Чому небезпечно хвалитися (за казкою Івана Франка «Фарбований Лис»)

Казка Івана Франка «Фарбований Лис» починається не з пригоди, а з похвальби.

Лис Микита був найхитрішим у лісі, і від цього зробився гордим. Одного разу він заявив товаришам, що завтра серед білого дня піде в місто й украде курку просто з базару. Товариші відмовляли: «Ет, іди, не говори дурниць!» Але Лис уперся.

І пішов. Не тому, що дуже хотів тієї курки, а тому, що вже пообіцяв.

Далі відомо, що вийшло: пси, діжа з фарбою і ціле життя навиворіт.

Ось чим небезпечні хвастощі. Похвалившись, людина сама заганяє себе в кут: відступити соромно, а зробити не виходить. Краще спершу зробити, а вже потім розповідати.

Іван Франко починає казку «Фарбований Лис» не з пригоди, а з причини. Спершу він розповідає, який Лис Микита щасливий і хитрий, а потім додає важливе речення: «Се незвичайне щастя і та його хитрість зробили його страшенно гордим». Тобто біда почалася в героя всередині ще до того, як сталася перша подія.

Гордість одразу шукає, де показатися. Лис хвалиться товаришам: «Досі я ходив по селах, а завтра в білий день піду до міста і просто з торговиці Курку вкраду». Товариші йому не вірять і відмовляють: «Ет, іди, не говори дурниць!» А він упирається ще більше.

Найцікавіше, що після цього Лис уже не може відступити. Курка йому не потрібна, небезпека величезна, місто чуже, — але він пообіцяв. Франко пише коротко: «Але сим разом бідний Микита таки перечислився».

Наслідки відомі. Пси кинулися на нього, він ледве сховався й мусив сидіти до вечора в діжі з фарбою, а потім цілий рік удавати чужого звіра й боятися дощу.

А далі трапляється найгірше: фарбу змити не вдалося, і Лис знову вирішує покрасуватися — тепер перед цілим лісом, називаючись посланцем святого Миколая. І це закінчується його загибеллю.

Отже, казка попереджає: хвастощі небезпечні тим, що змушують доводити свої слова діями, навіть коли робити цього зовсім не варто.

У казці «Фарбований Лис» усе починається з однієї фрази. Лис Микита хвалиться, що серед білого дня вкраде курку з міського базару.

Найважливіше тут те, що йому це було не потрібно. Він і так щодня повертався з повними руками. Він пішов у місто лише тому, що вже пообіцяв при свідках.

Мені здається, це впізнає кожен. Ми теж інколи говоримо зайве: що прочитали книжку, якої не читали, що вміємо те, чого не вміємо, що нам зовсім не страшно. А потім доводиться це якось витягувати — і виходить набагато гірше, ніж якби ми одразу промовчали.

Лисові пощастило хоч урятуватися від псів. Але ціною було ціле життя навиворіт: рік він удавав чужого звіра й боявся дощу.

Тому головний урок цієї казки простий. Похвалитися — секунда, а розплачуватися можна дуже довго. Спершу зроби, а розкажеш потім.