Трагедія роздвоєної душі у новелі Хвильового «Я (Романтика)»

Новела Миколи Хвильового «Я (Романтика)» (1924) розповідає про чекіста часів громадянської війни, у душі якого точиться боротьба між революційним обов'язком і людяністю. Сам герой формулює цей конфлікт прямо: «я — чекіст, але і людина».

Головний герой ніжно любить свою матір, образ якої зливається в його уяві з образом Марії. Та водночас він щоночі підписує смертні вироки — крамареві, «теософам», випадковим людям. Коли серед групи черниць, приведених до трибуналу, він упізнає власну матір, це стає для нього найтяжчим випробуванням.

Зрештою герой обирає вірність трибуналу: власноруч виводить матір на розстріл і вбиває її. Новела закінчується тим, що приголомшений герой повертається думкою до образу «загірної комуни» — того ж самого, з якого почалася розповідь: перше й останнє речення новели дослівно перегукуються.

Важливу роль у творі відіграють і інші члени трибуналу — доктор Тагабат, дегенерат і Андрюша. Герой сам називає Тагабата своїм «звірячим інстинктом», а Тагабата з вартовим — «сторожами моєї душі»; Андрюша ж — єдиний, хто вголос не згодний і просить за матір.

Так Хвильовий показує: фанатична відданість абстрактній меті руйнує в людині найважливіше — здатність любити,— і найстрашніша жертва не наближає героя до омріяного ідеалу.

Новела Миколи Хвильового «Я (Романтика)» (1924) — один із найтрагічніших творів української прози про громадянську війну: історія людини, яку фанатична відданість революційній ідеї доводить до вбивства рідної матері.

Конфлікт твору внутрішньопсихологічний, і сам герой формулює його напрочуд стисло: «я — чекіст, але і людина». З одного боку — образ матері, яку він у заспіві новели описує як «наївність, тиху журу і добрість безмежну», зливаючи її з образом Марії — символом материнської й божественної любові. З іншого — щоденний обов'язок головковерха чорного трибуналу, який без вагань підписує смертні вироки крамареві, «теософам», випадковим людям, приведеним на суд.

Кульмінацією цього конфлікту стає момент, коли серед групи черниць, приведених на суд, «Я» впізнає власну матір. Доктор Тагабат — той, кого герой сам називає своїм «звірячим інстинктом»,— жорстоко насміхається з його вагання: «Зумій розправитись і з „мамою“, як умів розправлятися з іншими». Герой кидається на доктора, але врешті обирає обов'язок: цілу ніч підписує вироки, а потім, охоплений «пожаром якоїсь неможливої радости», власноруч підходить до матері на узліссі й стріляє їй в скроню. Слова «Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе» він лише рветься вигукнути — а мати мовчить.

Особливого значення в новелі набуває кільцева композиція: перше речення («З далекого туману... шелестить шелест: то йде Марія») і останнє («там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни») дослівно перегукуються. Цей прийом підкреслює головну ідею твору: жертва, принесена заради наближення до ідеального суспільства, насправді не наближає до нього героя ні на крок — вона лише остаточно віддаляє його від власної людяності. «Загірна комуна» так і лишається далекою й недосяжною, а ціна за спробу до неї наблизитися виявляється незмірно вищою за будь-яку мету.

Так Хвильовий, сам колишній учасник революційних подій, ставить питання, що не втрачає гостроти: чи можна виправдати будь-якими високими цілями засоби, які знищують у людині найлюдяніше? Новела не дає прямої відповіді, але сама її трагічна побудова — красномовна відповідь сама по собі.

Чи справді доктор Тагабат — лише другорядний персонаж новели «Я (Романтика)», чи, може, він відіграє куди важливішу роль у трагедії головного героя? Сам оповідач підказує відповідь: герой дивиться на членів трибуналу як на частини власної душі, а не лише як на товаришів по зброї.

Андрюша — єдиний, хто вголос каже докторові «не згодний» і просить випустити матір. Вартовий-дегенерат — «вірний пес революції», що мовчки виконує накази. А доктор Тагабат — це, за власними словами героя, його «безвихідний хазяїн», «звірячий інстинкт». Саме Тагабат на запитання «Я» відповідає: «Розстрілять!», п'є старі вина й регоче, і саме він у вирішальний момент насміхається з вагання героя: «Ну, ну, тихше, зраднику комуни!»

Ця репліка — не просто жорстокість одного персонажа до іншого. Вона озвучує ту частину свідомості героя, яка вимагає довести відданість революції до кінця, не роблячи винятку навіть для матері. Показово, що перед самим розстрілом Тагабат знову підходить і каже: «Ваша мати там! Робіть, що хочете!» — і герой робить те, чого від нього чекали ця насмішка й власний «інстинкт».

Так постать доктора Тагабата виявляється не просто ще одним персонажем чорного трибуналу, а художнім утіленням тієї сили в людській душі, що здатна виправдати будь-яку жорстокість абстрактною метою,— і саме перемога цієї сили, а не зовнішні обставини, стає справжньою причиною трагедії героя.