Що допомогло Павлусеві врятувати сестру (за повістю Андрія Чайковського «За сестрою»)

Павлусь із повісті Андрія Чайковського «За сестрою» врятував Ганну не тому, що був найсильнішим, а тому, що мав кілька важливих якостей.

Найперше — любов до сестри. Автор пише: «Коли діло йшло про сестру, то Павлусь не жалів нічого, себе самого віддав би». Тому він не лишився в козацькому таборі, а серед ночі поїхав до Криму, хоч батько й брат вважали, що це неможливо.

Йому допомогла дідова наука. Дід учив його їздити верхи, а ще розповідав про зорі, які вказують дорогу: «Дідусева наука стала йому в пригоді».

Ще Павлусь був кмітливий. Коли татарин повів його назад у неволю, він вигадав казку про знахаря, і татарин злякався й утік. Коли ж треба було знайти Ганну, він сказав Девлет-ґірею, що сестра бачила, як полонили його сина, і дівчину відшукали.

Нарешті, він не зрікся віри й пам’ятав добро: попросив звільнити Остапа Швидкого, який допоміг йому в неволі.

Отже, Павлусеві допомогли любов, знання, розум і чесність.

Чи міг п’ятнадцятилітній хлопець сам визволити сестру з татарського полону? Повість Андрія Чайковського «За сестрою» показує, що для цього потрібна не лише сміливість.

Перше — почуття, яке не дає зупинитися. Коли батько й брат кажуть, що сестру не врятувати, Павлусь ніччю бере пістолі, сухарі й їде до Криму. Автор пояснює: «Коли діло йшло про сестру, то Павлусь не жалів нічого, себе самого віддав би». Спочатку хлопець тремтів від страху, а на дорозі до Криму про нього сказано, що він «не лякався нічого». Страх не зник, він навчився діяти всупереч йому.

Друге — дідова наука. Дід Андрій навчав його їздити верхи, стріляти й розповідав про зорі. У степу Павлусь згадує: «це великий віз», а напроти північної зорі — південь. «Дідусева наука стала йому в пригоді».

Третє — розум і хитрість. У неволі Павлусь не кидається з кулаками, а думає. Їдучи з купцями, він швидко вчить татарську мову й пильно запам’ятовує кожну річку та кожен брід, щоб знати дорогу назад. Татарина, що вів його до Коджамбака, він спершу збиває з пантелику жартом, а потім підводить до думки, що покарають і його: «Як відрубають голову, то не одну, а дві». Про вигадану казку про знахаря він потім думає: «Моя казка про знахаря була добра». Так само він каже Девлет-ґірею, що подробиці про Мустафу знає сестра, хоч бачив усе сам, бо тільки так її почнуть шукати. Пізніше признається й отримує прощення.

Четверте — вірність. Павлусь не прийняв чужої віри: «Ні, не прийму і моєї християнської не покину». Він не забув доброти земляка Остапа Швидкого й попросив волі для нього. Тому Девлет-ґірей каже: «Добре в тебе серце, мій хлопче!»

Отже, Павлусеві допомогли любов, дідова наука, розум і чесність. Без будь-чого з цього він би сестру не врятував.

Мені здається, що Павлусь не врятував би сестру сам. У повісті поруч із ним увесь час є люди, які дають йому те, чого бракує.

Спершу це козак Семен Непорадний, що знайшов пораненого хлопця біля Свиридової могили. Він перев’язав рану й сказав: «Кажу тобі, ти в мене безпечний, як у Бога за пазухою». Дід Панас, який лікує рани й грає на бандурі, став для хлопця майже дідусем: «Хіба ж це не наш брат, не козацька дитина?» Брат Петро розділив із ним мамин бублик.

У неволі Павлусеві допоміг невільник Остап Швидкий. Він змастив рани від нагая й навчив: «З ними не можна просто балакати, як з нашим братом; з ним треба хитрити, низько кланятись». Після побиття Павлусь став покірним, а сам таємно готувався до втечі. Дорогу до сестри відкрив навіть ворог: Девлет-ґірей велів її знайти й дотримав слова. Мені це здається дуже важливим: серед татар теж є люди, які вміють чесно поводитися.

Павлусь віддячив усім по-своєму: попросив волі не лише для себе, а й для Остапа. Тому мені здається, що той, хто вміє не забувати добро, знаходить помічників навіть у чужій країні.