Чому Олеся називають диваком (за оповіданням Григора Тютюнника «Дивак»)

В оповіданні Григора Тютюнника «Дивак» головний герой — маленький хлопчик Олесь. Діти й дорослі називають його диваком, бо він поводиться не так, як усі.

Олесь любить природу. У бору він не забирає в дятла шишку й підгортає снігом стару сосну. На річці він каже хлопцям: «Навіщо лід псуєте?» — бо лід ще молодий. Коли щука схопила рибку, він плаче. На уроці замість горщечка Олесь малює дятла.

Діти сміються з нього, а Федько навіть б’є. Дід Прокіп каже, що Олесь «невстріливий», і вчить його бути сильнішим.

Мені здається, що Олесь не поганий дивак, а добрий і чутливий хлопчик. Він нікого не ображає й жаліє живе. Тому такі люди, як він, потрібні.

В оповіданні Григора Тютюнника «Дивак» кілька разів звучить слово, яке стало назвою твору. Діти сміються: «дивак». Дядьки біля тину кажуть: «воно якесь дивакувате». А Олесь стоїть і «не розуміє: хвалять його чи лають».

Чому ж його так називають? Бо Олесь бачить світ інакше. У бору він не забирає в дятла шишки і, притулившись до сосни, чує, що вона гойдається, тож підгортає їй сніг під коріння. На мосту він не хоче гнути лід разом з іншими: «Навіщо лід псуєте?» — питає він і додає, що лід ще молодий. Під льодом Олесь бачить щуку з рибкою в зубах і намагається цю рибку врятувати. А на уроці малювання не хоче малювати горщечок, бо в його зошиті вже живе дятел: «Дятла хочу…»

Найбільше про Олеся говорить його розмова з дідом Прокопом. Дід каже, що дивак — це «невстріливий», і що на землі «не бити не можна». Але Олесь просить: «Не бий». Він не хоче, щоб коням було важко, хоч дід і сміється з його доброти.

Автор не осуджує Олеся. Навпаки, він показує, що саме такі «дивні» люди зберігають у світі доброту й жалість. Дід каже, що хлопця «затопчуть», але вночі Олесь просить казку про Івасика-Телесика, тож можна подумати, що його добре серце не зламане.

Отже, Олеся називають диваком, бо він добріший і чутливіший за інших. Але саме це робить його справжньою людиною.

Мені здається, що в оповіданні «Дивак» зіткнулися дві правди. Одна правда діда Прокопа: «Тут, на землі, не бити не можна». Друга правда Олеся: «Не бий».

Дід не поганий. Він любить онука й хоче, щоб той не пропав. Він бачить, що світ жорсткий, і хоче навчити Олеся сили. Але Олесь нічого не змінює: не б’ється з Федьком, не забирає шишки, не мучить коней.

Мені стало сумно, коли Олесь заплакав на печі. Але потім мені подумалось, що він не слабкий, а впертий у доброму. Це важче, ніж перемогти в бійці.

Мені хотілося б мати такого друга, як Олесь. З ним було б цікаво, бо він бачить у лісі й на річці те, повз що ми пробігаємо.