в житті — повірив «фальшивому приятелеві», «обдере, оббреше» — і лише «по шкоді» стаєш «хоть дрібку мудрішими». Остання фраза — приповідка, яку вимовляють уже заднім числом: «Е, я то давно знав! Я на нім пізнався, як на фарбованім Лисі». Вона нагадує, що пізнати обманщика заздалегідь — значно важче, ніж сказати це після.

Мова

Казка написана так, ніби її розказують уголос. Оповідач звертається до читача («Бачите, в тім домі жив маляр…»), підбадьорює героя («Роби що хочеш, небоже Микито!»), жартує з нього («Чи пізно, чи рано встав він на другий день, сього вже в книгах не записано»). Багато розмовних слів і звуконаслідувань: «Глип-глип!», «Нюх-нюх!», «чкурнув». Саме через таку мову казка й досі смішна, хоч кінчається вона зовсім не смішно.

Що варто сказати на уроці

• «Фарбований Лис» — казка-байка: сюжет казковий, а будова й мета байкові.
• Головна причина падіння Лиса — не хитрість, а гордість; саме про це попереджає автор ще на початку.
• Лісове царство з міністрами й кантатою — алегорія людського суспільства.
• Винен не лише обманщик: звірі самі повірили тому, у що їм було приємно вірити.
• Закінчується казка приповідкою «Я на нім пізнався, як на фарбованім Лисі»: вона називає висновок, не читаючи нотацій.

Чи можна обійтися переказом

Тут — не варто, і то з простої причини: казка дуже коротка. Прочитати її можна за десять–п’ятнадцять хвилин, а вся її сила саме в мові — у тому, як оповідач кепкує з героя, як він передає лисячий переляк («Глип-глип! Нюх-нюх!») і як урочисто звучить вигадка про небесну глину поряд із діжею олійної фарби. Переказ передає сюжет і не передає сміху. Прочитайте оригінал — і на уроці буде що процитувати.