Чи справді щасливий Павлусь (за оповіданням Олекси Стороженка «Скарб»)

Оповідач у Стороженка називає Павлуся «щасливим», але в цьому слові чути посмішку. Тому я думаю, що Павлусь щасливий лише на вигляд.

У нього є все: багата хата, їжа, наймит і наймичка, які його доглядають. Навіть скарб парубки кинули йому у вікно, хоч і жартома. Але сам Павлусь нічого не робить. Він їсть і спить, а коли парубки кличуть його на вечорниці, відповідає: «Не піду!» Його не цікавлять ні друзі, ні праця.

До цього його довела мати. Вона так його жаліла, що не пускала з хати, і Павлусь виріс безпорадним. Батько бачив, що з такого сина хазяїна не буде, але жінка його не слухала. Вона й померла, шукаючи для нього мед, який він навіть не спробував.

Оповідач каже, що справді щасливий той, «хто другому не завидує, а дякує бога за те, що він йому послав». У тексті Павлусь нікому не допомагає й ні за що не дякує. Тому він не щасливий, а просто йому щастить. Наприкінці оповідач лукаво просить читачів самих відгадати, чи щасливий Павлусь, і мені здається, що відповідь ясна.

У «Скарбі» оповідач наприкінці ставить запитання: «Що таке на світі щастя?» Оповідач не відповідає одразу, але вся історія Павлуся й є відповіддю.

На перший погляд Павлусеві можна заздрити. Він народився в заможній родині й не знав ні голоду, ні тяжкої праці. Коли помер батько, наймит і наймичка доглядали його, як рідного: годували, одягали, навіть набивали люльку. У нього «урожай ... луччий, як у других», а хорт, якого парубки з жарту шпурнули у вікно, розсипається в його хаті дукатами. Недарма оповідач іронічно вигукує: «Отакий-то був щасливий наш Павлусь!»

Проте це «щастя» порожнє. Парубки називають його Лежнем, і це прізвисько говорить більше за всі його статки. Павлусь не має жодних бажань, крім поїсти й поспати, а «слово важко вимовити» йому навіть тоді, коли чогось захочеться. Навіть груша, що висить над самою головою, дратує його лише тим, що не падає в рот, а штовхнути її ногою йому «важко». Мати, яка мала виростити з нього людину, зробила його ледачим і безпорадним. Вона не пускала сина з хати, боялася, що він змерзне, і в результаті сама загинула, шукаючи мед серед ночі. Батько розумів, що «останеться він на світі, мов сліпий без поводатаря», але зупинити жінку не зміг.

Справжнє щастя, за оповідачем, інше: щасливий той, «хто другому не завидує, а дякує бога за те, що він йому послав», і той, що «й другого нагодує і заспокоїть». У Павлуся все навпаки: він нікого не нагодував і нікому не допоміг, за нього роблять інші.

Останнє речення оповідання звучить як вирок: «Завидуєте щастю мого Павлуся, а ніхто б не схотів бути Павлусем». Жити, як Павлусь, значить жити людиною, якій усе дали й нічого не навчили. Тому він не щасливий, а лише «щасливий».

Мені стало цікаво уявити себе на місці Павлуся. Жодних уроків і домашніх справ, їжа просто на перині, наймичка сама відгадує, чого мені хочеться. Спершу звучить чудово. Але потім я помічаю, що в Павлуся немає навіть бажань: «Не піду!», «Далеко». Він не йде навіть на вечорниці, бо вони не біля його хати. Навіть коли скарб упав йому у вікно, він лише сказав: «се мені бог у вікно вкинув», ніби так і мало бути. Життя, у якому нічого не хочеш і нічого не вмієш, схоже на довгий сон, і оповідач недарма пише, що Павлусь «спав, спав, аж поки навіки не заснув».

Ще мені здається, що Павлусь винен менше, ніж мати. Вона любила його, але любов стала клітками. Оповідач жартома називає її «навдивовижу мати», але після її смерті вже не смішно.

Щастя, за Стороженком, — це коли ти здатен комусь щось дати: нагодувати, заспокоїти. У Павлуся такої можливості ніколи не було. Тому він, гадаю, не щасливий, а обділений.