Давня весна

Про що цей вірш

Вірш ніби розповідає про одну весну — «давню», тобто ту, що була колись. Тоді все навколо ожило, співало й сміялося, а героїня лежала хвора й самотня. Їй здавалося, що весна дарує свої дари всім, окрім неї. Та потім у її вікно заглянули гілки яблуні, посипалися білі квіти, і в тісну хатину залетіли вітер та пташині пісні. Виявилося, що весна її не забула. І цього дарунка героїня «ніколи не забуде».

У вірші прямо названо тільки одне: «хвора й самотна». Ніяких лікарів, ліків, болю. Це вірш не про хворобу, а про те, що відчуває людина, яка на час випала з великого гомінкого світу, і про те, як цей світ сам приходить до неї.

Розбір строфа за строфою

Перша строфа: весна. «Була весна весела, щедра, мила» — три епітети підряд, і всі теплі. Весна «промінням грала, сипала квітки» й «летіла хутко, мов стокрила»: вона рухається легко й швидко. За нею «вслід співучії пташки». Уся строфа — це пісня про світ, у якому все на місці.

Друга строфа: контраст. Голосів стає дедалі більше: «Все ожило, усе загомоніло — / Зелений шум, веселая луна! / Співало все, сміялось і бриніло». І раптом: «А я лежала хвора й самотна». Слова «все» й «усе» звучать тричі, а «я» — лише одне: усі — і вона сама. Від цього поєднання й виникає сум.

Третя строфа: думка героїні. Вона наводить власні слова: «Весна для всіх настала, / Дарунки всім несе вона, ясна, / Для мене тільки дару не придбала». Це щира образа: усім дісталося, а мені ні. Останній рядок підсумовує: «Мене забула радісна весна».

Четверта строфа: поворот. Вона починається з вигуку «Ні, не забула!». Слова героїні заперечують її ж власну думку. У вікно заглядають гілки яблуні, миготить зелене листячко, сипляться «білесенькі квітки». Зауваж: у першій строфі весна «сипала квітки», а тут вони теж «посипались». Ті самі квіти, що були скрізь, нарешті долетіли й до неї.

П’ята строфа: вітер і пісні. «Прилинув вітер, і в тісній хатині / Він про весняну волю заспівав». Вітер приносить із собою те, чого героїні бракувало: волю. А за ним «прилинули пісні пташині», і «любий гай свій відгук з ним прислав». Хатина лишається тісною, але вже не мовчить.

Шоста строфа: вдячність. «Моя душа ніколи не забуде / Того дарунку, що весна дала» — подяка. А далі майже клятва: «Весни такої не було й не буде, / Як та була, що за вікном цвіла». Така весна була одна, і саме тому її пам’ятають.

Аналіз твору

Чому весна «давня». Майже весь вірш розказано в минулому часі: «була», «ожило», «лежала», «думала», «не забула». Героїня згадує. А в останній строфі час раптом розширюється: «не забуде», «не було й не буде». Так спогад про одну весну перетворюється на почуття, що триватиме завжди.

Весна — не пейзаж, а героїня. Весна тут діє, як людина: грає, сипле квіти, летить, несе дарунки, «забула» чи «не забула». З такою весною можна сперечатися й від неї можна образитися. Саме тому поворот у четвертій строфі такий сильний: героїня чекала дарунка від живої істоти й дочекалася.

Тісна хатина й воля. Вузька кімната й весняна воля — два полюси вірша. Вікно з’єднує їх: крізь нього до героїні приходять і гілки, і вітер, і пісні. Так поетеса показує, що межі хвороби не абсолютні: природа може прийти туди, куди сама людина піти не може.

Чому вірш пов’язують із життям поетеси. Леся Українка з дитинства хворіла на туберкульоз кісток (див. біографію), і читачі здавна бачать у героїні саму авторку. Проте в тексті цього немає, і вірш можна прочитати ширше: як розповідь про будь-яку людину, яка була самотня й отримала несподівану розраду.

Головна думка. Краса природи — це дарунок, який здатен повернути людині радість і відчуття волі; такі хвилини лишаються в пам’яті на все життя.