Характеристика Павлуся з оповідання Стороженка «Скарб»

Яким мати виростила Павлуся

Павлусь — єдиний син заможного подружжя, і оповідач розповідає про нього як про жарт, у якому сховано серйозну думку. Характер героя зіпсувала не злість, а любов. Мати не пускала його з хати ні взимку, ні влітку, до церкви водила за руку й трималась за нього обома руками, «щоб хто не то що штовхнув, а й не доторкнувся б». Коли синові набридало стояти на службі, він хлипав: «Ходім, мамо, додому,— хлипа,— їсти хочу!» — і мати вела його додому, не дочекавшись кінця.

Тілом Павлусь дорослішав, а звичок не набув. Парубком він став «гладкий та опецькуватий», а руки лишились «білі та ніжні, як у панночки». Батько бачить, чим це скінчиться: «Останеться він на світі, мов сліпий без поводатаря!» Але щойно мова заходить про Павлуся, мати «як скажена стане», і суперечка нічого не міняє. Для героя це означає, що він не навчився ні працювати, ні обходитись без чужої допомоги.

Його день: їжа, сон і чужі руки

Коли батьків не стало, життя Павлуся майже не змінилось. Місце матері зайняла наймичка: вона ставить перед ним «жарену курку або качку, або повнісіньку макітру вареників з сметаною», миє й розчісує голову, одягає й роздягає, «думку його відгадує». Сам Павлусь за день «і пари з рота не пустить». Дні в нього однакові: їсть, спить на перині, спить на печі, спить у садку під грушею. Автор не лає героя, а показує його вдачу у смішних дрібницях: люлька лежить поруч набита, а він каже, що смикнув би, «так люльки не знайду».

Варто бачити й те, на чиїх плечах тримається його «щастя». Поки наймит із наймичкою ведуть господарство, «щастя, як горох з мішка, так і сиплеться» на Павлуся: урожай кращий, ніж у інших, воли куплено, а в сусідів падає худоба, тоді як у нього «хоч би один тобі віл іздох». Але працюють при цьому інші, а сам він тільки спить.

Байдужість до вечорниць і людей

Парубки приходять до Павлуся й намовляють іти на вечорниці. Він відповідає: «Далеко. Якби вечорниці збирались біля моєї хати, то, може б, і пішов». Про дівчат каже, що вони йому «аж обридли», хоч із хати носа не виткнув: бачить він їх хіба у снах. Парубки сміються й ідуть далі. Але й ставляться до нього, як до талісмана: «не тебе нам треба, а твого щастя».

Скарб, що влетів у вікно

На зелені свята парубки йдуть шукати скарб і хочуть узяти Павла «на щастя». Він лежить на перині й хропе. Павлусь відрізає: «Не піду!» — а на вмовляння відказує: «Еге!.. Як бог дасть, то й у вікно вкине!..» Це звучить як відмовка, а ввечері виявляється правдою: парубки, не знайшовши скарбу, жартома шпурляють у Павлусеву хату дохлого хорта, і той розсипається дукатами.

Коли дукати розсипались по хаті, парубки кидаються до них, а Павлусь заперечує: «Брехня!» — а далі: «се мій скарб, се мені бог у вікно вкинув! А що? Я ж вам казав — не вірили?» Збирає ж їх і ховає в скриню не він, а наймит. Павлусь і тут лишається гостем у власній хаті.

Чи змінюється Павлусь

Ні. Від першого абзацу до останнього він такий, яким його зробили, — змінюється лише довкілля. Далі щастя його не покидає: «найшлась і дівчина, що, як той скарб, сама до його лицялась». Господь послав йому «діточок, покірних, слухняних, працьовитих», не таких, як він, а «у матір», бо жінка була невсипуща господиня. Віку йому дано «до білого волосся». Останнє, що оповідач каже про героя: «Спав, спав, аж поки навіки не заснув».

Що оповідач думає про Павлусеве щастя

Прямого вироку Павлусеві в тексті немає. Оповідач питає: «Що таке на світі щастя?» — і відповідає сам: щасливий той, «хто другому не завидує, а дякує бога за те, що він йому послав», і той, хто «й другого нагодує і заспокоїть». Павлусь цього не робить ніколи: він лише бере. Тому останнє речення звучить як насмішка: «Завидуєте щастю мого Павлуся, а ніхто б не схотів бути Павлусем».

Висновок для зошита

Павлусь — не лиходій, а жертва материнської любові: зніжений, ледачий, мовчазний, безпорадний. Йому щастить на скарб і на вірних помічників, але чи щасливий він сам, оповідач залишає вирішувати читачеві, підказуючи, що такого щастя ніхто б не обрав. Тому характеристика Павлуся — це водночас думка Стороженка про надмірну опіку й про те, що справжнє щастя не лежить на перині.