Дивак

Стислий переказ

На початку зими Олесь ходить до школи бором, бо мати забороняє йти по молодому льоду на річці. Він ще малий, тихий і чутливий, любить малювати пальцем на снігу й спостерігати природу. У бору він бачить дятла, який залишив у дуплі шишку, не забирає її, а старій сосні, що гойдається на вітрі, підгортає під коріння сніг.

На мосту хлопці гнуть тонкий лід. Олесь каже, що лід ще молодий, і його називають диваком. Федько Тойкало кричить «Бий зрадника!» й б’є його ліктем. Олесь лягає на лід, дивиться на дно й бачить щуку, яка схопила рибку. Він б’є ногою по льоду, але щука не відпускає, і хлопчик плаче. Він запізнюється на урок.

На малюванні вчителька велить малювати горщечок, а Олесь малює дятла. Вона обіцяє поставити двійку, і він, кажучи «Дятла хочу…», іде з класу. Він блукає в верболозах, а ввечері дядьки біля тину обговорюють хлопчика; він не розуміє, хвалять його чи лають. Федько мириться з ним, приносить теплий пиріг, а Олесь дарує йому ремезяче гніздо.

Дід Прокіп підвозить Олеся на санях і пояснює, що «дивак» — це невстріливий. Він учить внука, що треба вміти проштовхуватися серед людей, а коли Олесь просить не бити коней, відповідає, що на землі не бити не можна. Удома дід каже матері, що син «неглемедза» й що його затопчуть. Олесь плаче на печі. Мати заступається, а дід їсть тихо й винувато. Уночі хлопчик просить матір розповісти казку про Івасика-Телесика, і настає новий день.

Докладний переказ за епізодами

Дві стежки. До школи можна йти двома шляхами: бором або річкою. Річкою зручніше, та лід ще тонкий. Мати щоразу наказує: «Гляди ж, сину, річкою не йди». Олесь дивиться широко відкритими чорними очима, «немов одразу хочуть збагнути увесь світ». Він любить зиму, першим топче стежку в замітах, знімає з кілків снігові «очіпки» й малює на снігу: хату з димом і півня на тину.

У бору. Тут тихо, і десь працює дятел. Олесь бачить під сосною купу шишок, підкрадається, дятел націлює на нього дзьоб: «чого тобі тутечки?» — і зникає, залишивши в дуплі шишку. Олесь хотів її дістати, але передумав. Притулившись вухом до стовбура, він чує, як гойдається сосна, і підгортає їй під коріння сніг: тепер не впаде.

На мосту. На мілині ватага школярів гасає по молодому льоду. Вони кличуть Олеся: «Гайда з нами подушки гнуть!» Він відповідає: «Навіщо лід псуєте?» — і додає, що лід «ще молодий». Діти сміються: «дивак». Федько Тойкало вигукує «Бий зрадника!» і тицяє Олеся ліктем під скроню, під оком виростає гуля.

Дно річки. Олесь лягає на лід і розглядає дно: бульбашки, зелена водорість, жучки. Він уявляє собі хатку під водяною папороттю, де сидить біля віконця, стереже рибку й вітається з карасиком. Раптом мимо пропливає щука з маленькою пліточкою в зубах. Олесь просить: «Пусти», ляскає по льоду, дригає ногами, але щука не рушається, а рибка зникає. Уже дзвенить дзвоник, а він сидить на річці й плаче.

Урок малювання. Учителька Матильда Петрівна велить малювати «перегнійний горщечок»: «Завдяки цим горщечкам передові колгоспи нашої країни…». Діти малюють, а Олесь виводить дятла. Учителька бачить, що дятел гарний, але каже, що поставить двійку. Олесь збирає книжки й іде до дверей: «Гирунчика отого не хо’ малювати» — «Дятла хочу…»

Верболози. Він тікає в верболози й блукає там до вечора: мружиться на сонце, їсть мерзлу калину, шукає осикові трухляки, що світяться. Біля школи дядьки сидять на колодках і говорять про погоду, а про Олеся кажуть: «Ба яке смирне…», «воно якесь дивакувате». Олесь «не розуміє: хвалять його чи лають».

Пиріг і гніздо. На мосту його дожидає Федько. Ніяковіючи, він тицяє Олесеві в руку теплий пиріг з м’ясом. Олесь зрадів примиренню й віддає Федькові ремезяче гніздо, яке носив у кишені. Федько сміється, що вчителька сердилась, і біжить до річки.

Із дідом по солому. У бору Олесь зустрічає діда Прокопа й сідає на сани. Питає: «Діду, чого про мене кажуть — дивак?» Дід відповідає: «Невстріливий, значить. Дивний єси», — і вчить, що треба «в людях» пробиватися ліктями. Олесь пита, чому дятел їсть шишки, а щука — пліточок: «А то вже хто якого поріддя». Він хвалиться, що не забрав у дятла шишки, а дід каже: «І вірно. Навіщо вона здалась». Далі вони набирають солому, дід навантажує багато, Олесь питає: «А якщо коням важко буде?» — «Нічого. Зате нам легко». Дорогою дід хльоскає батогом, Олесь підбиває руку й просить: «Не бий». Дід пояснює: «Тут, на землі, не бити не можна». Олесеві стає сумно.

Удома. Хлопчик, не чекаючи, поки скинуть солому, залазить на піч. Чує, як дід каже матері: «Неглемедза він у тебе, Наталко. Дивак… Затопчуть його… Бо воно ж як деревце в пагоні…» Олесь тоненько скімлить. Мати каже: «Геть, не займайте його», — і кличе їсти. Дід їсть винувато й тихіше, ніж завжди. Вночі Олесь просить казку про Івасика-Телесика, зойкає, коли відьма гризе дуба, і сміється, коли гусиня бере Івасика на крила. Вдосвіта знову гудуть сосни, кричать півні, «народжувався новий день».

Аналіз твору

Хто такий дивак. Слово «дивак» пролунало кілька разів, і щоразу з різним відтінком: діти сміються, дядьки не знають, хвалять чи лають, а дід каже «невстріливий». Ніхто не називає Олеся поганим, але всі бачать у ньому іншого. Для автора це хвилюючий, а не образливий ярлик: дивак — людина, яка живе за власним серцем.

Доброта і сила. Олесь не вміє проштовхуватись серед людей: не б’ється з Федьком, не забирає в дятла шишку, не хоче псувати лід і бити коней. Дід Прокіп відповідає: «Тут, на землі, не бити не можна». Автор не робить діда лиходієм, він любить онука й хоче його вберегти. Але Олесь свого не змінює, і саме тому оповідання зворушує: маленька людина не поступається добротою.

Молодий лід і деревце в пагоні. Мати каже про лід: «молодий»; Олесь повторює: «Він ще молодий». А дід про самого Олеся: «як деревце в пагоні». Ці образи схожі: щось юне, тонке, що легко зламати. Можна прочитати так: Олесь і є цей молодий лід, який дорослі мають берегти, а не «гнути».

Природа як співрозмовник. Для Олеся природа жива: дятел питає «чого тобі тутечки?», бір «шикав» на коней, а тоді «мовчить». Ця фраза про дятла повторюється двічі, у бору й на малюнку, і зв’язує два епізоди: те, що Олесь побачив, він переносить у свій малюнок, а вчителька хоче горщечок. Хлопчик обирає живе, а не «потрібне».

Школа й сатира. «Перегнійний горщечок» і «передові колгоспи» — це кепкування автора над спрощеним, казенним поглядом на мистецтво й життя. Вчителька не зла (їй навіть сподобався дятел), але «вчительська принциповість» перемагає.

Фінал. Оповідання не дає відповіді, хто правий. Олесь плаче, дід бентежиться, мати стає між ними. Хлопчик уночі просить казку про Івасика-Телесика й сміється, коли гусиня бере Івасика на крила. Так автор показує, що дитяча віра в добро не зламана. Останні слова про новий день лишають надію.

Головна думка. Людина з чутливим серцем, яку інші вважають диваком, має цінність саме через свою доброту; мир навколо стає кращим тоді, коли поряд із силою є жалість.