Я (Романтика)

Стислий переказ

«Я» — головковерх чорного трибуналу комуни, чекіст часів громадянської війни. Темними ночами він збирається з товаришами в колишньому панському палаці на горі, де вони виносять смертні вироки, а вдень стежить за настроями в місті, яке ось-ось здадуть «версальцям». Разом із ним засідають доктор Тагабат, молодий комунар Андрюша і вартовий, якого герой подумки називає дегенератом. Герой ніжно любить матір, образ якої зливається в його свідомості з образом Марії,— і водночас без вагань підписує розстріли.

Одного вечора до кабінету приводять групу черниць, що на ринку вели агітацію проти комуни, і «Я» впізнає серед них свою матір. Доктор Тагабат регоче й глузує, Андрюша просить випустити матір, але герой лише сміється й гонить його. Коли місто починають залишати, а останню партію засуджених ведуть на розстріл до бору, «Я» сам підходить до матері, що стоїть на узліссі, обіймає її й стріляє в скроню. Новела закінчується тим, що герой біжить до свого батальйону й зупиняється посеред мертвого степу, де «невідомо горіли тихі озера загірної комуни».

Докладний переказ за частинами

Заспів. Новела відкривається ліричним, майже молитовним вступом: образ матері зливається в уяві героя з образом Марії, «втіленого прообразу» материнської любові. На тлі передгроззя мати каже, що її м’ятежний син зовсім замучив себе, поливає м’яту, яка «вмирає в тузі», і передчуває: «Надходить гроза!» Так заспів переходить у першу частину.

Частина I. «Я» говорить про свою «чека», що розмістилася в будинку розстріляного шляхтича: портрети князя й княгині на стінах, льокаї з чаєм, татарин на канапі. Темної ночі тут збирається «новий синедріон», чорний трибунал: сам «Я», доктор Тагабат, Андрюша й вірний вартовий. На порядку денному діло крамаря «ікс». Тагабат відповідає: «Розстрілять!»; Андрюша, який завжди розписується під постановою лише «хвостиком», несміливо каже, що не згоден,— і хриплий регіт Тагабата котиться покоями. У ту мить перед героєм підводиться образ матері. Доктор і вартовий п’ють старі вина; «Я» бачить у Тагабаті свого «звірячого інстинкта», що став його «хазяїном», і не бачить виходу. За ніч присуджено шістьох. Вийшовши з палацу, герой раптом згадує, що це не шість, а «шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів — тьма» на його совісті. Він іде до самотнього будиночка на краю міста, де живе мати; та знову каже, що він замучив себе, і «Я» ховає тут «від гільйотини один кінець своєї душі».

Частина II. Наші відступають, у місті тривога, чутки про бунт. Андрюша підходить до «Я» й просить: «Одпусти мене! … На фронт. Я більше не можу тут». Герой кричить, що розстріляє його, якщо той ще раз про це скаже; Тагабат підтакує реготом, Андрюша блідне й виходить. Далі — діло № 282: чоловік у пенсне й жінка в траурі, «теософи», які збиралися вночі на приватній квартирі. «Я» насміхається з їхніх пошуків нового Месії, штовхає чоловіка ногою, а на слова жінки «Я мати трьох дітей!..» відповідає: «Розстрілять!» Потім вартовий повідомляє про групу «версальців» — черниць, які вели на ринку «одверту агітацію проти комуни». «Я» довго стоїть спиною, а повернувшись, бачить перед собою матір і лише чує з натовпу: «Сину! мій м’ятежний сину!» Тагабат регоче, «Я» кидається на нього з мавзером, але той холодно кидає: «Зумій розправитись і з „мамою“, як умів розправлятися з іншими». Герой наказує відвести всіх у підвал, погрожує Тагабатові штабом Духоніна, виходить із кабінету й довго бреде «в нікуди».

Частина III. Цілу ніч «Я» розбирає справи, періодично лунають постріли. В обід Андрюша просить випустити «твою матір», «Я» гучно регоче, а на докір «Навіщо ця мелодрама?» відповідає: «Провалівай!» Ворог уже за три версти, снаряди рвуться біля маєтку; вартовий, єдиний, хто лишився біля підвалу, стоїть на чатах. Ідуть евакуація, пожежі, Андрюша кудись зникає. Уночі «Я» оголошує Тагабатові, що через годину ліквідує останню партію, де його мати, і ледь не хапається за мавзер, але рештки волі його полишають: він сідає на канапу «як побитий безсилий пес». Процесія черниць рушає до бору; ніхто з них не промовляє ні слова. Герой йде поруч, відчуває запах м’яти й переконує себе, що ця дорога — єдина «до загірних озер». На узліссі Тагабат підходить і каже: «Ваша мати там! Робіть, що хочете!» Одна постать відділяється й самотньо йде до узлісся. «Я» рветься крикнути, що мусить вбити її, але мати мовчить; тоді він, «охоплений пожаром якоїсь неможливої радости», притискає її голову до своїх грудей і стріляє в скроню. Потім, на колінах, цілує мертвий лоб, а вартовий нагадує: «Ну, комунаре, підводься! Пора до батальйону!»

Фінал. Останній рядок повертає читача до образу з першого речення: «Я зупинився серед мертвого степу: — там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни». Заради цієї комуни вчинено найстрашніше — але вона так і лишається «в дальній безвісті».

Аналіз твору

Жанр і напрям. «Я (Романтика)» — соціально-психологічна новела з філософським елементом, написана в межах модернізму, у течії, яку сам Хвильовий називав «романтикою вітаїзму»,— з яскраво вираженими рисами експресіонізму та імпресіонізму. Розповідь ведеться від першої особи, і читач сприймає події не як послідовний сюжет, а як рух почуттів і переживань героя.

Роздвоєність героя. Центральний конфлікт твору — внутрішньопсихологічний, сформульований самим героєм: «я — чекіст, але і людина». Інші персонажі трибуналу в його свідомості стають частинами власної душі: доктора Тагабата він називає своїм «безвихідним хазяїном» і «звірячим інстинктом», а Тагабата й вартового — «сторожами моєї душі». Матір він ховає від «гільйотини» як «один кінець своєї душі»; коли її бачать серед черниць, герой каже, що схопили «й другий кінець». Безіменний «Я» опиняється між цими двома кінцями — людяністю й холодним обов’язком — і обирає друге.

Присвята Коцюбинському. Новела присвячена «Цвітові яблуні» Михайла Коцюбинського, де батько, що втратив доньку, роздвоюється між людським стражданням і холодним поглядом художника, що фіксує деталі чужого горя для майбутнього твору. У Хвильового цей мотив роздвоєності поглиблено до трагічної межі: герой не спостерігає за чужою смертю, а сам стає катом найближчої людини.

Символіка. «Загірна комуна» — наскрізний символ ідеального, справедливого суспільства, недосяжного й далекого, заради якого приноситься найстрашніша жертва. Мати-Марія втілює материнську і водночас божественну любов: вона стоїть перед лампадою біля образу Марії, а в заспіві її образ зливається з Марією, що «йде» із загірної комуни. Безіменність деяких персонажів (крамар «ікс», «Ігрек», «Зет») підкреслює, як революційна дійсність нівелює людську індивідуальність.

Композиційна рамка. Новела побудована так, що перше й останнє речення перегукуються — образ «тихих озер загірної комуни» обрамляє всю розповідь. Це підкреслює головну ідею твору: фанатична відданість абстрактній меті не наближає героя до омріяного ідеалу, а лише назавжди віддаляє його від власної людяності.