За сестрою

Стислий переказ

У степовій Спасівці на річці Самарі жив козацький рід Судаків: дід Андрій, його син Степан із жінкою Палажкою, їхній п’ятнадцятилітній син Павлусь і тринадцятилітня Ганна. Старший син Петро вже пішов на Запоріжжя. Дід учив внука їздити верхи, стріляти й рубатися, а Павлусь потай учив цього й сестру. Одної червневої неділі, коли село співало й гуляло, уночі задзвонили на тривогу: з чотирьох боків палали хати, а на майдан з криком «Аллах! Аллах!» вдерлися татари.

Діда вбили шаблею, Степана зв’язали, Палажка загинула, захищаючи дочку сокирою. Ганну забрали. Павлусь сховався в бур’янах, а потім, скориставшись сум’яттям, коли воли розігнали татар біля воріт, сів на татарського коня й утік. Поранений стрілою, він дістався до Свиридової могили, де його підібрав козак Семен Непорадний.

Серед козаків виявляється Павлусів старший брат Петро. Полонений татарин розказує, що напад учинив загін Мустафи, сина вельможі Девлет-ґірея. Козаки на чолі з сотником Недолею заманюють татар у пастку й розбивають їх; гине ватажок Остап Тріска, а Непорадний захоплює в полон Мустафу. Полонені спасівчани, серед них Степан, самі розрізають мотузи й ховаються в комишах, а козаки їх знаходять. Але Ганну татари вже повезли далі.

Павлусь ніччю тікає з козацького табору до Криму. По дорозі його ловить харциз Карим і продає татарським купцям. Козаки судять і страчують Карима, але хлопця вже нема. Він потрапляє до купця Сулеймана в Коджамбак, відмовляється приймати іслам, пробує втекти, але його перехоплюють; вигадка про знахаря лякає татарина, той тікає, і Павлусь сам вертається до табуна, тож кару зменшують. Коли до Коджамбака приїжджає мулла від Девлет-ґірея, що шукає зниклого сина, Павлусь каже, що знає, де його шукати, і його забирають у Бахчисарай.

Там Павлусь каже, що це сестра бачила, як Мустафу полонили, аби Ганну знайшли. Її знаходять і привозять; брат і сестра домовляються, як поводитися. Девлет-ґірей посилає послів до Лубен, а зимою Мустафа повертається живий. Павлусь зізнається в брехні, а Девлет-ґірей дозволяє їм їхати додому навесні й погоджується викупити невільника Остапа Швидкого. Останні слова: Павлусь «забув про всі злидні, про всю злість до татар».

Докладний переказ за розділами

Розділ I. Спасівка. Оповідач починає з того, що села, де жили Судаки, вже нема: «Воно пропало». Спасівку заснували переселенці з-за Дніпра «на самого Спаса» на місці терневого гаю. Село оточене частоколом, вночі при воротах стоять вартові, а на випадок набігу в сусідніх селах приготовлено бочки зі смолою, щоб дати сигнал. Рід Судаків славний: не було між ними жодного, хто не бував би на Січі. Дід Андрій (сімдесят років) розповідає онукові про козаків і вчить його «лицарського ремесла». Павлусь і Ганна «дуже любилися». Одної червневої неділі парубки й дівчата співають на майдані, а старі розмовляють. Павлусь б’ється з хлопцем, що штовхнув Ганну. Діти в грі вигукують: «Мурашки, ховайте подушки, татари йдуть…» Дід Андрій відчуває тривогу й іде подивитися, чи вартовий не спить. Серед ночі дзвін б’є на сполох. Із чотирьох боків палає село, а тоді лунає «Аллах! Аллах!» Дід і Степан обороняються списами, але аркан валить Степана, дід гине від шаблі. Павлусь у розпуці вкусив татарина за руку й отримав удар. Ганну хапають, Палажка з сокирою захищає її, але її вбивають ножем. Павлусь ховається, дивиться, як татари грабують і в’яжуть людей. Вибравши мить, коли воли розігнали татар біля воріт, він сідає на татарського коня, виїжджає в степ, дістає стрілу в лопатку й на коні перепливає Самару.

Розділ II. Козаки біля Свиридової могили. Оповідач описує степ. Біля Свиридової могили спить козак Семен Непорадний. Прокинувшись, він бачить на заході заграву й здогадується, що там пожежа. Пізніше до могили сам приходить кінь із безсилим хлопцем. Непорадний перев’язує рану, дає горілки й заспокоює: «Кажу тобі, ти в мене безпечний, як у Бога за пазухою». У сідлі він знаходить «червінці» й «таляри». Надходять козаки Остапа Тріски. Серед них старий бандурист і лікар дід Панас, що піклується про Павлуся: «Хіба ж це не наш брат, не козацька дитина?» Коли Павлусь прокидається, до нього підходить козак Петро Судак: дізнавшись, що хлопець із роду Судаків, він називає себе — це старший брат, якого Павлусь не впізнав. Козаки хочуть одразу гнатися за татарами, але дід Панас радить: «не скачи в воду, як не знаєш броду». Спершу розвідати й відпочити.

Розділ III. Татарин на аркані. Непорадний ловить арканом татарського розвідника, що підкрадався до сплячого табору. Полонений розповідає: у нападі брав участь загін із чотирьохсот людей, а ватажок — «Мустафа-аґа, син Ібрагіма, ханського Девлетгірея». Тут неждано з’являється сотник Андрій Недоля зі сотнею козаків і сварить козаків за те, що вони не виставили сторожі. Обидві ватаги об’єднуються. Полонений пропонує Павлусеві обміняти сідла й стати побратимами, але Непорадний здогадується, що татаринові потрібні червінці в сідлі.

Розділ IV. Бій. Павлусь дрижить перед боєм і віддає Петрові мамин бублик із медом; брат розламує його навпіл: «На, брате, разом ззімо». Тріска зі своїми вдає, що втікає, і виманює татар на засідку Недолі. Козаки б’ють татар із двох боків, гине Остап Тріска: «Прощавайте, братці, та й молітесь за мою грішну душу». Козаки ховають своїх, а татар лишають без поховання. Непорадний захоплює в полон Мустафу-аґу; Недоля відсилає його до полковника в Лубни, а окуп обіцяє передати Непорадному. Полоненого розвідника Недоля радить відпустити: «На базарі його не продаси, бо ми людьми не торгуємо». Той просить лишитись із козаками й готовий прийняти християнську віру.

Розділ V. Втеча Павлуся. Татари поділили бранців. Степан потай розгризає свій вузол, ножем розрізає мотузи іншим, і вони втікають у комиші. Ранком приходять козаки, Степан обіймає синів. Недоля з козаками наздоганяє татарський табір і забирає ясир, але серед бранців Ганни нема: дівчат і малих хлопців повезли наперед. Степан і Петро змушені повернутися додому, а Павлусь ніччю бере в Петра пістолі, кулі, порох і сухарі, припинає свою шаблю й їде на південний захід, до Криму. Зорі показують йому напрям: «Дідусева наука стала йому в пригоді». Недоля каже: «Як хлопець з цього вийде цілий, то знайте, що з нього кошовий буде».

Розділ VI. Харциз. Павлусь їде степом, ловить у ріці рибу, ночує між каменями. Вранці його будить харциз: «Вставай, козаче, пора в дорогу!» Розбишака забирає коня, сідло з грішми, зброю, а хлопця продає татарським купцям. Павлусь кричить йому вслід: «Продав ти мене, Юдо. Бог тебе напевно покарає!» Харциз їде далі й зустрічає ватагу Недолі. Непорадний впізнає коня, козаки судять Карима й страчують. «Проклін Павлусів здійснився».

Розділ VII. Неволя. Татари-купці вподобали Павлуся, він швидко вчить їхню мову. Сулейман-ефенді привозить його в Коджамбак, де Павлуся зустрічає невільник Остап Швидкий. Мустафа, син Сулеймана, вимагає прийняти іслам і зватися Гусейном. Павлусь відповідає: «Ні, не прийму і моєї християнської не покину». Коли Мустафа гримає на нього, Павлусь відказує: «Хіба ж ви не людина?» Його б’ють і відправляють до конюхів. Три тижні він доїть кобил, потім пасе табун і потроху збирає припаси. Під час втечі його ловить татарин і веде назад, але Павлусь вигадує казку про знахаря, що «з чортякою побратаний», і татарин, злякавшись, тікає, а Павлусь сам вертається до табуна. Мустафа спершу призначив сто дротяних нагаїв, а після його повернення зменшує кару до двадцяти й продажу. У ту мить приїжджає мулла Девлет-ґірея з повеліттям: якщо хтось знає, де перебуває син його пана Девлет-ґірея, той дістане нагороду, а хто затаїть — буде повішений. Павлусь виступає: «Я знаю, де перебуває твій пан». Мулла спершу не вірить, але потім забирає хлопця до свого пана.

Розділ VIII. Бахчисарай. Павлусь каже Девлет-ґірею, що бачив Мустафу в бою, а «що відтак з ним сталося, це знає моя сестра Ганна Судаківна». Девлет-ґірей велить шукати дівчину. За три тижні дівчину знаходять «в прибережнім городі Криму», де її ледве не вивезли до Царгороду. Зустріч: Ганна не впізнає брата в татарському одязі й непритомніє. Павлусь радить: «Ти показуй, що нічого по-татарськи не знаєш». Із ґалереї Девлет-ґірей дивиться, як дівчина сидить на коні: «Справді лицарський народ ті козаки». Ганну ведуть до гарему, Павлусь лишається у своїй кімнаті.

Розділ IX. Нагорода. Настає зима. Девлет-ґірей чекає повернення посольства, яке поїхало з окупом до лубенського полковника. Павлусь у гніві на Мустафу, але потім йому соромно за свої слова: «Ось той Девлет-ґірей так поводився з ним, як із сином, а він йому відгрожується…» Мустафа вертається живий. Девлет-ґірей: «Ви сказали правду, тепер я хочу додержати моє слово, нагородити вас». Павлусь відповідає за обох: «Нічого не бажаємо, лиш волі… Пусти нас…» — і чує: «Їдьте додому, та не тепер, аж весною». Павлусь зізнається Мустафі: «Тепер признаюся, що я збрехав. То я все бачив». Мустафа всміхається: «хитрун бо з тебе, синку, хитрун!» Павлусь згадує й про Остапа Швидкого й просить викупити його. Девлет-ґірей: «Добре в тебе серце, мій хлопче!»

Аналіз твору

Про що повість. Це історія про п’ятнадцятилітнього хлопця, якого лихо змушує швидко дорослішати. Зовні сюжет — пригоди: напад, втеча, бій, погоня, неволя, спроби втекти. Але за кожним епізодом стоїть питання: що дає людині сили пройти крізь таке? У Павлуся це любов до сестри й вірність своєму: «Коли діло йшло про сестру, то Павлусь не жалів нічого, себе самого віддав би».

Павлусь: від переляку до рішучості. На початку він «дрижачи із страху» тулиться до сестри, а потім ховається в бур’янах, і в нього ще шумить у голові від удару. Його страх виглядає природно: він ще дитина. Але потім він робить дедалі сміливіші кроки: тікає на татарському коні, тікає від козаків шукати сестру, витримує нагаї в Коджамбаку, переконує татарина вигаданою казкою. На початку розділу VI автор коротко зазначає, що хлопець уже «не лякався нічого». Головне тут не сила, а поєднання відваги, розуму й терпіння.

Дід, зорі й козацька наука. Дід Андрій загинув на початку, але його вплив залишається. Уміння їздити верхи, якого навчив дід, пригодилося вже першої ночі, а розповіді про зорі показують дорогу: «Дідусева наука стала йому в пригоді». Автор підкреслює: знання, передане дідом, робить хлопця сильним навіть тоді, коли діда нема поруч.

Козаки та їхні звичаї. Козацькі розділи побудовані на живих характерах. Непорадний, що згинає залізні штаби, але дістав своє прізвище за колишню невдачу, першим дбає про чужого хлопця, якого щойно знайшов. Дід Панас лікує, співає і зупиняє свавілля: «Живий все більшу ціну має, як мертвий, не руш його!» Недоля розумно керує боєм. Козацька дружба показана і в дрібницях, наприклад у жартах під час обіду. Разом із тим автор не спрощує: козаки страчують зрадника й не ховають убитих татар, а своїх загиблих кладуть у могилу «так обережно, як мати вкладає скупану дитину в колиску».

Зрада й вірність. Карим — не тільки злодій, а й потурнак, тобто той, хто відрікся від віри й служить ворогові. Це найганебніший вчинок у повісті: суд козаків говорить про зраду братів і торгівлю християнськими дітьми. Проти нього стоять герої, які не зрікаються: Павлусь ні за що не прийме іслам, а Остап Швидкий радить бути покірним, але допомагає землякові. Про потурнака Ібрагіма в Коджамбаку Остап каже, що той «злющий» на своїх земляків, бо його гризе совість, що «покинув Христа і збусурменився».

Свої й чужі. Герої й оповідач часто називають нападників «поганцями» й «чортами» — це мова того часу. Проте сюжет не зводиться до ненависті. Татари-купці в дорозі виявляються «добрячими людьми», а не тими, що грабували Спасівку. Девлет-ґірей дотримує слова, а його син Мустафа простягає Павлусеві руку: «мій друже». Сам Павлусь, побачивши радість Девлет-ґірея, соромиться своїх погроз. Козаки ж вирішують: «ми людьми не торгуємо» — і відпускають бранця. Наприкінці Павлусь «простив їм усе відразу». Це не значить, що зло забуто: але повість показує, що й у ворожому таборі бувають люди, гідні поваги.

Хитрість як сила. Павлусь у Криму не має зброї, але має голову. Він вигадує казку про знахаря, що «з чортякою побратаний», і татарин, налякавшись, розрізає мотуз і втікає. Він каже Девлет-ґірею неправду, ніби сестра бачила полон Мустафи, і цим рятує Ганну. У кінці він сам зізнається, а Мустафа лише всміхається й прощає. Можна запитати, чи гарно брехати. Повість показує, що це брехня заради порятунку близької людини, і хлопець сам її визнає.

Мова й композиція. Оповідач має добродушний тон, як у розповіді старшої людини. Він звертається до читача, наводить приказки й жарти. Динаміку створюють короткі діалоги й швидка зміна місць: село, степ, Крим. Спокійні сцени (вечір у селі, козацька каша) стоять поруч із бурхливими (нічний напад, бій). Два Мустафи (син Девлет-ґірея й син Сулеймана) і два Остапи (Тріска й Швидкий) — це різні люди, і про це варто пам’ятати, щоб не заплутатись.

Фінал. Повість закінчується не поверненням додому, а обіцянкою: Девлет-ґірей велить їхати «аж весною». У тексті, за яким написано цей розбір (УкрЛіб), дев’ять розділів, і останній закінчується на Павлусевому прощенні. Повернення додому в ньому не показано.

Головна думка. Мужність і кмітливість поєднуються з любов’ю до рідних, вірністю своїм і здатністю бачити людину навіть у ворогові. Юний герой перемагає не лише силою, а й серцем.